Павло Тичина – як його сприймати?

Я не хотів би переказувати зміст біографії зі шкільного підручника літератури, але все ж основні відомості я відзначу. 

--
 Павло Тичина у 1901 році

Отож народився Павло Тичина у 1891 році в селі Піски, яке знаходилося в Чернігівській губернії російської імперії. Його батько був місцевим псаломщиком та дяком. Викладав він прямо у своєму будинку. Там же першу свою початкову освіту здобув майбутній поет. Далі на нього чекав спів у хорі Єлецького й Тройцького монастиря. Після цього семінарія. І, схоже, передбачався для нього життєвий шлях батька. Проте сам поет вирішив інакше. Переїхав до Києва, вступив до комерційного інститут, але так його завершити не зміг після початку І світової. У юному віці почав писати. Одним з перших його віршів був «сине небо закрилося», а там понеслося. Потім національно-визвольні змагання, перехід Києва з рук в руки, намагання врятуватися від денікінців, потім перехід під протекцію радянського тоталітарного режиму. Щира віра в можливість щось змінити й зробити українців щасливими серед пролетаріату та «Партія веде». І, напевне, в нагороду за це пост Міністра освіти УРСР, а потім голови Верховної ради УРСР. Далі почесна тоталітарна старість з прослушками в квартирі.

І це все мій короткий переказ біографії Павла Тичини. Проте, напевне що, життя людини неможливо умістити в один абзац тому хочу показати ті факти, які трапилися мені під час ненайкращого досвіду.

Отож моє нове знайомство з неоднозначним поетом відбулося з читання книжки із серії «Відомі Українці» видавництва Фоліо. Мене зачепили кілька абзаців у яких описується таке: «У молодості Павло веде бурхливе сексуальне життя, намагаючись довести самому собі свої сексуальні можливості». Вони розміщені на сторінках 21-23. І, увага, це не про поета, а про ім’я «Павло». Сатиричне перше знайомство, сміх з паном Андрієм за кавою і потім я реально потрапляю до колишньої квартири поета, яка є зараз музеєм. Про те, як я опинився там, розповім в іншій статті, а зараз про відомості, які мені вдалося дізнатися. Вони й змінили частково моє ставлення до постаті поета.

Ми сприймаємо Тичину стереотипами?

Саме так. Наше сприйняття формальне, сформоване, швидше, законспектованою біографією на уроці української літератури. Проте Тичина, виявляється, насправді був звичайною людиною. Сучасники описували його як романтика, мрійника і  тривожного чоловіка. Одним з аргументів на користь цього буде епізод, коли поет боявся засвічувати світло у 1941 році перед своєю евакуацією. Тоді в місті діяв режим світломаскування через можливі бомбардування німецькою авіацією.

Та це ще не все, що мені вдалося дізнатися про постать нестереотипного Тичини. Виявляється, що за характером він був добрим чоловіком та ніколи не задавався. Підтверджень цьому дуже багато. І всі вони стосуються спогадів сучасників поета, яким довелося з ним мати справу. До прикладу випадок з уманською вчителькою. Тоді її учні-відмінники могли лишитися без золотих медалей, адже їх навмисне зрізали на іспиті. Педагогиня, аби відстояти своїх вихованців, на перекладних вирушила до Києва, аби зустрітися з міністром освіти Тичиною. Побачивши  його, вона була здивована, адже той виявився простим і людяним чоловіком. Вона ще довго згадувала про нього. Звісно ж, несправедливість виправили – й учні отримали свої золоті медалі.

Ще одна історія стосується Марії Бажан – доньки Миколи Бажана. Вона хотіла потрапити на прем’єру фільму, але з квитками виникла біда. Тоді Павло Григорович сказав їй: «Будете моєю донькою» і дав їй своє посвідчення. Так вона потрапила на прем’єру. Таких випадків було насправді дуже багато, адже спогадів вистачило на цілку книжку.

Тому роблю висновок, що виявляється існують два Тичини: один стереотипний з української літератури, а інший – схожий на звичайну, пересічну людину.

Витоки…

Цей напрямок я люблю найбільше, адже дізнавшись трохи більше про Павла Тичину, я взявся аналізувати формування його свідомості. Отож, як і в усіх нас, цей процес розпочався в поета з ранніх років. Насправді дитячі роки для Павла були непростими. Батько часто застосовував насильство до своїх дітей та дружини. Тож діти в родині, як і мати, були регулярно биті.

Проте згадував поет у спілкування зі Станіславом Тельнюком – своїм біографом, що багато чому батько його і навчив. Читання й письмо здібний хлопець опанував, коли батько проводив уроки сільським дітям прямо у себе вдома.

