Існує чимало різних книг, якісь описують романтичні, любовні історії. Інші захоплюють читача заплутаними детективними сюжетами, а є книги, як та, що я прочитав нещодавно. Вона описує справжні життєві історії вигаданої Караїни. Саме так автор називає сфантазовану державу, яка має дуже багато спільних рис з нашою дійсністю. Якщо хочете дізнатись детальніше, читайте далі – і я обов’язково розповім чим же так прийшлась мені до душі описана книга!
Віктор Євтушенко зазвичай відомий своїми гуморесками та жартами, які видаються вже не один рік. Його товстенька збірка «Тисяча і один жарт», що лежала на столику в парку Олександрія не привернула мою увагу так, як з вигляду тоненька, ледве примітна чорна книжечка, яка виявилась справжнім скарбом. Спершу до прози від поета я поставився досить скептично й не готовий був сприймати серйозно книгу не такого вже й добре знайомого автора. Так, я чув про його жартівливі збірки, але ніколи на них детально не зупинявся. Все це було доти, доки я не розгорнув невеличку чорну книжечку, яку підписав мені особисто автор. І тут почалося – неймовірна історія медиків, справжні, непідробні людські стосунки, які іноді вражають своєю добротою, співчуттям, взаєморозумінням, а поряд з тим цинізмом, байдужістю й найогиднішими пороками.
Проза в автора вийшла на славу. Скажу відверто – книжка мене зуміла вразити. Спершу я не її сприймав надто вже серйозно, адже надаю перевагу класичним творам в літературі. Однак, автор зумів настільки цікаво та художньо відтворити тяжкі реалії коронавірусної епохи, що читається все легко і на одному диханні. Розділ за розділом, я швидко поглинув усе що написано: кожне слово, речення, абзац.
Увесь сюжет обертається навколо бригади екстреної медичної допомоги. Головним героєм виступає Віталій Архипович. Як найстарший і найдосвідченіший в колективі, він носить прізвисько Дід. До його авторитету звертаються, його поважають. Притаманне подібне явище для багатьох колективів, тому виглядає реалістично й по справжньому.
В більшій мірі перший розділ присвячений самомим працівникам екстренки. В ньому описуються долі кожного, хто пов’язав своє життя з медициною. Наявні позитивні та негативні персонажі. Тобто є сторона чорного та білого. Головним антигероєм представлена Оксана Жарко, посадовиця, яка фактично знищила службу швидкої медичної допомоги. Є тут і посібники чиновниці-атигероїні Микола Туров та Максим Шаром, котрі ділять награбовані в державної казни гроші. Описав автор і негативні явища в колективі, що теж є важливим елементом реальності. Так показується несправедливо вивищене становище підлабузників, котрі отримують премії від керівництва та нові можливості в кар’єрі. Багато в чому автоматично у свідомості проводяться паралелі із нашими реаліями, а зображення життя фельдшерів швидкої настільки детальне, що, читаючи, повністю занурюєшся в ту ситуацію, яка відбувається у вигаданій Караїні. Звісно, це ще не всі порівняння з українськими реаліями. Чого тільки вартує Долустан, в якому пізнаються риси сучасного Донбасу. Та й керівники, що руйнували колись успішну станцію швидкої були за сюжетом заслані з Воросії, яка теж є вигаданою аналогією Росії. Автор жодним словом не промовляється про ототожнення сюжету з реальністю, але в ролі читача чудово розумієш, що все це йдеться про той світ, в якому ми проживаємо вже чимало років.
За сюжетом Жарко та її поплічників наздоганяє справедлива кара. Це такий собі хеппі-енд, який, все ж не стосується медиків, що вступають в боротьбу з коронавірусом без жодних належних засобів, а всі кошти забирають в Долустан грабіжницькі руки чиновниці Жарко, котру вбивають її ж двоє поплічників. Словом, це нагадує такий собі малесенький елемент трилеру.
Найцікавішим для мене видався другий розділ, в якому автор описує долі пересічних людей, з якими доводилось стикатись медикам екстренки. Тут кожна історія так чи інакше перекликається з особистостями фельдшерів. Особливо в другій історії, в якій дід Василь віддає свою порцію кисню Руслану Довгому, а сам гине. В кожній такі міні-історії переживаєш все разом із кожним персонажем, який здається рідним і близьким, Шкода і Діда Василя, і бабу Параску, і кожного-кожного, включаючи самих медиків. Всі слова видаються дуже близькими. Здається, ніби ти не просто споглядач, а справжній учасник сюжету.
Я оцінюю цю оповідь як звичайний пересічний читач, адже не є професійним літератором, і мене вона справді зачепила, допомогла побачити справжнє життя медиків швидкої, яке здається нам далеким та незрозумілим. Виявляється, що лікарі екстренки звичайні люди, які переживають кожну історію, спілкуються про роботу навіть на Дні народження колеги. Ця історія здатна, на мій погляд, лишити відбиток в уяві уважного читача, адже особисто мене вона змусила з більшою повагою поставитись до роботи тих, хто щоденно рятує життя. Остання історія з другого розділу є надзвичайно показовою, коли з жалю Володимир разом з колегами допомагають старенькій жінці, що втратила своїх синів у війні проти бунтівного Долустану.
Мене особисто найбільше вразила історія під назвою «Рідні вороги», коли родичі намагались якомога швидше позбутися бабусі, і лише п’ятнадцятирічна внучка хотіла донести до жорстоких дорослих просту істину, що та людина для них є мамою й бабусею. Коли читаєш цю частину оповідки, проймає невимовний жаль й певна огида до таких представників людського роду. І тут медики, як люди з великої літери, не йдуть на злочин, про який просять родичі, а благородно рятують стареньку. З поміж усього твору саме ця частина найсильніше проникає прямо в серце, й вже залишається там надовго.
Я щиро вдячний автору за його неабияке вміння донести прості істини, показати справжні сюжети з життя, відкрити ту таємничу завісу, що завжди приховувала від нас життя медиків швидкої, яка мчить до нас в момент, коли найбільш кепсько й рятує, не дивлячись ні на що. Знаю – багато хто заперечить і наведе безліч негативних прикладів про роботу фельдшерів, але ця книга змусила мене знову вірити у благородність непростої професії лікаря швидкої!
Я однозначно рекомендую цю книгу до прочитання кожному!
«Коронавірус» - життєва проза Віктора Євтушенка