Дві італійські партії, які не могли поділити між собою владу і землі, вирішили зійтися на полі бою. Але зійшлися настільки запекло, що навіть створили свої субкультури й архітектуру. Яким був відомий італійський конфлікт, що потрапив до сюжету Ромео і Джульєтти? Читайте у цій статті!
1215 рік. Тоді й з’явився термін «Гібеліни». Саме ж протистояння стартувало на століття раніше. Тоді дві різні партії, до яких включалися знатні родини Апеннінського півострова взялися ворогувати. Назва першої партії походить від династії Вельфів, яка мала землі у Баварії. Їхні противники – гібеліни взяли собі ім’я від назви міста Вайбеллінг. Ділити владу між собою насправді зібралися прихильники імператора Священної Римської імперії, яка простягалася на більшу частину Європи, і римського Папи, який контролював увесь католицький світ. А ще він любив не лише багатства духовні, а й землі, податі, владу й розкіш. Імператорська династія хотіла від Папи більше влади в Італії. Тому й стартувала боротьба двох партій, яка тривала з перемінним успіхом аж до XV століття. Особливо помітним в італійському конфлікті виявився Фрідріх І Барбаросса. Він прагнув повністю підкорити бунтівні італійські міста-республіки своїй владі. Однак ті, згодом, дали йому зрозуміти, що все не так просто. Та й сам Папа римський став на бік сильних міських республік. Взагалі, подібних конфліктів у середньовічній Італії було дуже багато. На наступні ж кілька століть стартувала абстрактна боротьба між протилежними партіями.
Була в Італійському протистоянні схожа з англійською громадянською війною причина – сварка правлячих кіл.
Детальніше про війну червної і білої троянд читайте тут.
Передісторія
--
Папа Григорій VII
Ще далекого 1075 року Папа Римський Григорій VII та імператор Гайнріх IV взялися ділити вплив на Апеннінському півострові. Там, за традицією, саме понтифіки контролювали владу та мали необмежений контроль. Завдяки цьому до папської казни текли доходи з навколишніх земель. Бути римським папою в ХІ столітті вважалось неймовірним успіхом. Глава католицької церкви тримав у своїх духовних руках майже всю тогочасну Європу. Він призначав людей на церковні посади. Під його контролем знаходилась справжня інформаційна зброя, адже церква була ключовим носієм ідей. Тому Гайнріх, зрозумів, що йому краще було б самому призначати зручних людей на духовні посади. Це й стало головною причиною конфлікту. У його ході Гайнріх зрозумів, що святий престол зовсім знахабнів. Тож взявся дотискати папу, вимагаючи право інвеститури. Тобто можливості, призначати єпископів. Конфлікт тривав майже 50 років. Після цього між ними була укладена Вормська конкордат, який розділив призначення єпископів між світською владою і духовною. В процесі колотнечі папа кілька разів то відлучав від церкви впертого імператора, то приймав назад.
--
Гайнріх IV - імператор Священної Римської імперії
Це, як вважають деякі дослідники, і стало витоком до конфлікту, на основі якого й почали формуватися ідеї двох протиборчих партій.
Ще, через століття, у 1130-х роках Лотар ІІ – імператор, готує собі наступника Гайнріха (вже іншого). Однак, після смерті правителя фюрсти, тобто знать, не обирають його. Замість нього трон посідає представник іншої династії – Штауфенів. Вельфи, до яких належав Гайнріх, звісно обурюються. Проте встановленням влади Конрад Штауфен не обмежився і відібрав у Гайнріха ще й Саксонію, аби передати її у власність своєму соратникові Альбрехтові Ведмедю. Так протистояння між двома династіями, складає новий пазл цієї історії, яка подарувала унікальну архітектуру замків і палаців.
Початок
Явище кланових конфліктів між двома партіями виявилося настільки заплутаним, що навіть конкретних ознак його перебігу просто неможливо виявити. Відомо лиш, що окремі родини, ворогували між собою. Згодом же вони взялися об’єднуватися у дві протиборчі партії. Основні дії цієї історії відбувалися на середній та північній Італії. Міста республіки, де владу намагалися тримати ті, або інші родини, ворогували між собою, А ще регулярно перескакували від однієї партії до іншої. Серед таких був і Неаполь, і Флоренція, і Парма. Навіть Венеція, яка намагалася тримати нейтральність у боротьбі, час від часу приєднувалася до одного з протиборчих таборів.
Так склалося, що боротьба між святим престолом і прихильником імператора помножилася на інтереси окремих родин. Це утворило абсолютно дикий симбіоз, який важко розплутати навіть з плином століть.
