Внутрішня політика останнього очільника Гетьманщини. У 1750 р. брат фаворита імператриці Єлизавети К. Розумовський став гетьманом Лівобережної України і завдяки своїм зв’язкам стримував намагання знищити залишки автономії:

• намагання розширити права старшини, плани запровадити спадкове гетьманство;

• здійснення військової реформи, запровадження однакового озброєння й обмундирування для козаків;

• намагання досягти фінансової автономії, але було встановлено російський контроль за фінансами України;

• початок судової реформи, за якою Гетьманщина ділилася на 20 повітів зі своїми становими судами;

• плани відкрити в Батурині університет європейського типу, перенести туди гетьманську столицю. Отже, помітно прагнення перетворити Гетьманщину з військової на цивільну шляхетську державу.

Ліквідація автономного устрою Гетьманщини. 1764 р., коли імператрицею вже була Катерина II, гетьмана змусили подати прохання про відставку — остаточна ліквідація гетьманства. Причини скасування:

• відірваність більшості станів від військового устрою Гетьманщини;

• відсутність природних кордонів України, її відкритість з усіх боків;

• невизначеність більшості українського населення між українським патріотизмом і лояльністю до влади;

• нездатність козацької старшини стати політичною елітою, її угодовська політика щодо Російської імперії;

• слабкість міщанства як соціального стану через невисокий рівень розвитку урбанізації.

Діяльність Другої Малоросійської колегії. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини. Генерал-губернатором Лівобережжя став П. Румянцев, нищити до кінця автономію йому допомагала друга Малоросійська колегія:

• проведення ревізії, щоб збільшити прибутки Російської імперії з Гетьманщини;

• 1781 р. ліквідовано в Лівобережній Україні полково-адміністративний устрій, натомість з’явилися три намісництва — Київське, Новгород-Сіверське і Чернігівське. 1783 р. замість десяти славетних козацьких полків утворили кавалерійські регулярні. Козаків перевели в категорію звичайних хліборобів, частково вони стали державними селянами.

1783 р. — царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України. Щоб забезпечити собі прихильність старшини, Катерина II 1785 р. прирівняла її до російського дворянства. Козацька держава була ліквідована. Наслідки ліквідації Гетьманщини:

• перестала існувати Українська держава у будь-якій формі, відсутність українських збройних сил;

• можливість для російської влади спокійно здійснювати управління Україною, визискуючи її;

• можливість уніфікації всього укладу життя України відповідно до російських порядків.

Значення Гетьманщини в історії України:

• відіграла важливу роль в державотворенні українського народу;

• забезпечила умови для остаточного становлення українського народу, розвитку його мови та культури;

• захист українського народу від асиміляції, соціальних і національно-релігійних утисків польської влади;

• здійснення управління та соціально-економічної політики самими українцями, хоча контроль Росії;

• складова загальноєвропейських процесів творення національних держав, що характерно для Нового часу;

• історична спадщина Української козацької держави надихала майбутні покоління борців за визволення України, пам’ять про неї не стиралася, з козацької старшини вийшло багато визначних діячів. Ідея незалежності України не згасала в найтяжчі часи, вона лягла в основу відродження Української держави в XX ст.

Скасування козацького устрою на Слобожанщині:

• 1765 р. скасовано полково-сотенний устрій Слобожанщини, козацькі полки перетворено на регулярні;

• на території козацьких полків створена Слобідсько-Українська губернія з центром у Харкові;

• на козаків нарівні з селянами поширено так званий рубльовий збір.

Особливості територіально-адміністративного устрою та господарського життя Нової (Підпільненської) Січі:

• самобутній державний устрій Запоріжжя був однією з найважливіших підвалин української незалежності;

• край поділено на вісім паланок — округів, на їх території були сотні козацьких поселень — зимівників;

• зменшення небезпеки татарських нападів і приплив населення сприяли освоєнню запорізьких земель;

• ефективність господарства Запорізької Січі базувалося на тому, що воно не знало примусової праці й вдало поєднувало громадську і приватну власність;

• зручне положення Січі та розвиток господарства перетворили її в значний центр міжнародної торгівлі.

Причини ліквідації Запорізької Січі:

• російська влада боялася зростання впливу козацтва і розгорнула широкомасштабний наступ на державну територію й економічне становище Запоріжжя. Ліквідацію Нової (Підпільненської) Січі відсунула російсько-турецька війна 1768-1774 рр., в якій українські збройні сили відіграли помітну роль. Внаслідок цієї війни Росія приєднала землі між пониззям Дніпра і Південного Бугу, нові кордони пролягли далеко від Січі;

• відпала потреба в запорізьких землях як буфера між Російською імперією та землями турків і татар;

• волелюбні традиції запорізьких козаків не вписувалися в імперські структури;

• велика територія Вольностей Війська Запорізького приваблювала російських землевласників.

Ліквідація Запорізької Січі. Російська влада вирішила, що тепер настав зручний час для знищення українського козацтва. Червень 1775 р. — остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі. Козацьку старшину арештували, найбільшого покарання зазнав багаторічний кошовий отаман П. Калнишевський, засланий у Соловецький монастир, де він у жахливих умовах пробув до самої смерті (1803 р.). Наслідки ліквідації Запорізької Січі:

• землі Запорізької Січі увійшли до Новоросійської й Азовської губерній, згодом — до Катеринославського намісництва;

• колишні володіння Січі влада роздавала російським поміщикам та іноземним колоністам;

• одна з найтрагічніших подій за все століття, демократичний устрій Січі випередив час І став зразком справедливої організації суспільства.

Частина козаків відійшла у гирло Дунаю, де заснувала Задунайську Січ (1775-1828 рр.) під владою Османської імперії. Значення Запорізької Січі в Історії України:

• завершення козацької доби в історії України, проіснувала 219 років;

• запоріжці прославилися героїчною боротьбою проти турків і татар, захистом південних меж України;

• запорізькі козаки в період національно-визвольних рухів були разом з українським народом, вели вперед;

• козацтво виявило надзвичайну сміливість та оригінальність у військовій справі, відстоюванні свободи;

• в уявленні українців запоріжці були виразниками національного духу, уособленням волелюбства;

• діяльність козаків підтримувала в народі надію на визволення, надихала майбутні покоління;

• упродовж свого існування український народ зберігає історичну пам’ять про Запорізьку Січ.

