Включення українських земель до складу Російської імперії.

На початок XIX ст. більшість українських земель входили до складу Російської імперії:

• Слобожанщина — XVI ст., наслідок приєднання земель, що були під впливом татар;

• Лівобережна Україна, Запоріжжя — середина XVII ст., результат українсько-московських домовленостей;

• Південна Україна — друга половина XVIII ст., підсумок російсько-турецьких війн;

• Правобережна Україна — кінець XVIII ст., вислід другого і третього поділів Речі Посполитої.

Адміністративно-територіальний поділ українських земель.

• Більшість у дев’яти губерніях: Полтавська, Чернігівська, Харківська — на Лівобережжі та Слобожанщині, 

• Волинська, Подільська, Київська — на Правобережжі,

• Катеринославська, Херсонська, Таврійська — в Південній (Степовій) Україні.

Частина суцільно заселених українцями земель опинилася поза межами цих губерній. Українцями були заселені великі райони Кубані (земля війська Чорноморського), області Війська Донського, Воронезької, Курської, Орловської, Гродненської, Мінської, Могилевської, Люблінської, Седлецької, Бессарабської губерній (була приєднана після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. за Бухарестським миром).

Наступна російсько-турецька війна 1828-1829 рр. відбувалася поблизу території України, тому російська влада максимально використовувала її матеріальні та людські ресурси (як і у попередній війні). Під час війни на бік Росії перейшла частина козаків-задунайців на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким. Задунайська Січ перестала існувати (1828 р.), було створено Азовське козаче військо, згодом переселене на Кубань.

Відновлення українського козацтва в час французько-російської війни. 1812 р. — російсько-французька війна, основні події якої відбувалися поза межами України. Українці на заклик російського імператора створювали земські та козачі полки, що після війни були розформовані.

Отже, адміністративно-територіальний поділ у Російській імперії не враховував географію національного розселення. Наприкінці XVIII ст. українці на цій території становили 89 % населення, а через 100 років — 72,6 % внаслідок антиукраїнської міграційної політики Російської імперії.

Початок промислового перевороту:

• економіка Наддніпрянщини протягом усього XIX ст. зберігала аграрний характер;

• зростання попиту на продукти харчування в Європі стимулювало розвиток сільського господарства; 

• утягування Наддніпрянщини в систему світової торгівлі; 

• використання вільнонайманої робочої сили набуло найбільших масштабів у Південній Україні;

• на Правобережжі переважала примусова праця селян-кріпаків, посилення визиску селян, зріст панщини;

• перетворення примусової праці на перешкоду для подальшої індустріалізації, уповільнення темпів розвитку економіки, що змушувало правлячі кола шукати шляхи реформування застарілих виробничих відносин;

• у 30-х рр. XIX ст. в Наддніпрянщині розпочався промисловий переворот (промислова революція).

Отже, господарська система України, яка ґрунтувалася на кріпосництві, увійшла в смугу кризи, з якої вона так і не вийшла до скасування кріпацтва.

На зміну мануфактурі приходить фабрика (завод), в якій ручну працю змінює машинна. Перехід до машинного виробництва називають промисловим переворотом. Від 30-х рр. XIX ст. кількість фабрик стала збільшуватися такими темпами, що можна було вже говорити про початок промислового перевороту. Візитною карткою тогочасної української промисловості стало передусім цукроваріння.

Отже, зворотною стороною кризи кріпосницької системи було зародження ринкових відносин, швидке зростання кількості промислових підприємств, збільшення ролі вільнонайманої праці, виникнення нових галузей промисловості.

Політика Російської імперії щодо України. Українські міста заселялися переважно мігрантами, цьому сприяв політичний курс російського царизму. Характер торгівлі свідчив про економічну експлуатацію України. Адже в неї було все для власного виробництва товарів, що завозилися з Росії. Визначне місце належало в Україні у зовнішній торгівлі Російської імперії. Основне місце в експорті займав хліб, який продавали через чорноморські порти: Одесу, Миколаїв, Херсон. Отже, зародження і розвиток ринкових відносин супроводжувалися зростанням міського населення, пожвавленням внутрішньої торгівлі, розширенням зовнішньої торгівлі через південні порти.