Інформація про протистояння навіть не містить дат, місць конкретних битв. Причиною цьому є регулярні, невеликі сутички між містами республіками й заможними родинами. Головні події боротьби, як правило, відбувалися на вулицях міст. У непростих же випадках, вони перетворювалися на справжні військові дії із захопленням та руйнуванням веж, палаців і замків.
Дві протиборчі сили намагалися знищити родини своїх опонентів. Найкращими способами це зробити було позбавити їх майна та знищити всі родинні надбання. Так починали горіти у вогні розкішні палацо й вілли.
На довгий час протистояння затихало, нагадуючи перманентний конфлікт. Про нього навіть забували на цілі століття. Однак, воно знову спалахувало. Прихильність до папи римського й до імператора, швидше, було такою собі об’єднавчою силою для партій. Насправді ж, вони мали цілком меркантильні інтереси.
Важко навіть визначити конкретні географічні межі. Тому що Італійські міста, насправді, визначають у боротьби лише умовно. Найперші ознаки, до прикладу, почалися взагалі далеко від Апеннінського півострова. Однак, через століття, основні події змістилися. Внаслідок цього ми сприймаємо серію цих подій лише як частинку італійської історії.
Останні століття протистояння, яке тривало між папським престолом та імператорською короною, виглядало як послідовність переворотів у містах і захоплення влади. Кожна з партій намагалася оволодіти якомога більшим контролем.
Завершення історії було несподіваним. А основні дії фіналу перенеслися аж до Флоренції. Там відбувся перший розкол у партії прихильників папи римського – гвельфів.
--
Середньовічна Флоренція
Флоренція була заможним містом-республікою. У складі Священної Римської імперії воно мало великі автономні права. У таких містах великою проблемою була влада. За неї постійно боролися. Тому гвельфи й гібеліни тут часто зустрічалися лобами. Ці дві партії регулярно змінювали один одного, доки у місті не встановилася диктатура однієї династії. Подібна картина була і в багатьох інших італійських середньовічних полісах.
Вийшло так, що ґвельфи пересварилися між собою. Так з’явилися білі і чорні ґвельфи. Білі були прихильниками примирення з гіббелінами, а чорні були налаштовані захищатися інтереси папи і йти у боротьбі до кінця. Піком цього стала боротьба у Флоренції. Там саме білі ґвельфи отримали владу. Однак, їх після цього вигнали.
Відомим у наш час, прихильником білих Ґвельфів був Данте Аліґ’єрі. Він фігурує у більшості публікацій про історію боротьби двох партій. За те, що він був з білими, його вигнали. Все своє життя легендарний автор «Божественної комедії» провів, блукаючи світом. Решту днів свого життя він провів у Равенні. Там був і похований. Чорні ґвельфи, ніби, розчинилися. Те ж саме відбулося і з гібелінами.
--
Данте Аліґ'єрі
Після XV століття протиборство між старими партіями втратило сенс. Тому далі про них, майже нічого не чути. Перманентна боротьба, яка тривала між двома об’єднаннями родин, виглядає справді романтично. Проте перебіг її має дуже мало спільного з романтикою.
Унікальна субкультура
--
Замок Сент-П'єр - належав гібелінам. Вирізняється зубцями у формі "ластівчиного хвоста"
Ці дві середньовічні партії були цілим культурним світом. Родини Ґвельфів взаємодіяли між собою. Але метою такої взаємодії було задоволення спільних політичних та економічних інтересів. Те ж саме було і в Гібелінів. У цьому середовищі почали формуватися відмінні знаки, які зображують приналежність до однієї з політичних сил середньовіччя. Найбільш помітними зараз є зубці на старовинних фортецях. У Ґвельвів вони були рівні й прямокутні, а в Ґіббелінів мали роздвоєння зверху. Воно називалося «ластівчиним хвостом».
--
Замок Макензі - належав ґвельфам. Вирізнявся рівними прямокутними зубцями
Для того, аби підкреслити свою відмінність з ворожою партією, також використовувалися окремі елементи одягу. Як правило, подібне було в жіночих нарядах.
Дрібні й маловідомі деталі й традиції, теж мали місце. Приміром це могли бути окремі вишукані норми етикету чи спосіб нарізати хліб і подавати страви.
Для Італійських міст-республік, насправді, було звичним явищем утоврювати різні союзи, клани та протиборчі партії. А сам конфлікт між ґвельфами і ґібелінами є однією з таких історій Протистояння було перебільшене й романтизоване, як самим Данте у «Божественній комедії», так і далеким англійським Шекспіром у «Ромео і Джульєтті».
Якою була "війна" між гвельфами і гібелінами?