У 1787-1791 рр. відбулася чергова російсько-турецька війна, до участі в якій були залучені колишні запорізькі козаки. З них. було створено Чорноморське козацьке військо, яке відзначилося у боях проти турків, сприяло перемозі Росії. Після війни до Росії відійшли землі між пониззям Південного Бугу та Дністра, а також Кубань. Саме туди в 1792 р. переселили чорноморців, вони отримали назву Кубанське козацьке військо.

Наслідки приєднання Криму до Росії. Ще 1783 р. Катерина II підписала указ про приєднання Криму до Російської імперії:

• припинилися турецько-татарські набіги на територію України;

• ліквідовано работоргівлю Криму, його приєднано до імперського російського ринку;

• значна частина кримських татар переселилася до Туреччини;

• посилено присутність Росії на півдні України.

Заселення Південної України. Щойно приєднані землі потребували освоєння. На Південну Україну й у Крим переселялися люди з Правобережжя і Лівобережжя, але більшість земель роздавали російським дворянам. Частину землі роздали іноземцям — німцям, болгарам, сербам тощо.

Заснування нових міст. Швидко йшло зростання причорноморських міст, вони виникали на місцях запорізьких зимівників, турецьких фортець: Катеринослав, Одеса, Олександрівськ, Миколаїв, Севастополь, Херсон. Цей край освоїли переважно українці, які міцно зв’язали його в одне ціле з іншими землями Великої України.

Розгортання гайдамацького та опришківського рухів. Правобережна Україна в другій половині XVIII ст. продовжувала перебувати під владою Речі Посполитої. Селяни-кріпаки зазнавали соціально-економічних, національних і релігійних утисків. Це перетворювало їх на бунтарів, готових до участі в повстаннях, їх називали гайдамаками.

Причини й особливості гайдамацького та опришківського рухів:

• посилення соціального, національно-релігійного гноблення, обмеження прав православного населення;

• значне зростання соціальної напруженості на Правобережній Україні, закінчення пільгових років.

Гайдамацький рух виник ще в першій половині XVIII ст., його піднесення відбувалося в 1734 і 1750 рр., але найголовнішою подією стало повстання 1768 р., відоме під назвою Коліївщина. Його очолювали Максим Залізняк та Іван Ґонта. Основною метою Коліївщини була ліквідація панівної верстви суспільства, великої земельної власності та засилля католицизму. Найбільшого успіху повсталі досягли, зайнявши Умань, одне з найбільших міст Правобережжя. Польська влада не здатна була придушити повстання, але в ці події втрутилися російські війська, які розгромили повстанців. Керівники виступу були підступно схоплені. І. Ґонта був страчений, М. Залізняк засланий у Сибір.

У Галицькому Прикарпатті, в Закарпатті та на Північній Буковині рух, подібний до гайдамацького, мав назву опришківства. Він мав національно-визвольний характер, спрямований проти соціального гноблення. Найпопулярніший ватажок опришків Олекса Довбуш прославився як захисник знедолених, його діяльність припадає на 1738-1745 рр. Партизанська тактика опришків і підтримка їх місцевим населенням дозволяли повстанцям тривалий час лишатися грізними для шляхти. В очах народу опришки були справедливими героями.

Наслідки гайдамацького й опришківського рухів: ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст., її подальший занепад, що разом з іншими причинами призвело до припинення існування держави.

Зміни в політичному становищі Правобережної України та західноукраїнських земель після поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.). Галичина в 1772 р. відійшла до Австрії, туди ж у 1774 р. — Буковина. Закарпаття ще раніше належало Угорщині, а вона — теж входила до складу Австрійської імперії. Майже вся Правобережна Україна в 1793 р. відійшла до Росії, а в 1795 р. — Західна Волинь. Російська й австрійська колоніальна політика були подібними, вони будувалися на трьох принципах: денаціоналізації, бюрократизації, уніфікації. Падіння Речі Посполитої для українців означало лише перехід під владу іншої ворожої сили, зміни форми та методи експлуатації місцевого населення.

Наслідки поділів Речі Посполитої і приєднання земель Правобережної України до Росії:

• запровадження поділу на губернії (Київська, Волинська, Подільська);

• державною мовою визнана російська, діловодство велося польською та російською мовами;

• поширення на шляхту дії Жалуваної грамоти дворянства, що гарантувала збереження їхніх привілеїв;

• створення нових органів управління та суду, але залишалися чинними польські закони;

• головні посади і конфісковані в опозиційної шляхти та католицької церкви землі надавалися росіянам.

Реформи Марії Терезії та Йосифа II та їх вплив на українські землі. Австрійці застали в Галичині необмежену владу польської шляхти, відсутність промисловості та торгівлі, великих міст і нормальних шляхів сполучення, бідність неосвіченого, закріпаченого населення. Тому австрійська влада у 70-80-х рр. XVIII ст. проводила реформи, це припало на часи імператриці Марії-Терезії (1740-1780 рр.) та її сина Йосифа II (1780—1790 рр.):

• аграрна реформа — селяни були звільнені від особистої залежності (1780-1782 рр.) й визначено розмір панщини (до 30 днів на рік), заборона застосування тілесних покарань, надання селянам деяких громадянських прав;

• адміністративна реформа — Королівство Галичини та Лодомерії поділено на округи, очолювані старостами, у селах влада належала мандаторам, містами управляли магістрати, згодом — міські ради, найвищим представницьким органом краю став сейм, де провідні позиції посідала польська шляхта, центр — Львів;

• освітня реформа — відновлення у Львові замість закритої єзуїтської академії в 1784 р. університету, при ньому до 1809 р. діяв Руський інститут, де на філософському і богословському факультетах навчалися українці. Запроваджено початкові і середні школи. У початкових школах навчання мало проводитися рідною мовою;

• релігійна реформа — католицька, протестантська та греко-католицька церкви були зрівняні в правах. Заборона примушувати греко-католиків змінювати віру, рівні права при прийнятті на державну службу, зрівняння євреїв у правах з іншими народами імперії.