Економіка була деформованою, українці становили меншість у містах — це справило негативний вплив на дальший соціально-економічний і політичний розвиток України.

Економічний розвиток, соціальні відносини. Товарні відносини поступово проникали в поміщицьке господарство. Найенергійніше втягувалися в товарно-грошові відносини великі землевласники. Але їхні технічні вдосконалення переважно закінчувалися невдало через опір селян, недостачу грошей і нестачу вільної кваліфікованої робочої сили. Тобто, на перешкоді раціоналізації (вдосконалення) стояла кріпосницька система.

Розклад кріпосницької системи супроводжувався обезземеленням селян. Частина бідноти, не знайшовши роботи вдома, змушена була шукати заняття в далеких промислах. Почали виділятися заможні селяни. З селян-кріпаків вийшли купці та промисловці-мільйонери Яхненки, Симиренки. Козаком за походженням був родоначальник династії цукрозаводчиків Артем Терещенко.

Причини соціальної боротьби на українських землях:

• посилення експлуатації у формах відробіткової, грошової та натуральної ренти;

• запровадження місячини — примус селян працювати на панщині щоденно в обмін на місячну норму харчів;

• поширення урочної системи — урок селянам, який виконували кілька днів, панщина — 4-6 днів на тиждень. Форми соціального протесту українського населення:

• відмова виконувати панщину та інші повинності, псування знарядь праці;

• збройний опір поміщикам і владі, партизанські напади на поміщицькі маєтки, повстання;

• підпалювання поміщицьких маєтків, поодинокі та масові втечі з них.

Повстання під проводом У. Кармалюка (1812-1835). Понад 20 років на Поділлі очолював народні виступи У. Кармалюк, який здійснив понад 100 нападів на поміщиків і їх поплічників.

Значення соціальної боротьби на українських землях:

• свідчення волелюбності українського народу, його небажання миритися з чинним становищем;

• селянські виступи змушували послабляти визиск українського населення, обмежували зажерливість панів;

• становище народу, його виступи спонукали деяких представників верхівки змінювати умови життя.

Асиміляційна політика Російської імперії щодо України. Після ліквідації автономії України посилилося її зросійщення. З навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова. Велику роль в змосковщенні відігравала православна церква. Києво-Могилянська академія була перетворена на суто релігійний заклад, що стало болючим ударом по українській культурі. У національній політиці Російська імперія дотримувалася трьох принципів: православ’я, самодержавство, народність, що мало забезпечити насильницьку асиміляцію неросійських народів, а українців — у першу чергу.

Українське національне відродження: початок, періоди й особливості. У суспільно-політичному житті України було кілька течій. Українська течія суспільно-політичного руху з’явилася відразу ж після ліквідації автономії. У Новгороді-Сіверському існував патріотичний гурток, до якого входила колишня козацька старшина. У 1787 р. групу автономістів очолив Василь Капніст. 1791 р. він з братом їздив до Берліна, де мав зустріч з королівським канцлером, обговорювалося питання щодо можливої допомоги Пруссії у випадку повстання в Україні.

Найвизначнішими творами, які будили українську національну свідомість, були вихід друком «Енеїди» (1798 р.) Івана Котляревського та «Історія Русів» (початок XIX ст., надрукована 1846 р.). З «Енеїди» починається нова українська література, яка ґрунтується на живій українській мові. Не менше значення мала «Історія Русів», автором якої вважають батька і сина Полетику (Політику). Головною ідеєю твору було ствердження права кожного народу на самостійний державний розвиток.

Українці поступово сприймають поняття «нація» і «національна ідея». З цих творів починається українське національне відродження, тобто процес пробудження і формування самосвідомості народу, який проявляється у розвитку його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови.

Існує умовний поділ українського національного відродження на три періоди, які мають певні особливості:

• академічний, етнографічний, романтичний, Полтавсько-Харківський (кінець XVIII ст. - 40-ві рр. XIX ст.) — збирання спадщини та видання фольклору;

• українофільський, культурницький, громадівсько-народницький, Петербурзько-Київський (40-80-ті рр. XIX ст.) — просвітництво, розробка теоретичних засад відродження, поява перших політичних організацій;

• національно-політичний, Київський (90-і рр. XIX ст. - початок XX ст.) — поява автономістів і самостійників, радикалізація національного відродження.

