Історія України зараз переживає справжній Ренесанс. Багато українців почало цікавитися власним минулим.
П’ятдесят років тому радянська влада просувала ідея про головну роль російського народу в перемозі над фашизмом. Натомість республіки, залежні від Москви, розглядалися як щось зовсім другорядне. Вже у 1960-х розгорнулася ціла кампанія з масової русифікації населення. В деяких українських регіонах взагалі зникли українські школи. Зрозуміло, що серед цього всього становище історії України було мізерним і надто перекрученим.
Історія України в радянській школі 1960-х
--
Такий вигляд мали підручники з історії СРСР 1970-х років.
Чи був взагалі в радянські часи такий предмет як історія України? Хоча б на республіканському чи обласному рівні? Відповідь однозначна - НІ. Оскільки комуністична верхівка вважала за краще, аби корінні народи не ідентифікували себе окремо. При цьому довгий час був такий предмет як «Історія СРСР». Поряд з ним впроваджували суспільствознавчі науки. Але й ті були заідеологізовані.
Якщо історія України й траплялася в курсі історії СРСР, то була фрагментарною. Її не виділяли окремо, а лиш розповідали про те, як колись Богдан Хмельницький зробив нібито «великий вчинок», уклавши Переяславський договір 1654 року. Його радянська влада презентувала як людину, що «об’єднала разом» український та російський народи. Яскравим прикладом поширення саме такої історичної пам’яті було грандіозне святкування річниці Переяславського договору в 1954-му. На честь цих святкувань УРСР й отримала Крим. Та зараз не про це. Оскільки радянські підручники мали великий ідеологічнйи компонент, то зрозуміти пересічному старшоклакснику справжню історію своєї Батьківщини було просто неможливо. Дідусі й бабаусі можуть вам запрсто розповісти, як вчили про Леніна, велику Жовтневу революцію і, можливо, трохи козацтво.
Усе ХІХ століття в підручниках, присвячених історії СРСР побутували розповіді про лихих панів та буржуїв, котрі обкрадали та експлуатували людей. Натомість комуністи на чолі з Леніним зображувались як рятівники, котрі принсели свободу й щасливе життя. Звісно, все це слід сприймати в переносному сенсі. Але в 1960-1980-х. подібні твердження були чимось абсолюно нормальним. Ба більше, у разі спроби заявити протилежне на людину могли чекати репресії.
Якщо говорити про підходи до викладання історії, то там теж побутувала тоталітано-пропагандистська форма. На посаду вчителя історії як правило призначали «надійних людей». Часто це були колишні червоноармійці, партійні діячі, активні учасники комсомолу та компартії.
Здобути вищу історичну освіту в ті часи було дуже важко. Вона вважалася вкрай престижною. Після її здобуття можна було легко побудувати успішну кар’єру по партійній лінії. Ще стареньска секретарка деканату в моєму університеті розповідала про те, що звичайній людині потрапити на істфак було майже нереально. Там началися переважно діти номенклатури.
Вчителі, котрі бралися до викладання розповідали про щасливе майбутнє при комунізмі. Що нібито вдасться дійти до тих часів, коли не буде різниці між містом і селом, а кожна людина матиме все необхідне безкоштовно.
Свого часу мій дідусь із величезним сарказмом згадував про свого вчителя історії який розповідав про таке:
«От будуть такі часи, коли можна буде підійти до спеціального автомата і взяти безкоштовно ті вареники, які захочеться: чи то з вишнею, чи то з яблуками, чи то з м’ясом. І для цього не потрібно буде їх самому робити чи купувати, витрачаючи гроші»
Виглядає як повний абсурд. Мій дідусь постійно зауважував, що перед тим ті вареники повинен хтось буде зробити, викласти в автомат, а потім вже можливо пощастить їх придбати, оскільки тісто й начика теж потребує грошей або ж людських зусиль.
Загалом рівень історичної освіти у 60-70 легко можна оцінити за такими епізодами. Та й зараз ми з вами бачимо людей, котрі вийшовши з радянської школи, заново починають вчити історію України, аби докопатися до правди витоків всіх сучасних проблем.
Зміни наприкінці 80-х
Після початку передудови застій потроху зрушує з місця. СРСР переходить у гостру кризу. У 1985 році починаються економічні зміни, а от у 1987 розгортається політика гласності. Вона дає змогу почати досліджувати ті сторінки історії, які роками замовчувалися владою. Наслідком цього стало формування нового підходу до історичної освіти в України.
1989 року вперше серед українських шкіл з’являється предмет, де вивчають українську історію. Він має назву «Історія УРСР». Попри гласність, там зберігається ідеологізація. Проте учні республіканських шкіл можуть нарешті познайомитися зі своїм минулим на окремих уроках.
Що стосується змісту й головного ідейного спрямування предмету, то там продовжують жити старі совіцькі наративи про жовтневу революцію, міф про «Велику вітчизняну війну», провідну роль комунізму в становленні української історії. Та серед цього починають пробиватися такі непрості теми як Голодомор, Сталінські репресії, депортація Кримських татар.
Предмет 1980-х став базою для сучасної історії України, яка пройде не один етап своєї еволюції в часи незалежності.
Перший підручник з національної історії на пострадянському просторі
Україна після 1991 року стає незалежною державою. При цьому змінюється і шкільна система освіти. Запроваджується такий предмет як «Історія України». Вчителі історії того часу згадували, як доводилися самостійно по крихтах збирати матеріал для уроків. Тому що підручники тільки починали розробляти.
