Від «Радянського ковчега» й до «полювання на відьом» Маккарті – які специфічні методи боротьби з «червоними» застосовували в Штатах? З більшості фактів ви будете шоковані, адже колиска сучасної демократичної цивілізації не гребувала порушенням прав людини та незаконними звинуваченнями. Чи вдалою була політика Америки у захисту свого способу життя від комуністичних ідей? Та й взагалі, коли вони ставали популярними в такій прогресивній і республіканській країні як США?
Червоною загрозою в США запахло ще в часи Першої світової. Тоді ізоляціоністська країна по той бік Атлантики чи не вперше в історії втрутилась у європейські справи. Так загроза проникнення ідей з Європи в рази зросла. Також їх привозили іммігранти з великого континенту.
--
Одна з численних американських карикатур на ідеологічну загрозу. На поданому зображенні показано сюжет, як європейський анархізм намагається знищити американську свободу.
Вже у 1917 році, коли спалахнула перша вдала комуністична революція в Російській імперії, США не на жарт занепокоїлись, так само як і інші країни в таборі Антанти. Населення з пересторогою поставились до успіхів більшовиків. А ще більше їх жахали заклики до світової революції. Здавалось, що комуністи спробували посягнути на найсвятіші складові американського способу життя. Побоювання поступово почали переростати у справжню істерію. І вже у міжвоєнний період настала її перша хвиля. В багатьох прихильниках комунізму та навіть соціалізму, вбачали потенційного ворога. Законодавці ж тим часом поспішили ухвалити закони, які обмежували імміграцію до країни. Адже з новими мешканцями на територію США прибували й небезпечні ідеї, які могли поширюватись континентом свободи. Часто новоприбулі, освоївшись в США, починали заражати інших своїми ідеями. Найбільш агресивними були «червоні». Тому у 1918 році був ухвалений закон «про підбурювання до заколоту», який передбачав відповідальність за будь-які вислови про повалення чинних урядових установ та образи уряду. Він був дуже розпливчатим. І згідно з ним могли притягнути до відповідальності навіть того, хто висловився в незручному для уряду ключі. Подібні закони протягом 1919-1920 рр. ухвалювались і на рівні окремих штатів, що серйозно обмежувало права людини. Подібне виправдовувалось реаліями воєнного часу. Попри те що Перша світова дійшла до свого завершення ще восени 1918 року.
Істерія наростала. І хмизу в вогонь підкинули теракти 1919 року. Тоді прихильники «червоних» ідей розіслали 36 листів з вибухівкою відомим антимігрантським та антикомуністичним чиновникам і політикам. Частина людей серйозно постраждала. Одним з адресатів був навіть Рокфеллер. Проте йому пощастило врятуватись від небезпечного вмісту. На день праці 1 травня загадкову почтову посилку отримав також мер Сіетла Гансон. Вибуховий пакунок доставили невчасно, що й врятувало урядовця.
--
Пошкоджений будинок внаслідок теракту. Замітка в одній з газет того часу
Акт насильства лише посилив масову народну істерію. Люди вимагали депортації анархістів та комуністів, а у пресі раз-по-раз з’являються в’їдливі карикатури на «червоних» та їх прихильників. Справа таки дійшла до депортації. Вона відбулась 21 грудня 1919. Це стало апогеєм першої хвилі істерії. На борт корабля «Буфорд» посадили 351 неблагонадійного пасажира і відправили до Радянського союзу. Преса спалахнула гучними заголовками, називаючи пасажирів «зрадниками усіх мастей», «людьми, які зловживали гостинністю США, намагаючись забрати можливості в інших», ну а сам корабель охрестили «радянським ковчегом». Серед тих, кого посадили на борт не було жодного громадянина США. 180 чоловік зі списку пасажирів корабля були членами «Союзу російських робітників». Громадськість була переконана, що всі вони були більшовицькими шпигунами, які мали завдання організувати комуністичну революція в США. Шлях корабля зрадників пролягав через Атлантику, Північне море та порт Ханко у Фінляндії. Капітан, який вів судно, дізнався про пункт призначення лише за добу після відплиття, відкривши запечатані пакети з вказівками. По прибуттю в Ханко, вигнанців переправили в Терійокі, а потім перегнали через кордон по льоду річки Сестри. Так завершилась доля депортованих. Своїх совєти зустріли радісно. Однак життя їхнє в СРСР склалося не так вже й чудово, як їм здавалось. Так настав край першій хвилі істерії.
--
Відплиття Буфорда. Зображення з американської газети того часу.