Наприкінці XVIII ст. в Україну прийшов ще один різновид суспільного руху — масонство. Серед українських масонів поширювалися ідеї слов’янської федерації, у якій українці були б рівними серед рівних, і навіть державності України. Основний наголос на національні проблеми України робила полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818-1819 рр.), до якої належав І. Котляревський. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», лідером якого був Василь Лукашевич, автор «Катехізису автономіста». Воно справило помітний вплив на пробудження національної свідомості української інтелігенції.

Українська національна ідея — це усвідомлення самими українцями себе як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними і культурними запитами, власним поглядом на майбутнє України. На початку XIX ст. цю ідею сприймали одиниці. У 40-х рр. XIX ст. вона поширюється серед різночинців, найвидатнішим серед яких був Тарас Шевченко. У 1840 р. відбулося перше видання «Кобзаря», яке мало великий розголос. Саме різночинці створили Кирило-Мефодіївське братство (діяльність — 1846-1847 рр.), увійшло 12 осіб, зокрема М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак. Значний вплив на братство мав Т. Шевченко.

Програмні засади та документи Кирило-Мефодіївського братства. Програмні положення викладені М. Костомаровим у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія»:

• національна ідея — створення слов’янської спілки християнських республік, історичне покликання України: підняти інших слов’ян на боротьбу за національне відродження в усіх сферах життя;

• християнська ідея — можливість перебудувати все суспільне життя на основі християнських ідеалів;

• соціальна ідея — ліквідація кріпацтва та станової нерівності, здійснення демократичних свобод.

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства:

• поширення своїх програмних документів і творів Т. Шевченка;

• пропаганда волелюбних ідей у Київському університеті, інших навчальних закладах;

• розробка проекту широкої мережі українських навчальних закладів, видання українських книг;

• створення П. Кулішем першої української абетки — «кулішівки»;

• налагодження зв’язків з іншими революціонерами Російської імперії та за її кордонами.

• Члени братства були арештовані й покарані, особливо жорстоко — Т. Шевченко.

Значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства:

• справила величезний вплив на дальший розвиток українського національного руху;

• перша спроба різночинної інтелігенції вдатися до політичної боротьби, розробка широкої політичної програми, яка стала прикладом для їхніх наступників, спроба поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності;

• єдина організація, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення своєї мети;

• принципово важливим було те, що товариство стало самостійним політичним формуванням, яке не підпорядковувалося і не повторювало політичних настанов жодної із загальноросійських суспільних течій.

Поширення в Україні російського та польського суспільних рухів. Прикладом загальноросійського руху є діяльність декабристів. В Україні діяли Південне товариство (1821-1825 рр.) і «Товариство об’єднаних слов’ян» (1823-1825 рр.), які у 1825 р. об’єдналися.

Програма «Південного товариства» «Руська правда», автор П. Пестель:

• Російська імперія мала перетворитися на унітарну республіку з однопалатним парламентом, скасування кріпацтва, відмова в праві на самовизначення українському та всім іншим народам імперії, крім польського.

«Товариство об’єднаних слов’ян», «Правила», «Клятвена обіцянка» братів А. і П. Борисових:

• визволення всіх слов’янських народів від самодержавства, установлення демократичного ладу та об’єднання їх у федерацію, але створення окремої Української держави як члена федерації не передбачалося.

«Північне товариство» в Петербурзі, Конституція Н. Муравйова:

• Росія мала стати конституційною монархією з федеративним устроєм, 14 штатів, три з яких — Чорноморський, Український і Бузький (Одеса, Харків, Київ) — створювалися на території України.

29 грудня 1825 р. - 3 січня 1826 р. відбулося повстання Чернігівського полку, виступ придушено. Рух за російською назвою місяця — «декабрь» — отримав назву декабристського.