Наслідки реформ:

• позитивний вплив на політичну модернізацію краю;

• посилення німецького впливу, українці, як і раніше, усунуті від участі в управлінні;

• у той час, коли Йосиф II ліквідовував найогидніші вияви кріпацтва, Катерина II запроваджувала його для мільйонів українських селян, позитивні зміни в становищі селян і греко-католицької церкви;

• поширення серед селян і греко-католицького духівництва прихильного ставлення до Габсбургів.

Культура й духовність. На нього впливали два протилежні фактори: позитивний вплив Гетьманщини, негативний вплив Російської імперії та Польщі. їхня політика спрямовувалася на гальмування національної української культури.

Освіта. Її стан у Гетьманщині був досить високим, діяла Києво-Могилянська академія (під імперською владою відбувався поступовий занепад), колегіуми в Чернігові, Харкові, Переяславі. Російська влада намагалася обмежити вплив середніх і вищого навчального закладу. На заході в 1784 р. виник Львівський університет. На Правобережжі стан освіти під польською владою був значно гіршим.

Література. Видатним явищем у літературному та науковому житті України стала творчість Г. Сковороди, останнього представника поетичного бароко. Поява перших елементів класицизму, сентименталізму та реалізму. Поезія — твір С. Дівовича «Розмова Великороси з Малоросією», вірші І. Некрашевича, анонімна сатира.

Наука. У центр своєї системи світосприйняття Г. Сковорода ставив людину. Вихід із становища філософ бачив у поширенні освіти, вдосконаленні людини, а через неї й суспільства. Медицина та фізіологія — діяльність Є. Мухіна та Д. Самойловича. Перша спеціальна медична школа в Єлизаветграді (1787 р.).

Музика. Протягом другої половини XVIII ст. тривав процес формування української музики. Улюбленцем народних мас залишався кобзар-бандурист. Високого професійного рівня досягло хорове мистецтво. Автором 20 концертів для хору й опери був М. Березовський. Мелодії українських ліричних пісень і романсів лежали в основі хорових концертів А. Веделя. Д. Бортнянський творчо розвинув традиції народного виконавського стилю. Спостерігався прогрес у театральному мистецтві, зокрема у формі кріпацького театру, інтермедії та вертепу.

Архітектура. У другій половині XVIII ст. досягла найвищого піднесення архітектура козацького бароко. Саме в цей період були споруджені Маріїнський палац, Андріївська церква в Києві (1747-1757 рр., архітектор Ф.-Б. Растреллі), надбрамна церква з дзвіницею в Кирилівському монастирі, церква Миколи Набережного на Подолі, Покровська церква в Києві (1766 р.), собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектор І. Григорович-Барський), дзвіниці Києво-Печерської лаври, Кловський палац у Києві, церква Антонія і Феодосія у Василькові (архітектор С. Ковнір), козацька Троїцька соборна церква в Самарській слободі (Новомосковську, 1773—1778), описана в романі Олеся Гончара «Собор» (майстер Я. Погребняк), Успенська соборна церква Почаївської лаври (1771-1783 рр., архітектор Г. Гофман), собор св. Юра у Львові зі скульптурною групою святого Юрія Змієборця на фасаді скульптора Й. Пінзеля (1746-1762 рр., архітектор Б. Меретін), палац Кирила Розумовського в Батурині (1799-1803 рр., архітектор Ч. Камерон, класичний стиль) та інші перлини архітектури.

Скульптура. Серед майстрів скульптурних композицій виділявся І. Равич, який створив серію кованих з міді фігур для оформлення інтер’єру київської ратуші. Досягненням у розвитку скульптури на західноукраїнських землях стали роботи, виконані у Львові для собору св. Юра та ратуші Бучача (1751 р., архітектор Б. Меретін, скульптор Й. Пінзель).

Живопис. Продовжував розвиватися іконопис (ікона Моління з вознесенської церкви в Березні, близько 1762 р.). Дедалі більше поширювався світський, зокрема портретний, живопис, яскравими представниками якого були Д. Левицький, В. Боровиковський (портрет Павла Руденка, початок 1780-х рр.).

Створюються декоративно-пейзажні парки: дендрологічний парк «Олександрія» в Білій Церкві: водоспад «Черепаха», колонада «Відлуння», Китайський місток, композиція «Руїни» (1793 - початок XIX ст., архітектори Мюффо, Д. Ботані), дендрологічний парк «Софіївка» в Умані: фонтан «Змія», Грот Тантала, Грот Сцілли, Партерний амфітеатр, Грот Венери (1796-1805, автор проекту і керівник будівництва Л. Метцель).

У другій половині XVIII ст. можна виділити такі характерні риси культурного процесу: урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів і тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати національної державності.

Хронологічний довідник

1738-1745 рр. — виступи опришків під керівництвом Олекси Довбуша на Прикарпатті та Покутті, ватажок опришків загинув 24 серпня 1745 р.

1744-1770 рр. — будівництво у Львові собору св. Юра (архітектор Бернард Меретин).

1747-1753 рр. — спорудження Андріївської церкви у Києві (архітектор Варфоломій Растреллі) — одного з найкращих зразків укр. бароко. Закінчена 27 травня 1753 р.

1750 р., 22 лютого — ост. відновлення гетьманства. Обрання гетьманом Кирила Розумовського (до 1764 р.). Намагався перебудувати Гетьманщину на державу європ. типу.

1751 р., жовтень — під владу гетьмана передано Запорізьку Січ.

1752-1755 рр. — спорудження у Києві царського Маріїнського палацу (архітектори Варфоломій Растреллі, Іван Мічурін). Є ін. дати будівництва.

1752-1763 рр. — будівництво собору Різдва Богородиці в Козельці (архітектори Іван Григорович-Барський, Андрій Квасов).

1756 р. — Григорій Сковорода підготував збірку «Сад божественних пісень».

Заснування суконної мануфактури в Батурині. Початок пром. розвитку Лівобережжя.

