Згадати все або початок історії

Знаєте — здається прийшов час розповісти про початок і про власну місію. Тому що зовсім не просто так мені спало на думку почати свій блог, а потім канал на YouTube. І, очевидно, не просто так мене закинуло у сферу освіти. На відміну від багатьох, я обрав цей професійний маршрут свідомо. Проте не обмежував себе тільки викладанням.

У школі я не був зразковим учнем. Хоча для багатьох, хто мене знає зараз, це може виглядати дивно. Я, можливо, ним став, в 10-11 класах, коли зрозумів остаточно, який життєвий маршрут для себе готовий обрати.

Як не дивно, та я міг бути не викладачем, а журналістом. Тому що від 5 класу я дуже активно займався шкільною газетою і мені до вподоби було писати статті, верстати сторінки шкільної газети, готувати їх до випуску. А ще я активно брав участь в конкурсах зі шкільної журналістики. Далі до мене прийшов досвід учнівського самоврядування. Я тут не міг стояти осторонь, адже цікаво було займатися інформаційною політикою в школі. Я досі вважаю, що шкільні медіа — це великий потенціал для покращення освітнього середовища учнів. За умови, що адміністрація не буде жорстко цензурувати учнівські статті.

Повертаючись до самоврядування, я пригадую, що взагалі став головою комітету Преси, інформації та партнерських відносин в Районній раді дітей Білоцерківщини. І, по правді кажучи, це було неймовірно цікаво й відповідально. Тоді я зробив розгорнуту статистику шкільних газет в Білоцерківському районі. Це, звісно, далеко від якихось велетенських звершень. Але це досвід, який змусив мене пишатися собою.

Коли я це розповідаю, то складно повірити, що я був дуже складним учнем та яскраво вирізнявся на фоні інших. І цей досвід мені зараз допомагає ефективно працювати зі складними учнями, що мають особливі освітні потреби. Тому що я добре знаю, що таке вирізнятися та мати неприйняття. Однак мій рух вперед був можливим саме завдяки підтримці окремих шкільних вчителів. Зокрема вчительки історії Тетяни Сергіївни. Так, саме завдяки їй я став захоплюватися цією наукою аж настільки, що мій шлях проліг прямо на історичний факультет.

Та постає питання в цьому сюжеті: "Чому саме викладання і шкільна освіта?". Просто в один момент я спробував. І мені цього виявилося достатньо. Під час звичайного дня самоврядування  в школі я спробував провести кілька уроків для початкових класів. Тоді це були нові відчуття: цікавість, захоплення, бажання допомогти і навчити. Це виглядає, як якийсь альтруїзм і є далеким від прагматизму. Проте саме це допомогло зрозуміти відповідь на питання: "Чим я хочу займатися в житті?". Потім це вилилося не просто у викладання в школі, а у справжній освітній ентузіазм.

Починати знову

У школі було по-своєму складно, але все зрозуміло. Сценарії добре налагоджені: є звичайні уроки, навіть ті, які я просто терпіти не міг; обов'язково журналістика; читання книг; улюблені відеоігри; завдання по шкільному самоврядуванню. Тоді було відчуття, що я дійшов до якогось піку і в мене є все те, чого я хочу. Проте, хотілося чогось нового. Було прагнення абсолютно інакшого досвіду. Тож я чудово склав ЗНО, але мене мучили непереборні сумніви. Я тоді думав: "Хоча б мене хоч кудись взяли". Проте мої високі бали НМТ дали свій результат. Я без особливих труднощів отримав рекомендацію до зарахування на бюджет в НПУ ім. М.П.Драгоманова. Це було в Києві. І всі, направду, хотіли, аби я вступив у столиці. Однак, я потім думав, що даремно не спробував зі своїми балами ЗНО піти на історичний факультет більш престижного університету.