Деяка частина українців брала участь у польському визвольному повстанні 1830-1831 рр. Польська шляхта українських земель у своїй масі висловлювала готовність до повстання й сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали шляхту. Поразка поляків спричинила ослаблення їхніх позицій на Правобережжі.

Отже, в першій половині XIX ст. українці вже мали власний суспільно-політичний рух, а в російському і польському брали незначну участь.

Хронологічний довідник

1791 р., квітень — таємна місія В. Капніста до прусського короля Фрідріха Вільгельма II з пропозицією взяти участь у визволенні України з-під влади Рос. імперії.

1798 р. — видання у Петербурзі трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (повністю видана 1842 р.). Початок нової укр. л-ри.

1800 р., 4 (16) жовтня — на металургійному заводі в Луганську задуто першу в Україні доменну піч.

1802 р., 8 жовтня — царський указ про реорганізацію Новоросійської губернії й утворення трьох нових губ.: Катеринославської, Таврійської та Миколаївської (з 1803 р. — Херсонської).

1806-1812 рр. — рос.-тур. війна. Участь у війні багатьох українців. Перемога Рос. імперії.

1812 р., 16 травня — Бухарестський мирний договір. Приєднання до Росії Бессарабії, у трьох повітах якої українці становили більшість.

1812 р. — рос.-фр. війна, участь у війні чималої кількості українців, зокрема козацького та земського ополчення.

1813 р., початок - 1835 р., 10 жовтня — сел. рух на Поділлі під керівництвом Устима Кармалюка. 1815-1825 рр. — діяльність декабристських о-цій.

1816 р. — царський указ про заснування з держ. селян військ. поселень у Рос. імперії (в Україні — з 6 квітня 1817 р., проіснували до 1857 р.).

Розформування козацьких полків, що брали участь у війні 1812 р. та закордонних походах рос. армії. Всі привілеї у козаків відібрано, а їх самих повернуто до попереднього стану.

1817 р., 3 червня — Одеський порт оголошено відкритим (порто-франко).

1817-1818 рр. — повстання бузьких козаків на Херсонщині.

1818-1819 рр. — діяльність полтавської масонської ложі «Любов до істини», до якої належали 20 осіб, у тому числі І. Котляревський.

1819 р., 29 червня - 3 липня — антикріпосницький виступ військ. поселенців у Чугуєві. Повстання придушене, заарештовано 1104 його учасники.

1821 р., кінець березня — організація в Тульчині таємного Пд. т-ва на чолі з Павлом Пестелем та Олексієм Юшневським.

1821 р. — організація Василем Лукашевичем у Полтаві Малоросійського таємного т-ва. Ставило мету здобути незалежність України. У 1826 р. членів т-ва було арештовано.

1823 р. — збудовано перший в Україні пароплав (у с. Мошни на Київщині).

Заснування братами Борисовими у Новограді-Волинському «Товариства об’єднаних слов’ян».

1825 р., вересень — об’єднання Пд. т-ва й «Товариства об’єднаних слов’ян».

1825 р., 28 грудня - 1826 р., 3 січня — повстання Чернігівського полку, жорстоко придушене царською владою.

1826-1827 рр. — діяльність у Харківському ун-ті таємного молодіжного дем. гуртка.

1827-1830 рр. — діяльність таємного дем. гуртка в Ніжинській гімназії вищих наук. Входили переважно професори закладу, яких після розкриття о-ції заслано.

1828, березень — 1829 рр. — рос.-тур. війна. Бойові дії проходили у безпосередній близькості від України, максимальне використання її матеріальних і людських ресурсів.

1828 р., 18 травня — перехід задунайських козаків під проводом Йосипа Гладкого в рос. підданство. Формування з них Окремого Запорізького війська, перейменованого у 1832 р. в Азовське козацьке військо.

1828 р. — ліквідація Задунайської Січі.

1830 р., 17(29) листопада - 1831 р., 27 серпня (8 вересня) — польське визв. повстання, частково відбувалося й на території Правобережної України. Українське селянство не співчувало повстанцям.

30-ті роки XIX ст. — початок пром. перевороту в Україні.

