Що не так з українськими музеями? Особистий досвід за кадром

УВАГА!!! ЦЕЙ ТЕКСТ МІСТИТЬ ВИКЛЮЧНО ОСОБИСТИЙ ТА СУБ'ЄКТИВНИЙ ДОСВІД АВТОРА.  Для ретельного вивчення проблем музейного напрямку варто звернутися  до фахівців музейної галузі та провести ретельний і всеохопний аудит. 

Імена, прізвища та особисті дані учасників описаних подій вилучені з тексту в ході редакції.

Я мав трішки більше, ніж пів року роботи в двох музеях. Проте ні за які гроші світу туди не повернуся. То що ж не так з українськими музеями? Я поділюся власним поглядом у цій статті.

Застій, застій, і ще раз застій.

Коли я працював у Національному музеї історії України у Другій світовій війні, то складалося враження, ніби я потрапив до радянських 1970-х років, які описуються в підручниках з історії України для 11 класу. Та сама ієрархічна система, адміністративно-командні методи й абсолютна байдужість до індивідуальності та особистих кордонів. Мені добре пригадується історія про талановитого молодого хлопця історика, якого вижили з музею лише через довге волосся. Правда не знаю, наскільки давно таке було, та слухати таке у 2024 році, коли наша нація бореться за прогресивні цінності та втрачає своїх людей, моторошно.

Ще одна історія, яка мене вразила. Раніше працівників музею вишиковували, ніби на лінійку, виставляли перед усіма та відчитували за зовнішній вигляд.  Проте ці дві історії я не бачив на власні очі. Тому що як не крути, але радянський треш помаленьку звідти викорінюється. До прикладу взимку минулого року до масового відділу разом зі мною прийшло багато крутих, прогресивних та цікавих людей. І то, мабуть, був для мене золотий період. Мені здавалося, що так буде завжди. Все змінилося, коли я відчув, так би мовити, на власній шкірі адмінкорпус. На перший погляд, робота там здавалася спокійнішою та комфортнішою. Проте коли я просидів у відділі, де сканують похоронки з часів ІІ світової війни, добрячих пару тижнів, то захотілося тікати. Колектив, який абсолютно не сприймає молодих людей. Це персонажі почасти 60+, які намагаються тиснути своїм віком та авторитетом. Звісно, від мене вони отримали відкоша. Але молода дівчина, з якою я спілкуюся, повністю відчула на собі всю їхню агресію. І це було в перший день роботи її роботи в цьому відділі.

І це я лише описав найвідоміший музей країни, куди запрошують майже всі іноземні делегації, котрі приїжджають до Києва.

Інший мій досвід – Музей-квартира ім. Павла Тичини був ще гіршим. Неврівноважений керівник, відсутність будь-якої внутрішньої структури, розподілу обов’язків та елементарного порядку. Якщо в попередньому музеї я мав чудову зарплатню та премії, то тут до цілковитого трешу, додавалася ще й мізерна платня. І це, на хвилиночку, на посаді старшого наукового співробітника. Регулярні скандали, зініційовані директоркою, відсутність будь-якої поваги до особистих кордонів, та фраза, яка мене вбила: «тут все общє». Вишенькою на торті став постійний психоемоційний терор з боку директорки. Регулярні погрози звільнення, а потім слізливе прохання залишитися. Емоційні гойдалки, в яких недодиректорка обливала мене всіляким…Як би то пристойніше написати?.. брудом, а потім раптово вихваляла мої здібності й таланти та розповідала, наскільки я є цінним. Зараз, коли я пишу цю статтю, хочеться щиро посміятися й вколоти якимось сарказмом. Але тоді було зовсім не весело. Довелося кілька місяців відходити після такого досвіду. Хто там казав, що в школі працювати тяжко? В жодній зі шкіл, в яких я працював, мені не доводилося бачити такої жахливої картини.

Але, на цьому моя весела історія не закінчилася, адже пишучи цю статтю, я попросив поділитися своїм досвідом із музеїв за кадром інших людей. Зокрема свою подругу. Тому інтерв’ю з нею опублікую в другій частині.

Навчання й адаптації «0», а вимог на всі «100»

Навчання й адаптація нових працівників – це головна проблема багатьох музеїв. От, хто б і що не казав, та в усіх трьох державних школах, де я працював, мені старші й більш досвідчені колеги завжди надавали підтримку. Коли в перший рік своєї роботи я писав календарку, мені всіляко намагалися підказати й допомогти. Коли доводилося опановувати систему оцінювання НУШ, старші колеги щиро переймалися тим чи мені все зрозуміло. В ліцеї ім. Петра Яцика я мав навіть прикріпленого наставника, яким була завуч. І це я зараз навів для порівняння як відбувається адаптація нових людей в професії у школах (але на жаль не в усіх) і як це в музейній справі.