1763 р., 15 листопада — указ імператриці про перепис в Україні. Запровадження нової системи оподаткування, що значно збільшила грошові надходження з України до царської скарбниці. Перетворення України на об’єкт колоніального пограбування.

1763 р. — заборона викладати укр. мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р., 10 листопада — указ імператриці Катерини II про ліквідацію гетьманства. Утворення Малоросійської колегії на чолі з президентом Петром Румянцевим (діяла до 1786 р.).

1764 р. — спроба полковника Ізюмського полку Федора Краснокутського підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів царської влади ліквідувати автономію Слобожанщини.

1765 р., 28 липня — імператорський указ про ліквідацію полкового устрою Слобідської України й утворення з козацьких п’яти гусарських полків. Утворення Слобідсько-Української губернії.

1768 р., травень-серпень — Коліївщина. Нац.-визв. рух на Правобережній Україні під проводом Максима Залізняка й Івана Ґонти.

1768 р., 10 червня — гайдамаки оволоділи Уманню. У липні-серпні більшість повстанських загонів були розгромлені рос. військами.

1768 р., 14 жовтня - 1774 р., 10 липня — рос.-тур. війна. Активна участь у ній лівобережних і запорізьких козаків, які відіграли помітну роль у перемозі Рос. імперії.

1769-1774 рр. — укладання Г. Сковородою збірника «Байки харківські».

70-80-ті роки XVIII ст. — реформи Марії-Терезії та Йосифа II в Австр. імперії (аграрна, реліг., осв., адмін.). 1771-1794 рр. — спорудження архітектурного комплексу Почаївської лаври (архітектори Г. Гофман, М. і П. Полейовські, Ф. Кульчицький).

1772 р., 5 серпня (за новим стилем) — перший поділ Польщі, передумовою якого була поразка Барської конфедерації, створеної 29 лютого 1768 р. Приєднання Галичини до Австр. імперії. Утворення австр. урядом провінції Королівство Галичини та Володимири (Галіції та Лодомерії).

1773-1778 рр. — спорудження в Новомосковську Троїцького собору — пам’ятки дерев’яної архітектури (архітектор Яким Погребняк. Описаний у романі Олеся Гончара «Собор»).

1774 р., 10 (21) липня — Кючук-Кайнарджійський мирний договір між Російською й Османською імперіями. Приєднання до Росії земель між Пд. Бугом і Дніпром, Азова, фортеці Кінбурн, Керчі. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.

1775 р., 4-5 червня — оточення і зруйнування Запорізької Січі рос. військами. Арешт січової старшини. Заслання ост. кошового отамана П. Калнишевського до Соловецького монастиря (перебував понад чверть ст.).

1775 р., З серпня — маніфест імператриці про знищення Запорізької Січі. Офіційне повідомлення про ліквідацію козацтва.

1775 р. — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл укр. букварі.

1775-1828 рр. — переселення частини запорізьких козаків на територію в гирлі Дунаю. О-ція Задунайської Січі під протекторатом Османської імперії.

1777 р. — заснування Катеринослава (у 1918 — Січеслав, з 1926 — Дніпропетровськ, з 2016 — Дніпро). 1780-1782 рр. — ліквідація особистої залежності селян в Австр. імперії.

1781 р., 16-18 вересня — ліквідація на Лівобережній Україні полково-адміністративного устрою. Царський указ про утворення Малоросійського генерал-губернаторства у складі Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв.

1783 р., 8 квітня — царський маніфест про приєднання до Рос. імперії Кримського ханства. Тисячі татар утекли в Османську імперію.

1783 р., 3 травня — царський указ про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні. Запровадження подушного податку.

1783 р., 28 червня — указ Воєнної колегії про перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні полки рос. армії (утворено 10 регулярних карабінерних полків). Остаточна ліквідація укр. державності. На ці події відгукнувся Василь Капніст своєю «Одою на рабство», що було яскравим виявом протесту проти колонізаторської політики царизму.

1785 р., 21 квітня — царські укази про реформу управління містами та надання привілеїв дворянству. Зрівняння укр. старшини у правах з рос. дворянством.

1787 р., серпень - 1791 р., 29 грудня — рос.-тур. війна, активна участь у ній українців, що сприяло перемозі Рос. імперії.

1788 р., 22 січня — царський указ про формування з колишніх запорожців «Війська вірних козаків», згодом перейменоване на Чорноморське козаче військо, якому виділили землі між Пд. Бугом і Дністром. Відзначилося в рос.-тур. війні.

1789 р. — відкриття на Лівобережній і Слобідській Україні нар. училищ. Поч. насаджування чужих за духом навчальних закладів.

1791 р., 29 грудня — Ясський мирний договір між Рос. й Османською імперіями. Приєднання до Росії земель між річками Пд. Буг і Дністер.

1792 р. — переселення Чорноморського козачого війська на Кубань. Заснування Кубанського козацького війська.

1793 р., 12 січня — другий поділ Польщі. Приєднання до Рос. імперії Правобережної України і частини Зах. Білорусії (маніфест імператриці від 27 березня 1793 р.).

1794 р. — заснування на місці поселення Хаджибей міста (з 1795 р. — Одеса).

1795 р., 24 жовтня (за новим стилем) — третій поділ Польщі. Рос. держава отримала Зах. Волинь, Зах. Білорусію, Литву та Курляндію.

1796 р., 17 січня — царський указ про створення Малоросійської, Новоросійської, Київської, Подільської, Волинської губ. Новий поділ укр. земель. Уніфікував адмін. устрій України із загальноросійським.

Персоналії

Березовський Максим (16(27).10.1745, Глухів, нині Сумської обл. - 22.03(2.04).1777, Петербург) — видатний композитор. Навчався у Київській академії, де почав писати музику. Б. володів гарним голосом і починав муз. кар’єру як співак (1758-1765, Петербург і побл. нього). Наступні дев’ять років мешкав в Італії, де завершив муз. освіту, 1771 був обраний академіком Болонської філармонічної академії, у цей період написав оперу «Демофонт». Б. 1774 повернувся у Петербург. Постійні придворні інтриги і неможливість знайти застосування своїм творчим можливостям привели Б. до самогубства. Автор опери «Іфігенія», багатьох духовних концертів, у яких відчутні впливи укр. нар. пісень. Композитор відіграв важливу роль у становленні укр. класичної музики, хорового концерту.