Перші місяці навчання проходили вкрай важко. І ні, сам процес навчання мені давався добре. Я нормально все сприймав і завжди готувався до занять, відкинувши навіть багато аспектів студентського життя. Важко було з побутом і соціалізацією. Ну, знаєте, я можу провести неперевершений урок, зробити класне відео, написати десять нових статей, але от питання побуту для мене просто пекельні. Було б зайвим вдаватися у подробиці цих перших труднощів. Тому я акцентую на своєму професійному виборі — викладанні. Я вирішив іти в цьому напрямку ще з першого курсу. Чомусь мені стало не дуже цікавим студентське життя, самоврядування. Я звик, якось, що мене не особливо приймали в школі. Тільки на відміну від школи, я просто вирішив нікому нічого не доводити і зосередитися на довгостроковій перспективі професійного розвитку.

З роботою в школі, правда, довелося зачекати. З одного боку — потрібно було сформувати певну методичну базу навичок з першого та другого курсів, а з іншого — прийшов тотальний карантин. Для багатьох дистанційка стала катастрофою в перші місяці, але для мене — можливістю. В мене була схильність все самостійно планувати і я це зробив. Коли скидали завдання, я просто самостійно розплановував їх виконання. Міг швидко все зробити і оптимізувати свій вільний час. 

Час для блогу

У той період я став відчувати, що мені не вистачає більшість того, чим я займався в школі: шкільної газети, активності у самоврядуванні тощо. Тоді прийшла ідея зробити свій аматорський журнал. Я у вільний час сидів писав статті, верстав шпальти і... Електронний випуск готовий, але подіти його просто немає куди. Тому кілька тих аматорських випусків просто пішли в архів. Далі мене навідала ідея розпочати вести свій блог. До речі, дякую за це ресурсу Blogger від Google. Я просто його побачив серед переліку додатків у браузері Chrome. Спершу несміливо, а тоді на повну я став налаштовувати дизайн сайту і писати перші публікації. Після цього випустив їх у світ. Та якось мій внутрішній перфекціоніст не хотів показувати перші статті. Та поступово я насмілився піти далі. Я детально дослідив тему розробки сайтів на конструкторі. Подивився терабайти відео по цьому напрямку і вирішив діяти. Спершу, як і на тестовій версії, налаштував дизайн, придбав домен, анонсував на своїх сторінках в соціальних мережах і... пішло. Це не були тисячі чи сотні тисяч переглядів.  Мої статті збирали по кілька десятків. Мене це надихало і я почав писати ще більше.

До речі, ось моя найперша стаття на блозі. Можете почитати і зрівняти: Арифмометр: як виглядав калькулятор минулого століття?

Вже у 2021 я щотижня випускав нову статтю, формував цікаві ідеї, у процесі університетського навчання досліджував нові теми. Цього...гм...виявилося замало.

А тепер час для YouTube

Зізнаюся відверто — це була не моя ініціатива. Серйозно! Свого часу мій друг почав вести свій історичний канал на YouTube. Перед тим він пройшов цілий курс по цьому напрямку і стартував. Під час однієї зустрічі він порадив мені розпочати свій канал. Тоді я відмахувався, заперечував, думав, що там нічого мені робити, але... Одного прекрасного дня, спонтанно, на останні гроші, я пішов та придбав камеру, штатив і мікрофон. Далі записав перші відео. Зізнатися відверто, тоді я гадки не мав як краще монтувати відео, яким чином записувати і страшенно хвилювався. Перші відео, очевидно, вийшли карколомними. Бачачи, що виходить все дуже сумнівно, я вирішив зупинитися. Подумав: "Навіщо це мені?". Після довгої перерви і дослідження програм для монтування відео, перегляду сотень годин навчальних роликів, я вирішив нарешті взятися за проєкт з усією серйозністю. Так виходить моє відео про Закарпаття. Коротке дослідження теми, запис кадрів у шкільній бібліотеці, начитка закадрового голосу, монтування і — стартує нове відео. Воно пізніше набере понад 4 тис. переглядів і багато контроверсійних коментарів. 

Далі я почав регулярно робити й публікувати нові ролики. І на каналі стала стабільно зростати кількість підписників. Завдяки наполегливості з допомогою довгих відео я зміг перетнути позначку в 1 тис. підписників .

