Знову спробую себе трішечки в рецензії та напишу свої враження про прем’єру фільму «Смерть на Нілі», знятого за романом Агати Крісті. Наперед скажу – фільм для мене видався цілком посереднім. Чому так? Читайте далі й про все обов’язково дізнаєтесь.
Екранізація історій Агати Крісті справа вже звична. Найпопулярнішою її історію є, напевно, «Вбивство у східному експресі», що було не так давно теж екранізовано, й сформовано у величезний, яскравий та костюмований фільм. Приблизно такою ж виглядає екранізація, яку я мав змогу переглянути кілька днів тому.
Перші враження від фільму були неоднозначними. Водночас показували передісторію, а в той час, зображували якусь любовну драму, що на мій погляд у детективі є зайвим. Спершу незрозуміло було, про що взагалі оповідає сюжет. Однак, згодом, коли в кадрі з’явився ще молодий Пуаро, все більш-менш стало зрозумілим. Як на мене хід досить цікавий. Адже мало хто орієнтується в передісторії детективної кар’єри. Так як фільм вважають продовженням «Вбивства у Східному експресі», то на мій погляд передісторія біль цікаво виглядала б у першому фільмі. Однак, з позиції глядача, сценарний хід було складено досить вдало. Й перед тим, як переходити до основної історії, творці фільму дали змогу зрозуміти походження пишних вусів легендарного персонажа. На початку зображена одна з битв Першої Світової. В кадрі це виглядало справді моторошно й по-справжньому. Не було ніяких прикрас. За сюжетом, увесь загін мав піти на вірну смерть. Однак, кмітливість молодого Пуаро всіх рятує. Це був досить цікавий момент. Отже, глядачеві вдалося зрозуміти шлях його неперевершеної геніальності, ще з молодих літ. Проте, незабаром його поранило внаслідок вибуху. Якраз після того, він і став носити пишні вуса, аби прикрити рубці від ран на обличчі. За цим спостерігати було досить цікаво. Але… Гра акторів не зовсім викликала довіру до тієї дійсності, що коїлась на великому екрані. Не знаю, чи я настільки вибагливий глядач, чи мене справді так важко переконати. Проте, сюжет, який розгортався був справді добре продуманим.
Перші сцени оповідали передісторію й особистого життя Пуаро. В сюжеті зобразили, як його навідувала в госпіталі панянка, що грала роль його нареченої. Проте, вона була епізодичним персонажем, та врешті, після невеличкого кадру просто зникла кудись. Мені здається це недовершеною лінією сюжету. Якщо вже й робити такі любовні міні-історії у фільмі, то слід зображувати це більш логічно (це на мій суб’єктивний погляд скромного глядача).
--
Сцена танцю Саймона з Жаклін де Больфор
Далі починає закручуватись головний сюжет. Після того як минула передісторія, на фоні зображується Лондон кінця 30-х рр. Яскравий, елітний ресторан, де вступають в сюжет головні герої. Зокрема так званий містер Саймон, та його наречена, з якою вони напередодні заручились, - Жаклін де Больфор. В кадрі зображений їхній пристрасний танець. Однак, як глядач я не зовсім зрозумів на початку – хто це взагалі? Лише трішечки згодом, з розмов інших персонажів стало зрозумілим, хто вони та що собою являють. Не знаю – віднести це до переваг чи недоліків. Проте, мені здається, ця невеличка частинка була досить вдалою. Спершу зобразили на екрані зовнішні характеристики, а вже потім розповіли глядачеві про самих персонажів. Саме в тут і зав’язувався сюжет. Проте, зрозуміти це мені довелось лише згодом.
--
Кадр з фільму: Саймон та Лінет. Єгипет.
Раптовість знову перенесла погляд глядачів в іншу частину світу – в Єгипет. Там якісно, яскраво та досить детально відобразили відомі пам’ятки архітектури, зокрема величні піраміди. Досить смішним виглядав кадр, коли Пуаро побачив, як якийсь незнайомець запускає повітряного змія прямо на піраміді. Однак ця весела сцена швидко перетворюється на ключову сюжетну деталь. Саме в Єгипті всі персонажі, як то кажуть: «опинилися в зборі». Й звідси почали розігруватись основні події. Чудовим моментом цього фільму, як на мене, стало те, що жодним чином не передбачалось ніякого вбивства. Все було весело, яскраво й водночас буденно. Проте, на мій скромний погляд, акторська гра викликала чимало різних питань. Я не професійний критик, а всього лиш скромний, пересічний глядач. Та в мене не викликали довіру ті емоції, що були на екрані. Пуаро, звісно, був неповторним, а от Джеккі де Больфор та Саймон, були якимись неприродніми.
Сюжет закрутився по новому, коли кадр швидко перескочив на розкішний східний готель. Тут додались і нові персонажі. На мій погляд вони були лиш доповненням до всіх дій, що відбувались далі. Вже тут глядацькій свідомості вдалось познайомитись з новим фактом, а саме з тим, що Саймон, швиденько перескочив від де Больфор, яка запам’яталась мені своєю яскравою червоною сукнею, до Лінет, котра була власницею неабиякого багатства. Романтична лінія, що розігрувалась в центрі цього детективу, явно розбавляла атмосферу, а вбивство, що стало кульмінацією, здавалось несподіваним. Моя свідомість його просто не чекала.
--
Кадр з фільму: на пароплаві "Карнак"
Варто, врешті перейти до самої кульмінації цієї загадкової історії, знятої за мотивами Агати Крісті. Вона розгорталась на кораблі «Карнак», на борту якого всі герої вирушили в круїз річкою Ніл. Тут знову було все надзвичайно спокійно. Жодна напруга з позиції глядача не відчувалась. Ба більше, складалось враження, що нічого поганого статись не повинно. Попри те, що в сюжеті розігрувались передумови до цього, все-одно здавалось все якось нереалістично. Час від часу ставало навіть нудно, але ненадовго. Сюжет швидко перескакував в нове русло.
Серія жорстоких вбивств тут йшла поряд з романтикою та безмежним коханням. Здавалось, що хтось намагався завадити щастю молодят. Та розв’язка цього всього стала такою несподіванкою, що всі, хто сидів на задніх кріслах кінозалу напівпошепки вели запальну дискусію. А все виявилось настільки очевидним, що здогадатись було, ніби й не складно. Та, на мій скромний погляд, сюжети, написані Агатою Крісті й вирізняються вражаючої геніальність, яка навіює простоту й легкість сприйняття. Нібито, очевидні речі, а водночас настільки заплутані, що годі дійти до істини.
Багатьох додаткових персонажів я не згадав у цій оповіді. Але, на завершення, про деяких з них слід розповісти. Сценаристи, звісно, внесли свої корективи в сюжет, написаний легендарною авторкою детективів. Зокрема додались деякі нові персонажі. Серед них співачка Саломеа. Завдяки їй відбувалось музичне оживлення, зображуваного на екрані. А вже за рахунок джазу потроху формувався дух тих далеких 30-х років минулого століття.
Якщо трішечки сказати про костюми, то вони справді були яскравими, й добре підібраними. Вони залишились в моїй пам’яті й досі. Тому, зроблю висновок, що їх вдалось зробити доречними.
Загалом, враження від перегляду цього нового фільму в мене видались цілком приємними, але не більше. Фільм мене не вразив, але лишив цілком приємний післясмак. Не скажу, що його можна назвати цілковитим шедевром, але поціновувачів своїх, я впевнений, він явно знайде. Проте, на превеликий жаль, одним з них я поки що не став.
Смерть на Нілі – чергова екранізація Еркюля Пуаро