Боровиковський Володимир (24.07(4.08). 1757, Миргород, тепер Полтавської обл. - 6(18).04.1825, Петербург) — видатний художник-портретист. Малювати вчився від батька і дядька, які були іконописцями. 1788 переїхав до Петербурга, де працював під керівництвом Д. Левицького. З 1795 — академік Академії мистецтв, найкращий портретист Рос. імперії. Створив бл. 160 портретів — О. Капніста (1780), М. Лопухіної (1797), О. Безбородька з дочками (1803), київського війта П. Борщевського (1818) та ін. Виконав іконостаси і розписи церков у Миргороді, Кибинцях, Петербурзі тощо.

Бортнянський Дмитро (1751, Глухів, нині Сумської обл. - 28.09(10.10).1825, Петербург) — видатний композитор і хоровий диригент. Навчався у Глухівській співочій школі, 1769-1779 продовжував навчання в Італії. 1779-1796 — капельмейстер придворної капели, 1796-1825 — управитель придворної співочої капели. Б. — автор опер «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779), «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), балету, концертної симфонії, понад 100 творів хорової церк. музики, у яких значною мірою відобразилися мотиви укр. нар. пісенності. Творчість композитора належить до вершин св. муз. к-ри.

Ведель Артемій (1767, за ін. даними 1770, 1772, Київ - 14.07.1808, там же) — видатний композитор, хоровий диригент, співак. До 1787 навчався у Київській академії, з 1793 керував її хором, з 1796 — харківським губ. хором і викладав у Харківському колегіумі. В. з 1798 став послушником Києво-Печерської лаври, наступного року оголошений божевільним і утримувався у божевільні Кирилівського монастиря. Автор 29 церк. концертів, на яких позначився вплив укр. нар. пісенності.

Григорович-Барський Іван (1713-1785) — видатний архітектор. Навчався у Київській академії. Г.-Б. побудував у Києві надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750-1760), Покровську (1766) і церкву Миколи Набережного (1772-1785), бурсу Академії (1778), собор Різдва Богородиці (1752-1763), у с. Лемешки (нині Козелецького р-ну Чернігівської обл.) — церкву (1761). Його творчість відіграла важливу роль у розвитку укр. бароко.

Ґонта Іван (р. н. невідомий, с. Росішки, нині Христинівського р-ну Черкаської обл. - 1768, с. Серби, тепер с. Ґонтівка Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.) — політ. і військ. діяч. Служив сотником надвірного війська у графа Потоцького в Умані. При наближенні гайдамаків на чолі з М. Залізняком до міста Ґ. разом з козаками приєднався до повсталих і сприяв взяттю Умані 9-10(20-21).06.1768. Рос. війська підступно захопили керівників повстання, Ґ. передали польській владі. Після жахливих катувань його було страчено.

Довбуш Олекса (1700, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. - 1745, с. Космач, тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) — отаман опришків, керівник нар. руху в 1738-1745. Д. діяв на Прикарпатті, Закарпатті та на Буковині. Частину захопленого майна поміщиків, лихварів, купців роздавав бідним селянам. Загинув від руки С. Дзвінчука. Про Д. складено багато нар. пісень і легенд. Образ нар. героя відтворено в л-рі та мистецтві.

Залізняк Максим (поч. 40-х рр. XVIII ст., с. Медведівка, тепер Чигиринського р-ну Черкаської обл. - р. см. невідомий, Нерчинськ, Сх. Сибір) — політ. і військ. діяч. Тривалий час перебував на Запорізькій Січі. Навесні 1768 зібрав у Холодному Яру, побл. Чигирина, гайдамацький загін, який розпочав б-бу проти польської шляхти. 9-10(20-21).06.1768 повстанці на чолі з З. при допомозі загону І. Ґонти оволоділи Уманню. Керівник Коліївщини був проголошений гетьманом і князем смілянським. Підступно захоплений у полон рос. військами. Засланий на довічну каторгу в Нерчинськ, де й помер. Можливо, робив спроби втечі, є відомості про участь З. у сел. війні під проводом О. Пугачова.

Йосиф II (13.03.1741 - 20.02.1790) — австр. політ. і держ. діяч. Син Марії-Терезії. Співправитель своєї матері (1765-1780), імператор Австр. імперії (1780-1790). У 80-х рр. XVIII ст. провів ряд реформ, які стосувалися і Галичини, Буковини і Закарпаття, що входили до складу його держави. Й. II 1781 видав патент про реліг. толерантність, який зрівняв греко-католицьке духовенство з римо-католицьким. Панщина встановлена 30 днів на рік. 1782 ліквідована особиста залежність селян. За Й. II відновив свою діяльність Львівський ун-т (1784). Наслідки здійснених реформ відіграли позитивну роль у розвитку укр. нац.-культ. життя в Галичині та на Буковині.

Калнишевський Петро (1690 - 31.10.1803, Соловки, тепер Архангельська обл., РФ) — визначний політ. і військ. діяч. Останній кошовий отаман Запорозької Січі (1762, 1765-1775). Дбав про розвиток економіки Запоріжжя, колонізацію нових земель. К. проявив себе талановитим дипломатом, відстоюючи у Петербурзі військ. й адмін.-терит. права козацтва. Брав участь у рос.-тур. війні 1768-1774, показавши себе хорошим полководцем. Після зруйнування Нової Січі у червні 1775 К. був заарештований і за наказом Катерини II засланий до Соловецького монастиря, де понад 25 років провів у жахливих умовах. Звільнений 1801, але залишився в монастирі до смерти.