Матір же поета описують як спокійну і добру жінку. Вона любила своїх дітей. Крім того, вона навчала їх українським пісням, розповідала народні казки та оповідання. Цілком можливо, що саме звідти у Тичини така любов до української культури, яку він пронесе через усе своє життя.

Далі було навчання у земській школі. Там він зустрічає людину, яка стане для нього близькою. Це була вчителька Серафима Морачевська. Поет у дорослому віці оцінював її відданість справі. Вона завжди намагалася дати сільським учням те, чого вони не мали. Відомий випадок, коли доклавши власних грошей, Серефима Миколаївна влаштувала різдвяне свято для учнів. Про цей епізод згадував і сам Тичина. Серафима Морачевська створювала такий собі контраст непростим родинним стосункам Тичин.

--
 Павло Тичина разом зі своєю вчителькою Серафимою Морачевською у 1930-х роках

Саме за порадою вчительки, батько віддасть Тичину до Монастирського хору. Там він проведе цікаві роки. Вони його загартують, але не змінять романтичної натури. Ще з дитинства Павло Тичина був спокійним. Хлопця не характеризували як розбишаку. Радше навпаки, він був добрим і чуйним. Це проявиться і в його подальшому житті.

Тоді поет вчився будувати взаємини з різними людьми. Йому трапився хороший наставник, але були й ті, кого Тичина просто терпіти не міг. Вже у зрілому віці він неохоче згадував свій монастирський досвід. Його життєвий шлях, за передбаченим сюжетом, але історія все кардинально змінила.

Від народження Павло Тичина справді видався генієм. Він мав бездоганний слух та відмінну пам’ять. Коли батько привіз його на прослуховування, то хормейстр присвоїв йому дискант – високий тембр голосу. Після від’їзду батька і з плином часу, малий хорист почав робити величезні успіхи. Він швидко опанував нотну грамоту  та церковну науку.

Талановитого хлопця запримітили. Часто хормейстр доручав йому навчати новачків нотній грамоті. Так він перетнувся з Григорієм Верьовкою – який згодом став відомим музичним діячем. А його ім’я досі носить національний український хор. Вчив Павло Тичина і свого молодшого брата Євгена. Вони, разом зі ще одним братом Михайлом, потім стануть священниками.

Кар’єра та буремні 10 - 20-ті

Напередодні І світової війни 1914-го Павло Тичина береться опановувати цілком світський напрямок. У 1906 році він пише свій перший вірш, а так далі йде. Читає свою поезію поет-початківець друзям. І ті слухають його із захопленням. Далі він перетинається з Василем Елланом-Блакитним. Той витягував його з біди не один раз. Так поступово він опиняється серед інтелектуального середовища Києва.

--
 Павло Тичина у 1913 році

Життя, здавалося б, тільки починалося, але 1914 рік змінив усе. Як і для багатьох українських інтелектуалів, він став для Павла Тичини переломним. Того літа він навчався в комерційному інституті та працював в редакції невеличкого ліберального журналу «Сяйво». Здавалося б, все налагоджувалося, але після вбивства нащадка Австро-Угорського престолу, політична обстановка в світі почала нагріватися. По своєму сприймав це і Павло. Він, як тогочасний інтелектуал, читав пресу, що приносила все більш зловісні новини. Світ стояв на порозі великої війни. Проте ніхто не думав, що конфлікт буде настільки серйозним.

Війна таки почалася, а російська імперія була повністю в нього втягнута. Проте Павлові пощастило трохи більше, ніж більшості пересічних юнаків, котрі опинилися на фронтах безпрецедентної світової бійні. Війна спровокувала нову хвилю політичних переслідувань. Свої лещата запустила військова цензура – і журнал, в якому працював молодий Тичина прикрили разом з іншими проукраїнськими та ліберальними виданнями. Тим часом у запуску знаходився періодичний збірник «Основа». Його не встигли додати до списку цензури, тому свою авторську діяльність поет продовжив. Для того, аби убезпечити «Основу» від переслідувань з боку влади, редакція вирішила перенести його до Одеси.

Письменник без роботи залишався недовго. Маючи хорошу освіту, він влаштувався працювати до бюро статистики губернського земства в Чернігові. Там він побачив як переживає всі жахи війни простий люд. Робота в Тичини тоді була рутинною. Він у селах губернії збирав та записував статистику. Проте й з цього він зумів скористатися та зібрати добрячу колекцію народного фольклору.

