Чи мріяли ви колись у своєму житті побачити справжнє середньовічне місто з його архітектурою, захисними стінами та воротами? Якщо так, то в наш час ви можете це зробити. І допоможе вам у цьому невеличкий розважальний парк на Київщині. Звідки взялась вражаюча ідея, як відтворювали фортечні мури та будинки стародавнього Києва, й що там можна побачити? Дізнавайтесь з цієї невеличкої оповідки.
Не дивлячись на війну та розруху, яку вона принесла, культура продовжує жити. Без неї неможливе нічого, тож, коли на Київщині ситуація почала більш-менш стабілізовуватись, музеї та інші культурні установи почали знову відкривати свої двері для нових відвідувачів. Культура й мистецтво, як відомо, здатні хоч якось заліковувати ті страшні рани в наших серцях, які лишила по собі війна. Парк Київська Русь, що на Київщині один із них.
--
Вказівний стовп
За інформацією на офіційному веб сайті, ідея будівництва реконструкції стародавнього Києва належить Володимиру Янченку. Він же і президент проєкту. За даними статті з Вікіпедії парк було відкрито для відвідувачів у 2008 році. Один з розділів офіційного сайту оповідає, що для побудови реконструкції було обрано особливе енергетичне місце, на перетині головних святинь України. Ті ж самі дані стверджують, що відвідувачі, які лишали відгуки про перебування в парку, відзначали його неймовірну енергетику. Схожі відчуття вдалось отримати і мені, не дивлячись на депресивний вигляд цього прекрасного місця.
Хоч майже всі працівники, за словами місцевого охоронця роз’їхались хто куди, архітектурний комплекс відкрив двері для відвідувачів. Однак моє відвідування цього місця стало неабияким розчаруванням. Ні, архітектура й саме місце мене жодними чином не збентежили, збентежив той занепад, який, радше, був наслідком подій сьогодення, ніж якогось недбальства.
Коли я ступив за громіздкі дерев’яні ворота, на мій погляд припало пусте, безлюдне середньовічне місто. Це, радше, нагадувало вимерлий середньовічний град, ніж столицю стародавнього Руського князівства, реконструювати яку, намагались автори проєкту.
Місце, яке мало б наповнюватись захопленими відвідувачами, сумно й меланхолійно зустрічало одного мене. Його дерев’яні доріжки, якими пройшлося чимало захоплених туристів, були порослі травою. На арені, де відбувались яскраві дійства буяла високі бур’яни, й лише дерев’яна огорожа нагадувала про колишні турніри й галасливий натовп, який схвильовано за всім спостерігав, викрикуючи слова підтримки сучасним лицарям в древньоруських обладунках.
Пригадую, як доводилось бувати в цьому прекрасному місці більше десяти років тому. Саме тоді воно мало свій найбільший розквіт. Тут гуляли юрби народу. Здавалося б, це величезне середньовічне місто недільного ранку. То туди, то сюди тут снували екскурсії, з одягненими в автентичний одяг екскурсоводами. У дерев’яній галереї можна було придбати морозива, через що натовп там здавався настільки густим, що ніде яблуку було впасти. До оглядової вежі, що була на фортечній стіні, поглянути на чарівний краєвид збиралося чимало бажаючих, а на невеличкому полі пропонували прокататись верхи на породистому коні.
Цього дня, залишалось лише малювати все це у своїй уяві, дивлячись на поросле травою поле, й безлюдні дерев’яні доріжки. Все тут віяло смутком і меланхолією. Здавалось, що місце, яке колись не знало спочинку від галасливих відвідувачів, занурилось в цілковитий смуток, намагаючись зустріти одного випадкового відвідувача, яким був я. Складно писати про якісь можливості, крамнички, екскурсії, адже їх там просто не існує зараз. Причина цьому, всім загальновідома, й пояснювати її зайвий раз сенсу немає.
Не дивлячись на цю депресивну картинку, все ж, мені вдалось винести звідти невеличку порцію хороших вражень. Архітектура тут і справді здатна вражати уяву, адже існує й не так вже й багато місць, де можна в масштабі 1:1 побачити давньоруське місто. Здавалося, що це й справді була прогулянка на машині часу. Якщо б не безлюдні вулички, то все виглядало б цілком органічно й природно. Переваги звісно, були навіть у відсутності натовпу, адже можна було залізти куди заманеться. І цією можливістю я, звісно, скористався. Так, мені вдалось побути в ролі вартового стін древнього Києва, й роздивитись ті далекі краєвиди, що доводилось бачити щодня воїнам міського гарнізону; заглянути у репродукцію двору багатого міщанина ХІ століття, й побачити як жили забезпечені кияни того далекого періоду. Стародавній човен приманював до себе своєю оригінальністю та автентичністю. На території вдалось відшукати навіть дерев’яну церкву. Правда, вона була зачинена. Пощастило також поблукати двориком корчми, яка, напевне, від 24 лютого не бачила жодного відвідувача, а кухонні печі/плити вже давно стояли холодними. Атракціон «Політайло» теж стояв нерухомо, й задавалось, ніби ось-ось, хтось з величезною порцією адреналіну спуститься вниз до Смарагдового озера. Родзинкою самоекскурсії став Велесовий камінь, який, за переказами, здатний здійснювати бажання. Сам камінь пригадується мені ще з тих далеких часів, коли навколо нього стояв величезний натовп, прагнучи загадати найзаповітніші бажання.
--
Ристалище
Зізнатись – відверто, в уяві якось очікувалось іншого. Але й становище, в якому опинився цей прекрасний парк пояснити нескладно. Хотілося, б знову зустріти його кращі часи. Сподіваюсь, що прийде час – і знову в стінах цього середньовічного міста почується голос захопленого натовпу, запрацюють численні маленькі музеї. Щиро бажаю, аби ця репродукція стародавнього Києва продовжувала успішно розвиватись і розбудовуватись. Це місце, яке має стати туристичною Меккою Київщини!
Реконструкція стародавнього Києва із с. Копачів