Катерина II (Софія-Фридерика-Августа; 24.04(5.05).1729, Штетін, тепер Щецін Польща - 6(17).11.1796, Петербург) — рос. держ. діячка. Імператриця Рос. імперії (1762-1796). Походила з нім. династії Ангальт-Цербст. 1745 вийшла заміж за майбутнього імператора Петра III. Прийшла до влади внаслідок палацового перевороту. У результаті двох рос.-тур. війн і трьох поділів Польщі К. II захопила значну частину земель суч. України. Проводила політику, спрямовану на ліквідацію укр. автономії: скасувала гетьманство (1764), слобожанські козацькі полки (1765), наказала зруйнувати Запорізьку Січ (1775), розформувати козацькі полки на Лівобережжі (1783), тоді ж юридично запроваджено кріпосне право. У галузі к-ри правління К. II позначилося дальшою русифікацією України.

Ковнір Степан (Стефан; 1695, с. Гвоздів на Київщині - 1786, Київ) — визначний архітектор. Створив Ковнірівський корпус (1744-1745), Кловський палац (1752-1756), дзвіницю Києво-Братського монастиря на Подолі (1756-1759) та ін. Працював у стилі укр. бароко.

Левицький Дмитро (1735, Київ - 4(16).04.1822, Петербург) — видатний художник, майстер портрета. Навчався у батька — Григорія Л., який був визначним укр. живописцем і гравером, разом вони розписували Андріївську церкву в Києві. З 1762 працював у Москві, згодом — у Петербурзі. Л. був академіком (1770). 1788—1795 працював в Україні. В останні 20 років життя хворів на очі. Л. — автор портретів архітектора О. Кокорінова (1769-1770), підприємця П. Демидова (1773), філософа Д. Дідро (1773-1774), польського короля С. Лещинського, імператриці Катерини II (1783) та ін.

Пінзель Йоганн (XVIII ст.) — видатний скульптор. Працював у Зх. Україні. П. — автор трьох монументальних фігур, шістьох дерев’яних фігур у бічних вівтарях костелу (Монастириська, тепер Тернопільська обл.), кам’яних статуй на фасаді ратуші та постатей на барельєфах церкви св. Покрови (Бучач, нині Тернопільська обл.), оздоблення костелу і церкви у Городку (тепер Львівська обл.) та ін. Представник пізнього рококо.

Погребняк Яким (І пол. XVIII ст., с. Нова Водолага, тепер смт Харківської обл. - II пол. XVIII ст.) — будівничий. На замовлення запорізьких козаків збудував Троїцький собор у м. Самар (1773-1778, нині Новомосковськ Дніпропетровської обл.), описаний у романі «Собор» Олеся Гончара.

Потьомкін Григорій (13(24).09.1739, с. Чижово Духовщинського пов., нині Смоленська обл., у РФ - 5(16).10.1791, по дорозі з Ясс до Миколаєва, похований у Херсоні) — рос. держ. і військ. діяч. Навчався у Моск. ун-ті (1756-1760, виключений). П. з 1770 був фаворитом Катерини II. 1772 був записаний до коша Запорізької Січі під іменем Грицько Нечеса, 1775 за його ініціативою Січ була ліквідована. П. 1783 реалізував проект загарбання Криму Рос. імперією, за що отримав титул «князя Таврійського». З 1783 управляв новоствореним катеринославським намісництвом, здійснював заходи по колонізації Пд. України. П. підтримав ідею створення Війська вірних козаків (згодом Чорноморське козацьке військо, 1788), потрібного під час рос.-тур. війни 1787-1791, де він був головнокомандувачем рос. армії. Хотів відкрити у Катеринославі ун-т (не встиг реалізувати проект).

Растреллі Варфоломій (Бартоломео Франческо; 1700, Париж - 1771, Петербург) — видатний архітектор італійського походження. Навчався за кордоном, ймовірно, в Італії. 1730-1763 — придворний архітектор у Петербурзі, де збудував комплекси Смольного монастиря, Зимового палацу та ін. У Києві за проектами Р. споруджено Андріївську церкву (1747-1757), царський (Маріїнський) палац (1752-1755). Для будов архітектора характерна пишність і святковість інтер’єрів, багатство скульптурного оздоблення.

Розумовський Кирило (18(29).03.1728, с. Лемеші, нині Козелецького р-ну Чернігівської обл. - 3(15).01.1803, Батурин, тепер Бахмацького р-ну Чернігівської обл.) — політ. і держ. діяч. Молодший брат О. Розумовського. Навчався в ун-тах Геттінгена (Німеччина), Кенігсберга (нині Калінінград, РФ), Страсбурга (Франція). Р. у 18-річному віці призначений президентом Рос. АН (1746, був до 1765). У лютому 1750 на козацькій раді в Глухові обраний гетьманом Лівобережної України (ост. гетьман козацької України, 1750-1764). Прагнув відновити рівень автономії України часів Б. Хмельницького, столицею планував зробити Батурин, де будував розкішний палац. Р. до 1760 частіше жив у Петербурзі, ніж в Україні. За його правління Гетьманщина була виведена з-під управління Сенату і передана у відання Колегії закордонних справ. Р. провів судову реформу 1760-1763, реформу козацького війська, освіти (обов’язкове навчання козацьких дітей, планував відкрити у Батурині ун-т). 10.11.1764 вийшов імператорський указ про скасування гетьманства. Р. відійшов від держ. справ, ост. 9 років життя провів у Батурині.