1840 р. — перше видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

Заснування вел. цукроварні у Млієві та фабрики сільськогосподарських машин Яхненком і Симиренком. Поява перших укр. підприємств (перші цукроварні з’явилися у 20-х рр.).

1846-1847 рр. — діяльність таємного Кирило-Мефодіївського братства. Засновники — Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Перша спроба укр. різночинної інтелігенції вдатися до політ. б-би. Участь Т. Шевченка у т-ві. 9 червня 1847 р. імператор підписав вирок, за яким його віддали в солдати «під найсуворіший нагляд із забороною писати та малювати».

Персоналії

Гладкий Йосип (1789, с. Мельники, нині Канівського р-ну Черкаської обл. - 16.07.1866, Новопетропавлівка Олександрівського пов. Катеринославської губ., тепер Волноваського р-ну Донецької обл.) — військ. діяч, ост. кошовий Задунайської Січі. Під час рос.-тур. війни 1828-1829 на чолі козацького загону бл. 500 осіб перейшов на бік рос. військ. Після війни Г. було присвоєно звання полковника і доручено сформувати Азовське козацьке військо, 1852-1853 був наказним отаманом цього війська. Згодом вийшов у відставку.

Гулак Микола (25.05.1822, Золотоніський пов. Полтавської губ., тепер Черкаська обл. - 26.05(7.06). 1899, Єлизаветполь, тепер Гянджа, Азербайджан) — гром.-політ. діяч, учений, педагог. Закінчив юрид. ф-т ун-гу в Дерпті (нині Тарту, Естонія). Г. — один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, належав до радикального крила о-ції. Був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці (1847-1850), перебував під наглядом поліції у Пермі (1850-1855). З 1859 був викладачем математики, природничих наук та історії у навчальних закладах Одеси, Керчі (нині АРК), Тифліса (тепер Тбілісі). Г. — автор праць з історії, математики, філософії, права, перекладів з грузинської й азербайджанської літератур.

Капніст Василь (12(23).02.1758, за ін. даними 1757, с. Вел. Обухівка, тепер Миргородського р-ну Полтавської обл. - 28.10(9.11). 1823, с. Кибинці, нині Миргородського р-ну Полтавської обл., похований у Вел. Обухівці) — відомий гром.-політ. діяч, письменник. Деякий час перебував на військ. і держ. службі (1782-1783 у Петербурзі). Повернувся в Україну, мав вел. авторитет серед укр. шляхти. 1787 разом з ін. автономістами підготував проект відновлення козацьких військ. формувань. У квітні 1791 К. разом з братом Петром за дорученням укр. патріотичних кіл відвідав Берлін, де мав зустріч з канцлером Пруссії Е.-Ф. Герцбергом, обговорював можливість надання допомоги укр. нац.-визв. рухові у випадку відкритого збройного виступу.

Кармалюк Устим (Кармелюк; 27.02(10.03).1787, с. Головчинці Літинського пов. Подільської губ., тепер с. Кармалюкове Жмеринського р-ну Вінницької обл. - 10(22).10.1835, с. Шляхові Коричинці, нині с. Коричинці Деражнянського р-ну Хмельницької обл., похований у Летичеві, тепер Хмельницької обл.) — визначний сел. ватажок. 1812 відданий поміщиком у солдати, звідки наступного року втік і очолив повстанський рух проти рос. адміністрації та дворянства на Поділлі. 1830—1835 цей рух охопив майже все Поділля і частину Київщини і Бессарабїї, у ньому брали участь бл. 20 тис. селян. Протягом 23-х років б-би загони під проводом К. зробили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Значну частину захоплених грошей повстанці роздавали селянам. К. чотири рази арештовували та засилали на Сибір, але кожного разу він тікав і знову очолював сел. рух. Убитий із засідки шляхтичем.