Перший приклад це Музей-квартира ім. Павла Тичини. Єдине, що я отримав від директорки там – це папірчик під назвою «Посадова інструкція». В ній звісно все було добре розписано, але поверхнево як для людини, котра починає свій шлях в музейній справі. Тоді я виглядав дуже наївним, адже мені здавалося, що цей напрямок для мене дуже близький. Тому що я захоплювався завжди колекціонуванням друкарських машинок. Перше, що справді вразило в музеї Тичини – це абсолютна байдужість як колективу музею, так і його недокерівниці до адаптації та навчання нових людей. Я з впевненістю пишу, що це найважливіша частинка в прийомі на роботу нових людей. Коли я звертався з ключовими запитаннями стосовно робочих моментів, то мене завжди «відфутболювали» до посадової інструкції. Після кількох днів такої кострубатої адаптації почалося найцікавіше. Директорка не вигадала нічого кращого за навчання та адаптацію, як звинуватити мене в цілковитій некомпетентності та безвідповідальності. Ну, а що було далі, ви вже знаєте з першого заголовка.

Тим часом Музей Другої світової. Тут справді ситуація була трохи кращою. На початку я мав опанувати екскурсію першою експозицією і скласти її перед комісією. Ну це було хоч щось. З цим завданням я справився доволі добре. Проведену екскурсію мені зарахували. Проте моє бажання розвиватися й вдосконалюватися в цьому напрямку цілковито проігнорували і я опинився в тому самому «кабінеті 200». Навчання, адаптація? Ви взагалі про що? Одразу в…Гм… Сканувати книжки. Робота нескладна, але для мене справді дуже нудна, адже людина, як ви знаєте, я дуже активна, і викладаю (я тоді також готував двох учнів до НМТ з історії), і пишу свій блог, і веду канал. Після 6 уроків на день у школі, коли ти ледь не на голові ходиш, щоб провести крутезне заняття, сканування книжок протягом дня виглядає справжньою каторгою. До того ж тематика дуже далека від моїх наукових інтересів.

Далі сюжет змінився. Я опинився в іншому відділі. Нарешті хоч якась «нормальна» робота, де мені треба ще щось корисне робити, окрім як сканувати книжки. Це був відділ, який займається напрямком сучасної російсько-української війни. Напрям стратегічно важливий. І перший мій робочий день там розпочався з опису артефактів та біографії їх власника. Ну, на перший погляд все доволі добре складалося. Проте найскладнішою для мене стала специфіка описів. Зрозуміло, що я до цього не працював навіть у схожому напрямку. І мій стиль написання тексту явно відрізнявся від того, який є загальноприйнятим для опису артефактів в музеї. Звичайно, що в перші ж дні я почав ставити своїй керівниці дуже багато запитань стосовно роботи із системою. Перші рази було ніби все добре. Проте це її, як мені здалося, стало дратувати. Вона почала мене так само «відфутболювати». І я знову лишився розгубеним посеред нової термінології, стилю описів та стандартів ведення такої роботи. Деякі старші колеги з відділу фондів дуже доречно, як на мій погляд, радили вчитися описувати предмети, починаючи з найпростішого. Дивлячись з «висоти» педагогічного досвіду та освіти, цілком можу поділяти думку тієї колеги. Нам ще викладач на парах з історії педагогіки пояснював, що навчання відбувається від відомого до невідомого.

Однак, написання публікацій для сторінки у Facebook було для мене посильною задачею. Однак величезним мінусом було підпасовування моїх текстів під якісь умовні та міфічні музейні стандарти. Мені, як автору з певним досвідом створення своїх текстів, було боляче. Але це не основна суть моєї розповіді.

Так із описом тривало довго. Я постійно вислуховував крики з купою претензій від завідувачки сектору фондів, який займається зберіганням документів. Проте, зізнаюся чесно, від регулярних принижень від неї мене прорвало. І так, доволі іронійно, мені так і не вдалося завершити опис усіх тих предметів.

Тому, якщо читатимуть мій текст потенційні роботодавці, то хочу щиро попросити їх ставитися відповідально до адаптації та навчання свого персоналу.

Чи справді все настільки погано?

Більша частина моєї статті виглядає як суцільна критика музеїв. Однак, я хочу, задля справедливості написати й про позитивні моменти, які мають місце в музейній сфері. Те, що вони підтримують та просувають українську культуру опущу трішки нижче, адже про це всі й так добре знають.