Працювати в державній школі VS шукати нові можливості

Тут я зрозумів, що моя професія катастрофічно знецінена. Це був перший дуже прикрий досвід. Ти приходиш з новими ідеями, гориш роботою, а в результаті — не маєш жодної підтримки, отримуєш палки в колеса та ще й мізерну ЗП на додачу.

Я на третьому курсі університету, якраз під час дистанційки, почав працювати в державній школі. Тоді мій ентузіазм палав. Я став педагогом-організатором і вчителем історії. Та я не помітив, як на мене, обвалилася гора обов'язків. Спершу я мав лише організувати ведення сторінок школи у соціальних мережах та викладати свій предмет, але потім: класне керівництво, море претензій, виховна робота, поїздки в табір (Це була приємна частина насправді). Я не зчувся як став потопати в усьому. Замість підтримки — претензії, замість розуміння — недолугі повчання. Це руйнувало зсередини, виснажувало й вибивало з будь-якого ритму. І так, я працював до пізнього вечора, вигадував різні ідеї, які абсолютно впевнено летіли в сміттєвий кошик після презентації адміністрації. 

До моменту своєї першої роботи, я ніколи не знав що таке вигорання, хоча багато часу витрачав не тільки на навчання, а ще й на блог. Тепер... Все змінилося. Останньою краплею стала справжня екзекуція в кабінеті з претензією "У нас взагалі не проводиться належної виховної роботи". І я тоді згадав всі свої ідеї, рекомендації та розробки, які раніше відхиляли. Я пішов. За місяць вже був звичайним собі вчителем історії в державному ліцеї в передмісті Києва. Тоді я думав, що спокійно зосереджуся на улюбленій справі та не матиму тонни претензій. І, тут дійсно, маю зізнатися, що отримував підтримку від адміністрації. Так, мене змушували працювати над деякими додатковими проєктами безкоштовно (Це зараз мене тригерить, але не тоді). І звідти йти мені зовсім не хотілося. Ну, розумієте? Я мав прекрасний колектив, чудову адміністрацію та звик до учнів. Добивало інше — ЗП. Вона була такою, що вижити здавалося чимось нереальним. Тоді вперше мені доводилося реально голодувати. Я зрозумів, наскільки страшним є становище української освіти. Тому що людина, котра думає про виживання мало що здатна передати учням.

Час в репетиторство

Я, на відміну від багатьох студентів, не почав з репетиторства, але до нього прийшов. Після завершення історії з першим місцем роботи, я вирішив будувати свій індивідуальний викладацький напрямок. Коли працював в тому ліцеї передмістя, я залучив першу ученицю. Далі справа почала рухатися. Це стало додатковим заробітком.

І, знаєте, зараз я обожнюю репетиторство. Тому що воно допомогло розкрити мені професійні навички на повну. Кожне індивідуальне заняття стало як серія захопливого серіалу. Тому що ти крок за кроком ведеш когось до своєї мрії. Це принесло мені розуміння того, що я хочу будувати щось своє і не залежати ні від кого. 

Музеї і розуміння, що то справді не моє

А в цьому розділі прийшов час розповісти про мій найгірший досвід праці. Коли я приходив до музеїв у ролі відвідувача, мені здавалося, що це, мабуть, робота мрії. Особливо для мене, як любителя антикваріату. Мені щиро хотілося спробувати щось нове та вирватися з тієї канви безгрошів'я. Тому одразу після нового року я став старшим науковим співробітником в Музеї-квартирі Павла Тичини. Сказати, що це поганий досвід — це нічого не сказати. Після піднесення, яке я приніс з того ліцею, я впав в глибоку, катастрофічну, емоційну яму. Знаєте, я ніколи у своєму юному житті не думав, що десь на світі існує настільки жахливий і токсичний колектив, від якого немає порятунку. Витівки директорки й постійний психоемоційний терор мене психологічно вбили за два тижні.

Мені здалося, що це просто одне таке місце. Але... Як же я тоді помилявся. Продовжуючи займатися репетиторством, я влаштувався працювати у найвідоміший музей України — Національний музей історії України у Другій світовій війні. Певне, відчуваючи щось дивне, я вирішив піти на половині ставки, а решту часу присвятити розвитку свого каналу, сайту і репетиторству. До того ж я хотів дати своїм учням новий досвід зручного навчання і взявся оформлювати LMS-систему з доступом до всіх навчальних матеріалів. Вона й зараз ефективно працює для моїх учнів. 