Костомаров Микола (літ. псевдонім Ієремія Галка; 4(16).05.1817, слобода Юрасівка Острогозького пов. Воронезької губ., тепер Ольховатського р-ну Воронезької обл., у РФ - 7(19).04.1885, Петербург) — видатний історик, письменник, етнограф, сусп.-політ. діяч. Закінчив іст.-філол. ф-т Харківського ун-ту (1836). Один з творців Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. К. 1847 був арештований і засланий у Саратов. 1859-1862 працював проф. Петербурзького ун-ту. Вчена рада Київського ун-ту присвоїла йому ступінь доктора рос. історії (1864). Член-кореспондент Рос. АН (1876). К. — автор іст. праць «Богдан Хмельницький» (1857), «Початок Русі» (1860), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Російська історія у життєписах її найважливіших діячів» (тт. 1-3, 1874-1876). Історик — засновник народницького напряму в укр. історіографії. Написав також літ. твори «Сава Чалий» (1838), «Переяславська ніч» (1841), «Чернігівка» (1881) та ін.

Котляревський Іван (29.08(9.09).1769, Полтава - 29.10(10.11).1838, там же) — видатний письменник, гром. діяч, перший класик нової укр. л-ри. Навчався у Полтавській духовній семінарії (1780-1789). 1796-1808 К. перебував на військ. службі, брав участь у рос.-тур. війні. 1812 сформував козацький полк, отримав звання майора. К. був директором полтавського театру (1818-1821), входив до складу масонської ложі «Любов до істини» (1818), сприяв викупу з кріпацтва М. Щепкіна. 1827-1835 був попечителем «богоугодних» закладів. Літ. діяльність розпочав 1794. К. — автор першого твору нової укр. л-ри «Енеїди» (1798, перші три частини, 1842 — повне видання), а також п’єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (обидві — 1819, надруковані — 1838 і 1841), які стали основою нової укр. драматургії.

Куліш Пантелеймон (26.07(7.08).1819, містечко Вороніж Глухівського пов. Чернігівської губ., нині смт Шосткинського р-ну Сумської обл. - 2(14).02.1897, хутір Мотронівка побл. Борзни, тепер у складі с. Оленівка Борзнянського р-ну Чернігівської обл.) — видатний сусп.-політ. діяч, письменник, перекладач, літ. критик, історик, мовознавець, етнограф. Навчався у Київському ун-ті (1839-1840), працював учителем у Луцьку, Рівному та Києві. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства. К. був засланий до Тули, згодом працював у Петербурзі, активний дописувач журналу «Основа» (1861-1862). Через переслідування влади 1868-1871 перебував в еміграції, мешкав переважно у Галичині, з якою і надалі підтримував тісні зв’язки. Останні роки життя провів на хуторі Мотронівка, відійшов від політ. діяльності, але не переставав займатися письменницькою працею. К. — автор першого укр. іст. роману «Чорна рада, хроніка 1663 року» (1857), зб. поезій , іст. і етнографічних праць, літ.-крит. оглядів, перекладів (зокрема 15 п’єс В. Шекспіра) та ін.

Лукашевич Василь (бл. 1783, Бориспіль, нині Київської обл. - 16.10.1866, там же) — гром.-політ. діяч. Закінчив Петербурзький пажеський корпус, працював у міністерстві внутр. справ (1805-1807). З 1811 — предводитель дворянства Переяславського пов. Л. 1818 став членам масонської ложі «Любов до істини» у Полтаві, а 1821 створив Малоросійське таємне т-во, що ставило за мету створення самостійної укр. держави. Заарештований 1826, ув’язнений у Петропавлівській фортеці. Не признався в існуванні о-ції, звільнений, мешкав на батьківщині під наглядом поліції. На думку деяких істориків, Л. був автором «Історії русів».

Муравйов-Апостол Сергій (28.09(9.10).1795 — 13(25).07.1826, Петербург) — один з керівників декабристів в Україні. Закінчив Петербурзький ін-т інженері в шляхів сполучення (1811). М.-А. брав участь у воєнних діях проти наполеонівської армії (1812-1814). Разом з М. Бестужевим-Рюміним очолював Васильківську управу Пд. т-ва (1823). 29.12.1825(10.01.1826) підполковник М.-А. очолив повстання Чернігівського полку, разом з товаришем склав рев. прокламацію «Православний катехізис», був поранений у бою з урядовими військами й заарештований. Повішений за вироком суду.