Румянцев-Задунайський Петро (4(15).01.1725, Москва - 8(19).12.1796, Київ) — рос. військ. і держ. діяч. Відзначився під час Семилітньої війни. Р.-З. 1764 призначений президентом другої Малоросійської колегії та генерал-губернатором Малоросії. Рішуче проводив рос. колоніальну політику щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію автономії України. За правління P.-З. скасовано укр. козацькі полки і створено регулярні карабінерські полки за рос. зразком, остаточно закріпачено укр. селян (1783), проведено секуляризацію монастирських маєтків (1786). Війська під його командуванням здобули ряд перемог у рос.-тур. війні 1768-1774, за це отримав титул графа і додаток до свого прізвища — Задунайський. Брав участь P.-З. і у війні з турками 1787-1791, у придушенні польського повстання 1794. Похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Сковорода Григорій (22.11(3.12). 1722, с. Чорнухи, нині Чорнуського р-ну Полтавської обл. - 29.10(9.11).1794, с. Пан-Іванівка, тепер с. Сковородинівка Золочівського р-ну Харківської обл.) — видатний філософ, письменник, просвітитель, композитор. Навчався у Києво-Могилянській академії (1734-1753, з перервами). 1745-1750 перебував за кордоном. С. працював домашнім учителем (1755-1759), викладав поетику, риторику і гр. мову в Харківському колегіумі (1759-1764). Ост. 25 років життя мандрував Україною, займався літ. творчістю та проповідував свої філос. погляди. За життя С. його твори не друкувалися, зібрання творів здійснив Д. Баталій 1894. 1994 уперше видано усі твори письменника у перекладі суч. укр. мовою. С. — автор поет. зб. «Сад божественних пісень» (1753-1785), «Байки харківські» (1769-1774), філос. трактатів, перекладів та ін. 1977 у Києві споруджено пам’ятник філософу (скульптор І. Кавалерідзе).

Терміни та поняття

Гайдамаки, гайдамацький рух (від тур. «гнати, переслідувати») — учасники нац.-визв. б-би укр. народу проти польського гніту в Правобережній Україні у XVIII ст. Уперше згадуються 1715 (за ін. даними — 1712, 1714). До гайдамацьких загонів входили козаки, селяни, міщани, які швидко пересуваючись, завдавали ворогові несподіваних ударів. Перше вел. гайдамацьке повстання відбулося 1734, його очолив сотник Верлан, якого проголосили козацьким полковником. Повстанці діяли на вел. території, дійшли аж до Львова, були розбиті лише 1738. Нове піднесення руху сталося 1750. Найбільшого розвитку г. р. набрав 1768, коли відбулося повстання, відоме під назвою Коліївщина на чолі з М. Залізняком та І. Ґонтою. Рух відчутно похитнув польське панування в Правобережній Україні, відіграв вел. роль у формуванні нац.-визв. традицій укр. народу. Героїчна б-ба г. знайшла відображення у нар. думах, піснях, худ. (наприклад, Т. Шевченко, «Гайдамаки») та іст. творах.

Глухівська рада — рада козацької старшини 1750 в Глухові (тепер Сумська обл.), на якій за вказівкою імператриці Єлизавети гетьманом Лівобережної України було обрано К. Розумовського.

Дворянство — слуги князя, згодом — стан спадкових власників землі, панівна верства феод. с-ва.

Задунайська Січ — о-ція колишніх запорізьких козаків, що існувала 1775-1828 на території Османської імперії, в гирлі Дунаю. Після зруйнування останньої Запорізької Січі значна частина запорожців емігрувала на підвладну Туреччині територію, де 1776 була заснован перша З. С. під назвою Усть-Дунайська (біля сучасного м. Вилкове Одеської обл. або с. Караорман). 1785 козаки переселились у місцевість Сеймени (Силістрія), 1813 — Катерлез, 1815 р. — Верхній Дунавець (найбільш відома Дунавецька Січ). Внутр. устрій був таким же, як у Запорізькій Січі. Козаки займалися рибальством, мисливством, скотарством, хліборобством. На Січі існували січова школа та бібліотека. Козаки З. С. змушені були брати участь у військ. операціях тур. армії. У травні 1828 під час рос.-тур. війни 1828-1829 кошовий Й. Гладкий з невеликою групою козаків (бл. 1500 осіб), захопивши військ. канцелярію та скарбницю, перейшов під Ізмаїлом (тепер Одеська обл.) на бік рос. військ. Після закінчення війни рос. уряд сформував з цих козаків Азовське козаче військо. Через зраду Й. Гладкого тур. уряд жорстоко розправився із задунайцями, бл. двох тис. козаків було ув’язнено, січові укріплення та церкву зруйновано і спалено.

Зимівник — назва хутора в запорізьких козаків у першій половині XVI-XVIII ст. Він являв собою вел. господарство, в якому козаки займалися хліборобством, скотарством, бджільництвом, рибальством тощо. З. засновували, як правило, 3-4 сімейні запорожці, у кожному було кілька хат і різних госп. будівель. Таких козаків називали сиднями або гніздюками, кликали в похід лише у виняткових випадках. Гол. завданням власників з. було забезпечення січових козаків продуктами.

Коліївщина (від укр. «кіл, колоти, колій») — вел. нац.-визв. повстання проти польського гніту на Правобережній Україні 1768, найвищий етап гайдамацького руху. Навесні в урочищі Холодний Яр під Чигирином (тепер Черкаська обл.) М. Залізняк зібрав загін повстанців, який обрав його полковником. Сили повстанців швидко зростали, вони зайняли Черкаси, Смілу, Богуслав, Канів. 10(21).06.1768 з допомогою козаків І. Ґонти було взято Умань. Рада повстанців обрала М. Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським. У червні-липні 1768 діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками, повстання могло перекинутися на ін. землі. У цих умовах рос. і польський уряди вирішили спільними зусиллями придушити повстання. Рос. війська по-зрадницькому захопили ватажків. Остаточно повстання придушено у квітні-травні 1769. Події К. відіграли значну роль у формуванні нац. свідомості укр. народу.

Кючук-Кайнарджійський договір — договір, укладений між Рос. й Османською імперіями 10(21).07.1774 у с. Кючук-Кайнарджі поблизу міста Селістрія (тепер Болгарія) після завершення рос.-тур. війни 1768-1774. Кримське ханство оголошувалося незалежною державою; Рос. імперія приєднувала укр. землі в межиріччі Дніпра та Пд. Бугу до узбережжя Чорного моря і деякі фортеці, зокрема Керч. Рос. торговим суднам дозволялося плавати у Чорному морі. Договір значно посилив агресивну колоніальну політику Росії на півдні України, створив передумови для зруйнування Запорізької Січі та ліквідації Кримської держави.

Намісництво — найвища адмін.-терит. одиниця місцевого управління, запроваджена 1775. Було утворено 34 н., зокрема: Харківське (1780), Київське і Чернігівське (1781), Катеринославське (1783), Брацлавське, Подільське і Волинське (1793). Очолював намісник, який мав надзвичайні повноваження. За указом 1796 «Про новий поділ держави на губернії» н. були ліквідовані.