Перші місяці роботи там пройшли просто чудово. Команда, з якою я розпочинав працювати, складалася з прекрасних людей. Я став вчити нову експозицію. І в цьому процесі мене дуже підтримували всі. Однак, після акредитації на експозиції я потрапив у страшний "Кабінет 200", де мені стало невимовно нудно. Ну, уявіть собі — після шести уроків на день у школі, підготовки до них, ведення свого сайту і каналу потрапити в місце, де просто перекладають папірці. Це для мене тотальний жах. Далі я став працювати у відділі про сучасну російсько-українську війну.  І...гм...Там токсичність колективу досягла максимуму. У мене було відчуття, ніби в адмінкорпусі я потрапив у 1970-ті роки УРСР. То був тотальний совок.

Увесь свій музейний досвід я описав у розгорнутій статті на блозі. Вона може виглядати доволі емоційною.

Що не так з українськими музеями

ComeBack у школу

Приватний ліцей "Крила" - це абсолютно нове дихання для мене. Чудова команда, комфортна атмосфера і підтримка. І при цьому за кілька днів на тиждень викладання я отримував більше, ніж у державних школах. У вересні я ще поєднував викладання в ліцеї з роботою в тому музеї. Однак наприкінці місяця я вирішив піти раз і назавжди. Тоді я закрив за собою двері в закадр музейного світу. Зізнатися відверто — я більше ніколи не захочу працювати в музеї. (Так, я знаю знамениту фразу "Ніколи не кажи ніколи". Тому якщо опинюся в музеї знову, напишу про це у соцмережах).

Реалізація мрії

Я обожнюю працювати на затишному робочому місці. Я це називаю жартома "Культом кабінету". Я завжди мріяв про тихий і затишний робочий кабінет і про власний офіс. Це божевільна ідея для когось. Проте коли в мене є свій осередок мені більше нічого не потрібно. І, на початку жовтня, я подався, куди б, ви могли подумати? У власний офіс. Я розгорнув свою приватну практику на повну й осів у новому осередку. Так, я пам'ятаю ті відчуття, коли розкладав на поличках свою літературу, розставляв столи колом, аби створити простір для роботи з учнями на очних уроках. Це була ще та ейфорія. Далі я став братися за якісь інші проєкти: Історію дерев'яної архітектури, написання сценаріїв тощо. Це дало мені відчуття власної незалежності.

Далі все моє життя зосередилося навколо цього. Тому й цей сайт став розвиватися з подвійними чи то й потрійними зусиллями.

Плани на майбутнє

Ще більше вдосконалюватися і ще більше викладати. Хочеться ставати ще кращим фахівцем, навчатися, читати ще більше книг і, писати ще більше статтей та робити ще більше відео. А ще я мрію про власне середовище спілкування, яке поділяє мої цінності та ідеї. Тому попереду створення свого власного історичного клубу, з яким можна обговорити події з минулого, цікаву літературу й провести час. Цей сайт, на якому ви знаходитеся зараз — це частинка великої мрії. І ні, жодним чином я не збираюся зупинятися на досягнутому. Для мене завжди мало задовольнятися тим, що є. Я звик все вдосконалювати, робити кращим і бачити із задоволенням результати зусиль. Якщо ви дочитали це до кінця, то знаєте мою особистість, мабуть, краще, за багатьох моїх знайомих. Тому що я не можу будувати особистий бренд, сайт, блог, та канал, ховаючи себе від тих, хто буде все це читати, використовувати, дивитися.

Я обов'язково буду ділитися всім тим, за що беруся. І мені дуже хотілося б, аби незалежно від обставин залишалося все те творіння, над яким я наполегливо працюю. Тому що цей сайт, соціальні мережі, YouTube в багатьох моментах виступають моєю опорою. Коли я щось створюю, маю відгук і хоча б кілька мовчазних вподобайок, то мені хочеться робити ще більше і якісніше.