Пестель Павел (Павло; 24.06(5.07).1793, Москва — 13(25).07.1826, Петербург) — рос. революціонер-декабрист. Закінчив Пажеський корпус (1811). Брав участь у війнах з Францією (1812-1814). П. — полковник, командир В’ятського полку в с. Линці Тульчинського пов. (тепер Вінницької обл., з 1821). Створив і очолив Пд. т-во декабристів. П. розробив проект соціально-економічних і політ. перетворень у Рос. імперії, названий «Руською правдою» (1821). У вирішенні нац. питання заперечував право неросійських народів на самовизначення (крім поляків), противник перебудови Рос. імперії на федеративних засадах. П. негативно ставився до діяльності Малоросійського т-ва. Заарештований у Тульчині напередодні повстання декабристів. Страчений разом з чотирма ін. керівниками декабристів.

Симиренко Федір (1791, Платонів хутір, побл. Млієва, тепер Черкаська обл. - 1867) — підприємець, один з перших цукрозаводчиків в Україні. Батько Платона, Михайла і Василя Симиренків. Був кріпаком князя М. Воронцова. Разом з тестем К. Яхненком спочатку орендував, а потім споруджував млини, торгував хлібом, худобою. С. викупився з кріпацтва і став співзасновником фірми «Брати Яхненки і Симиренко», що спорудила 1843 перший у Рос. імперії цукрово-рафінадний завод у Ташлику (нині Смілянського р-ну Черкаської обл.), 1848 — Городищанський цукрово-рафінадний завод побл. Млієва. 1846 у Млієві фірма збудувала механічний завод, який випускав обладнання для цукроварень, перші пароплави, що перевозили по Дніпру зерно.

Шевченко Тарас (25.02(9.03).1814, с. Моринці, тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл. - 26.02(10.03).1861, Петербург, 10(22).05.1861 перепохований у Каневі, нині Черкаська обл.) — видатний письменник і художник, нац. пророк, ідеолог і символ укр. націоналізму. До 1838 був кріпаком. Ш. 1838-1845 навчався у Петербурзькій AM. 1843, 1845 і 1846 побував в Україні, зблизився з членами Кирило-Мефодіївського братства. Ш. 1847 був заарештований, до 1857 перебував на засланні в Оренбурзі, Орській і Новопетровській фортецях (нині РФ і Казахстан). 1858 повернувся у Петербург. 1859 побував в Україні, де був заарештований і змушений був повернутися у столицю Рос. імперії. Багаторічне заслання, душевні переживання за долю України та хвороба призвели до передчасної см. Ш. Йому належить виняткова роль у формуванні укр. нац. ідеології. Ш. — автор поет. творів «Причинна» (1837), Катерина» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Сон» (1844), «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт» (усі — 1845), «Княжна» (1847), «Варнак», «Царі», «П. С.» (усі — 1848), «Неофіти» (1857), «Марія» (1859) та багато ін., щоденника, автобіографії, 9 повістей рос. мовою, бл. 250 листів, 835 картин, малюнків та ескізів тощо. Геніальна творчість НІ. і його мученицьке життя зробили поета одним з найпотужніших символів укр. нац. руху.

Терміни та поняття

Азовське козацьке військо — укр. військ. формування, створене 1828 рос. урядом. Спершу складалося з 1500 козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Йосипом Гладким, які під час рос.-тур. війни 1828—1829 перейшли на бік Росії. 1831 розселені в Катеринославській губ. між Бердянськом і Маріуполем.

Бухарестський мирний договір — договір між Османською і Рос. імперіями, підписаний 16(28).05.1812 у Бухаресті. Завершив рос.-тур. війну 1806-1812. Росія отримала Бессарабію, у тому числі населені українцями пд. (Ізмаїл, Акерман) і пн. (Хотин) частини. Ін. статті договору стосувалися Кавказу, Молдови, Волощини, Сербії, судноплавства та ін.

Бюрократизація (від фр. «панування канцелярії») — посилення ролі чиновників, за допомогою яких уряди Австр. та Рос. імперій управляли населенням, позбавляючи його будь-яких елементів самоврядування.