У 1930-х рр. у штатах популярність комуністичної партії зростала. Набула вона свого піку в 1939 році. Тоді її членів налічувалось близько 75 тис. чоловік. Під час Другої світової їх теж особливо ніхто не чіпав, адже СРСР був союзником США у війні проти Німеччини. «Червоні підтримували» воєнну риторику штатів за вказівкою Москви. Тому їх навіть не торкнулась шпигуноманія, від якої постраждало чимало японців. Серед яких навіть були громадяни США.
--
Джуліус та Етель Розенберги - викриті радянські шпигуни
--
Клаус Фукс - головний агент СРСР у "Мангеттенському проєті", в якому розробляли ядерну зброю
Зате по завершенню війни 1945 року розбіжності між американцями й комуністами почали різко зростати. Тоді й стартував прихід нової істерії. 1947 році виникли підозрілість та недовіра в суспільстві. Законодавці почали поступово обмежувати права партії американських комуністів. Вже у 1949 році, коли Радянський союз випробував ядерну бомбу, шпигуноманія знову охопила країну. Тепер в її центрі опинилися всі комуністи та їх прихильники. Більшість громадян вважали, що СРСР проникнув з допомогою шпигунів у всі сфери американського життя. Розпочались масові розслідування та викриття тих, хто таки допоміг совєтам отримати ядерні секрети. Серед найвідоміших обвинувачених опинилося подружжя Розенбергів та Клаус Фукс. Останньому пощастило більше – він знаходився у Великій Британії. Етель та Джуліуса засудили до смертної кари. Тим часом СРСР активно відмовлявся від своєї причетності до шпигунської мережі. Холодна війна набувала нових масштабів.
--
Джозеф Маккарті - головне обличчя другої хвилі "червоної істерії"
Вже у 1950 році шпигуни ввижалися скрізь і повсюди. Населення охопив страх перед радянською загрозою. Залишилось знайти того, хто стане на чолі цієї масової істерії. Він знайшовся сам. Це був Джозеф Маккарті – непримітний сенатор, який, внаслідок випадковості, швидко опинився на піку популярності. Розпочалось все з невеличкого виступу перед жіночим клубом Республіканської партії у місті Віллінг, Західної Вірджинії. Там він заявив, що передав уряду список із 205 прихильників комунізму в Держдепартаменті. Хоч заява не була підкріплена якимись вагомими доказами чи фактами, вона розлетілась з допомогою преси всією країною. Істерія розгорілась з новою силою. В комунізмі почали підозрювати навіть перших зустрічних. В урядових установах розпочались масові розслідування та звільнення. Більша частина з тих, кого підозрювали в антиамериканській діяльності подавали у відставку добровільно. Чимало людей були звинувачені безпідставно. Маккарті очолив комітет Конгресу з антиамериканської діяльності, де проводились безпрецедентні розслідування, в яких без вагомих доказів звинувачували не лише політиків, а й діячів культури, науки, мистецтва та навіть шоу-бізнесу. Через розпалену істерію буда зруйнована кар’єра десятків тисяч людей, які потрапили до умовних «чорних списків». Так «полюванням на відьом» все не обмежилось. Навпаки – продовжилось у «війні з книжками». У бібліотека США було вилучено та спалено близько 30 тис. найменування книг, що так чи інакше були пов’язані з комуністичною тематикою.
Президент Трумен ніяк не реагував на масову істерію та порушення прав людини. Це ж саме стосується конгресу. Тим же часом Маккарті з його комісією стало замало урядовців, акторів та митців і він переключився на армію, шукаючи зрадників там. Розслідування набуло колосальних публічних масштабів. Слухання у справі транслювали в прямому ефірі. Вся країна спостерігала за новою хвилею безумства. Та в конгресі теж почав уриватись терпець. Надто, коли звинувачення та розслідування виявились мильною бульбашкою, яка швидко лопнула. Жодних конкретних фактів горе розслідувачам представити не вдалось. На Маккарті не очікувано полилась нищівна критика. До неї приєднався навіть Дуайт Ейзенхауер, який до цього уникав жорстких висловлювань у бік сенатора. Так у 1954 році конгрес офіційно засудив поведінку борця з комуністами. Розкрились всі брудні подробиці про негідні методи боротьби Маккарті. Так настав крах його швидкій і бурхливій кар’єрі. Він зник з поля зору преси й більше не з’являвся в інформаційному полі аж до своєї смерті. Завершив він своє життя в 1957 році. Три останні роки він провів з алкоголем.
Протягом всього ХХ століття США так і не змогла інфікуватися бацилою комунізму. Його боялися та відверто жахались, оберігаючи традиційний американський спосіб життя. Попри те, що комуністам співчувало чимало мешканців США, таких було меншість. Потужна система охорони правопорядку, стабільність в органах влади – виступили головною перешкодою для «червоних», а істерія була всього лиш результатом масового страху перед комуністами.
Як страх американців перед комунізмом перетворився в істерію?