Нова (Підпільненська) Січ (Покровська, Краснокутівська) — остання із Запорізьких Січей, що були на укр. землях. Існувала 1734—1775. 1734 козаки отримали дозвіл повернутися на територію, підвладну Рос. імперії (перебували на Олешківській Січі на землях Кримського ханства). 1735 для встановлення нагляду над запорожцями збудовано цитадель. На Січі сформувалася власна адмін.-терит. та військ. система. На самій Січі було 38 куренів, а Запоріжжя було поділене на 8 паланок. Гол. завданнями запорожців Н. С. були охорона пд. кордонів Запоріжжя від нападів турків і татар, а під час рос.-тур. воєн 1735-1739 і 1768-1774 запорізька піхота, кіннота і військ. флотилія брали участь у боях проти турецько-татарських військ. Царський уряд проводи в політику обмеження автономного устрою Січі. Остаточне рішення про ліквідацію Н. С. було ухвалено по закінченні рос.-тур. війни 1768-1774 5(16).06.1775 рос. війська під командуванням генерала П. Текелі захопили і зруйнували Січ. Старшину було заслано, майно конфісковано, землі Запоріжжя включено до складу Новоросійської та Азовської губ. Частина запорожців переселилася у тур. володіння, де заснувала Задунайську Січ.

Новоросія — назва вел. територій на півдні європ. частини Рос. імперії, зокрема Пд. України, після їх приєднання наприкінці XVIII ст.

Опришки (від лат. «винищувач») — учасники нац.-визв. руху в Галичині, Буковині та на Закарпатті проти польської, угорської й австр. влади у XVI — першій половині XIX ст. Перша згадка про о. датується 1529. Вони формували невеликі загони, які з весни до осені нападали на панські маєтки, а захоплене майно частково роздавали сільській бідноті. У період нац.-визв. війни середини XVII ст. о. брали участь у повстанні С. Височана, допомагали війську Т. Хмельницького у Молдавії, здобули кілька важливих замків. Найвищого піднесення рух досяг 1738-1759, коли на чолі опришківських загонів стояли О. Довбуш, В. Баюрак, І. Бойчук. Про героїчну б-бу о. складено чимало нар. пісень, легенд, переказів, їм присвячено худ. твори та наук. праці.

Паланка — адмін.-терит. одиниця (округ) у Запорізькій Січі. Їх виникнення було зумовлене збільшенням кількості населення на Запоріжжі, а, відповідно, ускладненням функцій управління і суду. Остаточно система п. була сформована у період Нової Січі (1734-1775). Напередодні її зруйнування існувало вісім п.: Бугогардівська, Інгульська (або Перевознинська), Кодацька (на правому березі Дніпра), Кальміуська, Орельська, Прогнойська, Протовчанська, Самарська (на лівому березі Дніпра). Центром п. була слобода, де розміщувалася козацька залога. На чолі стояв полковник, який здійснював військ., адмін., суд. та фін. функції. Некозацьке населення підлягало владі паланкової старшини, яка призначалася Кошем Запорізької Січі.

Просвітництво — ідеологія періоду епохи переходу с-ва від феод. до громадянського с-ва, становлення капіталістичних відносин. У світогляді просвітників виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості особи. Укр. просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї фр. енциклопедистів. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей п. Своєрідність укр. п. полягає в тому, що тут не було середнього класу — носія таких ідей в Європі. До просвітників відносять В. Каразіна, П. Подія, Г. Політику (Полетику), В. Рубана та ін. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї п. становили осн. зміст сусп.-політ. діяльності романтиків.

Троїцький собор — видатна пам’ятка укр. архітектури XVIII ст., збудований у м. Самар (нині Новомосковськ Дніпропетровської обл.) за макетом нар. архітектора Якима Погребняка протягом 1773-1779). Дев’ятибанна церква збудована без жодного залізного цвяха, найвища баня сягає висоти прибл. 65 метрів. У рад. часи перетворена на склад. Ставлення тодішньої влади до цієї духовної пам’ятки укр. народу покладене в основу роману Олеся Гончара «Собор».

Уніфікація (від лат. «один» і «здійснювання, втілювання») — зведення різноманітних проявів життя в різних нац. р-нах держави до єдиних, затверджених імперською владою зразків; зведення чогось до єдиної форми, системи.

Чорноморське козацьке військо — козацьке військо, створене рос. урядом з колишніх запорізьких козаків восени 1787. В умовах підготовки Росії до війни з Османською імперією влада вирішила створити «Військо вірних козаків», відповідний імператорський указ було видано 22.01(2.02). 1788. Очолив військо кошовий отаман С. Білий, воно брало активну участь у рос.-тур. війні 1787-1791. (1788 перейменоване на ЧКВ). 1792 рос. уряд переселив козаків на Кубань з метою закріплення території на Пн. Кавказі. ЧКВ відіграло важливу роль у госп. розвиткові Кубані.

Ясський мирний договір — мирний договір, укладений між Рос. й Османською імперіями 29.12.1791 (9.01.1792) у м. Ясси (тепер Румунія) після закінчення рос.-тур. війни 1787-1791. Прелімінарну (попередню) угоду підписано 31.07.1791 у Галаці (нині Румунія) після ряду перемог рос. військ. Договір підтвердив приєднання до рос. володінь Криму та Кубані. Туреччина відмовлялася від претензій на Грузію. Росія повертала Османській імперії Молдову та Волощину, зайняті під час воєнних дій. Новий кордон між державами пролягав на пд. заході по р. Дністер, на Кавказі — по р. Кубань. Отже, до складу Рос. імперії переходили укр. землі між р. Пд. Буг і Дністер. Договір зміцнював становище Росії у торгівлі на Чорному морі, а також у Пн. Африці. Я. м. д. посилив позиції Рос. імперії на Кавказі та Балканах, призвів до остаточного загарбання усіх південноукраїнських земель рос. царизмом, створював сприятливі умови для розгортання дальшої експансії.