--
Такий вигляд мали підручники з історії України 1990-х років
Завдяки ентузіазму звичайних вчителів учням старших і середніх класів нарешті відкрилися правдиві сторінки нашого минулого. Більшість педагогів стали розповідати про реальний комунізм, який призвів до численних жертв, злиднів, голоду. Але попереду тоді чекала масштабна робота зі створення повноцінної системи історично освіти.
Вже у 1992 році з’являються перші шкільні підручники з історії України. Їх створення відбулося оперативно завдяки шаленій мотивації українських істориків та меодистів.
Перші труднощі, з якими вони зіткнулися - це просування правдивих відомостей про становище українців в СРСР та Російській імперії. Автори підручників додавали до тем такі події як Українська революція та боротьба ОУН-УПА. Окремі сміливці взагалі посягнули на міф про «Велику відтчизняну війну».
Переглядаючи деякі підручники з історії України 1990-х років я зробив чимало висновків. До того ж деякі мої друзі, котрі навчалися в українських школах часів 1990-х, розповідали про те, що тривалий час Росію пощиціонували з позитивної точки зору. Риторика про національного ворога була спрямована в основному на поляків та кримських татар. Перші українські підручники навіть показували укладення Переяславського договору 1654 року та результати цього, як щось цілком позитивне. Романтизувалися в історичній освіті й часи Російської імперії. Це хоч і стосується в більшій мірі всесвітньої історії, але такі епізоди мені добре пригадуються ще зі своїх шкільних років до 2014-го.
Як Помаранчева революція змогла вплинути на історичну освіту?
--
Український підручник з історії України, виданий у 2007 році після Помаранчевої революції
Початок 2000-х ознаменував для українців великі зміни. Після спроби сфальсифікувати результати виборів люди повстали та відновили справедливість. У третьому турі переміг проукраїнський кандидат Віктор Ющенко. Позиція тогочасного президента вплинула й на розвиток історичної освіти в Україні. До прикладу почалися заходи з вшануванняпам’яті жертв Голодомору, політичних репресій, героїв ОУН-УПА. Ці події стали частіше описувати в публічному просторі. Політика пам’яті торкнулася і перегляду стосунків між українським та російським народами. «Братні стосунки» стали відсовувати на задній план. Тим часом українським школярам стали більш активно показувати злочити комуністичного режиму та розповідати про трагічні події, організовані росіянами у минулому столітті.
Зазнало трансформації й ставлення до Переяславського договору 1654 року. Це вже аж ніяк не підносилося як щось особливе та прекрасне. Натомість деякі автори підручників стали відверто засуджувати крок Хмельницького.
Спроби Януковича
--
Шкільний підручник з історії України для одинадцятикласників часів Януковича
Та не довго музика грала з проукраїнською історичною освітою. Вже у 2010 році МОН під керівництво Дмитра Табачника почало вносити підозрілі зміни до підручників з історії. Про це зокрема писала тогочасна стаття в Українській Правді.
Порівнюючи два підручники для п’ятикласників В. Мисана та В. Власова автор ретельно проаналізував вміст та показав як з окремих речень прибиралися антиросійські формулювання. До прикладу частина речення, яка вказує на провину комуністів в організації Голоду 1932-1933 рр. За словами самих же авторів підручників, в міністерстві наполегливо просили прибрати Романа Шухевича, натомість замінити його лідером радянського партизанського руху Сидором Ковпаком.
Дивні кроки робилися і в напрямку історичної пам’яті в цілому. Тому невідомо чим це могло б закінчитися, якщо б подібний політичний курс продовжили.
2014 рік, НУШ та зміна підходів
Переломною для шкільної історичної освіти стає вже Революція Гідності та початок війни Росії проти України. Ставлення до росіян почало змінюватися з позитивного, на негативне. Це відобразилося і в нових підручниках. Відтепер радикальні й правдиві формулювання про російські злочини стали частиною тем, які вивчаютьтся у старши класах. Зокрема ХХ і ХХІ ст.
--
Сторінка сучасного підручника з історії для п'ятикласників авторства Щупака.
Відбулося впровадження змін і в методичних підходах. Початок нових реформ в освіті зумовив перетворення більшості підручників із суто науково-практичних на ігрові. Зараз ми можемо побачити в підручнику, до прикладу, авторства Щупака, безліч QR-кодів із посиланням на інтерактивні вправи, відео. Серед змін були додані й проєктні та креативні завдання. Ще одним вагомим аспектом змін стало акцентування на формування критичного мислення.
Українська історична освіти за 50 років побачила багато змін. Радянська влада не розглядала нашу історію як щось окреме й унікальне та підпорядковувала її своїй схибленій ідеології. Останні роки існування совка принесли перші паростки зародження окремого шкільного предмету, присвяченого національній історії. А вже у роки незалежності довелося боротися між кількома інтерпретаціями українського минулого. Натомість ми отримали більш-менш україноцентричну програму, яка допомагає у формуванні відчуття сталості нашої національної ідеї в свідомості учнів.
Нехай хтось і вважає таку увагу до історії України зайвою, вона є частинкою нашої національної безпеки. Оскільки уявлення про минуле нації - чудова можливість для створення лихих маніпуляцій масовою свідомістю.
Як за останні 50 років змінилося викладання історії України в школах