Потім 1917-тий і національно-визвольна боротьба. Про роль Тичини в ній відомо небагато, адже радянська цензура не могла допустити, аби міністр освіти УРСР був якось пов’язаний з «буржуазними націоналістами». Одного разу, коли Київ переходив з рук в руки, Тичину ледь не мобілізували денікінці. Його врятував Еллан-Блакитний. Він дістав йому довідку про звільнення від військової служби.

Тим часом складається в Павла Тичини й з особистим життям. Він квартирував тоді в Катерини Папарук. У господині була донька Лідія, з якою в поета зав’язалися стосунки. Згодом вони одружилися й прожили разом усе життя.

1923 року поет разом з родиною переїжджає до Харкова. Місто, яке оговтувалося від величезної історичної бурі, не могло запропонувати комфортних умов. Тому Павлові довелося жити в невеличкій кімнатці, яку облаштували на місці кухні. Від неї ще залишилася навіть кухонна плита, яка слугувала поетові робочим столом.

Попри перехід на бік більшовиків у 1920-х роках, Тичина продовжує активно обстоювати українську національну ідею, пише сміливі твори, за які його засуджують. Так він отримує спершу критику за «буржуазний націоналізм», а потім і погрози. Сприйняв він їх справді дуже серйозно, адже за спогадами сучасників був чоловіком вразливим. Це, напевне, й було причиною того, що він здався перед радянським тоталітаризмом.

Та не лише погані моменти наповнювали життя Тичини у 20-х. Так, до прикладу, після життя в непростих умовах на кухні, він отримує квартиру в новому відомчому будинку «Слово». До речі, цікавий факт – квартири там розподіляли між потенційними мешканцями за жеребкуванням. Поетові дісталася непогана квартира, яку він разом з Лідією облаштував на свій смак.

Як Тичина (не)став зрадником

1938 рік відзначився в історії України як «Розстріляне відродження». Ті дні для Тичини були найстрашнішими. Складно осягнути почуття людини, котра щодня отримує звістки про арешти, розстріли чи самогубства своїх друзів. У той момент, коли до будинків почали приїжджати так звані «Чорні воронки», поет не на жарт злякався. За спогадами сучасників він мав тривожний характер. Тому це стало для нього важким психологічним ударом.

--
 Павло Тичина наприкінці 1930-х років

І Тичину таки зламали. Він здався і кардинально змінив свою творчість. Саме та формалізована, жахлива, спотворена творчість потрапила до підручників літератури. Через неї школярі жартували «краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину».

Передвоєнні чистики Тичина пережив, але спокійного життя так і не мав.

Він отримав підтримку від тоталітарної влади, якій вірно служив як критик неугодних. Чудова квартира, особливе забезпечення та евакуація під час наступу німців 1941 року. Тоді більшість киян лишилися в місті, яке радянські кати підривали по приходу німецької влади.

Тим часом за увесь час війни, на відміну від більшості українців, радянський поет та академік відчував тимчасові незручності в Уфі. А після приїзду в 1944 році став міністром освіти УРСР. Тоді й відбулася та сама історія з уманською вчителькою.

Далі радянська влада винагородила його постом голови Верховної ради УРСР. Проте це було, радше, прокляття, ніж винагорода. Ішов Тичина з цього посту, відчуваючи величезну гіркоту. Верховна Рада, як завжди, одноголосно мала прийняти закон, який обмежував роль української мови. Поет висловився проти нього. Тоді його ввічливо попросили подати у відставку за станом здоров’я. Він це і зробив. В той же день, разом з його відставкою, ухвалили той самий закон.

Чому не все так однозначно?

Запитання, на яке, навіть опрацювавши матеріали, отримавши особисті враження, я не можу відповісти. З одного боку Тичина справді був талановитою постаттю. Він умів грати на кількох музичних інструментах, знав близько 20-ти мов. Але при цьому його талант спаскудила тоталітарна машина, яка зробила з нього замовного поета. Який в інакшому мав бути вибір у Павла Тичини? Напевне доля  Миколи Хвильового чи Миколи Зерова або Валеріана Підмогильного. І тоді б не було вірша «Партія веде», за який його нещадно сварять нащадки.

Це історія, в якій кожний для себе сам мусить визначити, ким для нього є постать Тичини. Для мене особисто – це досі суперечливий персонаж. Але й заперечити історичних фактів з його життя я теж не можу. Жодний з нас не міг би точно знати, як вчинити в тих обставинах, у яких опинився Павло Тичина разом зі своїми друзями, адже лещата тоталітарної машини жорстокі та безжальні. У своєму прагненні жертв, вони знищують усе на шляху.