Якщо починати з мого досвіду в Музеї-квартирі Павла Тичини, то там справді нічого хорошого не було. Тому його варто повністю й назавжди списати зі своїх задумів та планів. Там ви навіть колекцію речей Павла Григоровича швидше за все не побачите. А от Музей Другої світової проводить величезну роботу в напрямку культурної дипломатії і йому варто висловити величезний респект хоча б за це. Разом з тим, за керівництва нового гендиректора, він об’єднує навколо себе громадських діячів, науковців-істориків, регіональні музеї. Це, на хвилиночку, величезна робота, яку ми маємо цінувати.

Коли йдеться мова про ті негативні речі, які я описав, виникають питання до керівника установи. Це є цілком логічним. Проте, пишучи цей текст, я не можу абсолютно нічого сказати про нього чогось поганого, але й позитивного також. За час моєї роботи в цій установі ми з ним перетиналися лише один раз. То був час величезних надій і сподівань. Я тоді презентував йому своє змонтоване відео. Більше ми з ним майже ніколи не бачилися. Однак, якщо з точки зору глядача оцінювати його управління, то все-одно можна знайти безліч визначних і позитивних моментів. З господарської частини, музей постійно оновлює й ремонтує приміщення. У свій останній робочий день я бачив як замінювали вікна в одному з корпусів музею. Культурна дипломатія, завзятість і результативність, попри негативні моменти, описані мною, вартують найвищої оцінки. Матеріальна підтримка працівників – те, за що я вже особисто хочу висловити йому найвищу вдячність, адже робота там стала новим етапом мого фінансового зростання.

Круті експозиції, які відриваються в музеї – показник активної й ефективної діяльності. Остання виставка, відкриття якої я побачив, присвячена українцям Слобожанщини. Там, у співпраці з держустановами, іншими музеями та національним архівом було розкрито цікаві й маловідомі факти про цей регіон. Тому, я кожному радив би туди завітати.

Якщо окремо розповісти про мій саме позитивний досвід, то це, певно, було опанування й проведення екскурсій. Це було для мене чимось новим. Також добре пам’ятаю роботу над однією з виставок, де досі в анотації є моє ім’я та прізвище (якщо його не прибрали після публікації цієї статті). То був реально настільки крутий досвід, що запам’ятався мені найбільше. І за нього я теж щиро вдячний.

А найбільшою цінністю, яку я залишив собі після цього музею, є звісно люди. Багато з них на жаль пішли так само як і я. І їх не утримали високі зарплати й премії. Кожний з цих людей приніс в моє життя найкращий досвід спілкування. Я пригадую як ми разом з колективом масового відділу ходили в театр, проводили час, спілкувалися. Дякую щиро тим людям, які мене тоді підтримували. Навіть, коли під кінець доводилося сутужно.

Що далі?

Так як я ділюся в цій публікації власним досвідом, то розповім, як склалася моя історія за два тижні після звільнення з музею. Останній тиждень роботи там мені справді здавався критичним. Через конфлікт, завідувачка відділу мені влаштувала справжній психоемоційний терор. Ситуація дійшла настільки сильного піку, що мене приводили до тями медики швидкої. Але в той момент я вже знав, що збираюся завершувати роботу в музеї. Мені залишалося пропрацювати там тиждень-два. Завдяки тій же підтримці я швидко відновився, звернувся за медичною допомогою до лікаря і далі зміг продовжувати своє активне життя.

Минуло цілих два тижні після останнього робочого дня в музеї. Однак маю відчуття, що відтоді пройшло не менше двох місяців. Я відкрив власний бізнес – готую школярів до НМТ, а ще викладаю історію в приватному ліцеї «Крила». І це те, що мені найбільше подобається робити. В мене багато планів на майбутнє. Хочу створити свою онлайн-бібліотеку з навчальною та науковою літературою, де школярі, молоді науковці, чи досвідчені дослідники могли б знайти необхідний матеріал. А ще планую запустити на своїй освітній платформі інші освітні напрямки і для цього шукаю нових викладачів. Тож сподіваюся, що моя публікація стане для когось корисною, а мій досвід покаже, що не варто терпіти треш-роботодавця. Потрібно брати власну долю у свої руки. Робити себе крутим фахівцем. А ще постійно навчатися і вдосконалюватися, аби найкращі роботодавці вишиковувалися до вас у чергу, а не ви до них. Як показує досвід і практика, кожний фахівець сам збільшує собі цінність. І робить він це з допомогою власного розвитку, самоосвіти та здобуттю практичного досвіду.

В наступній публікації на тему музеїв я поділюся досвідом інших людей в музейній справі, адже як виявилося, мій негативний досвід в цьому напрямку непоодинокий. Хотілося б, аби люди за кулісами музеїв стали найбільшою цінністю. Щиро хочу, аби цінність кожного, хто працює на свою державу в будь-якому напрямку, була реальною, а не декларативною.