Декабристи (від рос. «грудень») — рос. дворяни-революціонери поч. XIX ст., які здійснили виступ з метою повалення царизму грудні 1825.

Кирило-Мефодіївське братство (Кирило-Методіївське т-во) — укр. таємна політ. о-ція, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. До братства згодом увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посада, М. Савич, О. Тулуб. У квітні 1846 до т-ва вступив Т. Шевченко. Програмні положення о-ції були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», осн. автором яких був М. Костомаров. Вони ґрунтувалися на ідеях укр. нац. відродження і панславізму. Братство ставило своїм гол. завданням побудову майбутнього с-ва на засадах християнської моралі, шляхом здійснення реформ; створення на принципах рівності та суверенності дем. федерації слов’янських народів на чолі з Україною; знищення царизму і скасування кріпосного права; установлення дем. прав і свобод; зрівняння у правах всіх слов’янських народів. Братчики бачили різні шляхи проведення у життя своїх ідей. Вони поширювали прокламації, твори Т. Шевченка, наук. праці, дбали про розвиток нар. освіти тощо. Т-во проіснувало 14 місяців. Його члени у березні 1847 були арештовані й покарані, найтяжче — Т. Шевченко.

«Книги буття українського народу» — гол. програмний документ Кирило-Мефодіївського братства, написаний у 1846 М. Костомаровим. Відомий також під назвою «Закон Божий». На зміст документа вплинули твори Т. Шевченка, «Історія русів», ідеологія панславізму, західноєвропейські ідеї. Гол. є поєднання християнських ідеалів справедливості, свободи та рівності з укр. патріотизмом. У «Книгах» проводилася ідея укр. месіанізму: укр. народ, хоч і найбільш пригноблений, але й найбільш волелюбний і дем., звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму. Політ. ідеалом укр. руху проголошувалося об’єднання усіх слов’янських народів у федерацію зі столицею в Києві. Передбачалося скасувати кріпацтво і знищити самодержавство. Ідеї політ. автономії України у складі слов’янської федерації справили вел. вплив на укр. нац. рух другої половини ХЕХ - поч. XX ст.

Малоросійське товариство — укр. таємна політ. о-ція у Наддніпрянській Україні в першій половині 20-х рр. XIX ст. Організатор і керівник — В. Лукашевич, мета — політ. незалежність України. Осередки т-ва існували в Києві, Полтаві, Чернігові, Переяславі та ін. містах. 1826 члени о-ції були арештовані, але влада не довела існування т-ва і його учасників було звільнено.

Масонство (франкмасонство; від фр. «вільний муляр») — релігійно-етичний таємний сусп. рух, що виник у XVIII ст. в країнах Європи. Проголошував ідею Бога — Великого Майстра Світу, єдиної людської спільності, духовного самовдосконалення. Масонські ложі існували й в Україні, зокрема полтавська «Любов до істини», в якій брав участь І. Котляревський. Масонські о-ції є і нині.

Національна ідея — ідея утвердження чи відновлення власної державності для захисту екон. і культ. інтересів. ,

Національне відродження (від лат. «народ, плем’я» і укр. «відродження») — процес пробудження і формування самосвідомості народу, який проявляється у розвитку його духовної к-ри, прагненні відтворити власне іст. минуле, захисті мови; фактично — процес становлення нації.

Нація (від лат. «народ, плем’я») — іст. спільність людей, що складається в процесі формування певних характерних її ознак. Етносоціальна спільність зі сформованою усталеною самосвідомістю своєї самоідентичності (спільність іст. долі, психології й характеру, прихильність нац. матеріальним і духовним цінностям, нац. символіці, національно-екологічні почуття тощо); а також територіально-мовною та екон. єдністю.

Південне товариство декабристів — таємна рев. о-ція декабристів в Україні, існувала 1821-1826. Створена офіцерами рос. армії, які служили в Тульчині (тепер Вінницька обл.), у березні 1821, очолювали П. Пестель, А. Юшневський. Щорічно у Києві відбувалися з’їзди т-ва. 1823 було схвалено поділ його на три управи (філії): Тульчинську, Кам’янську і Васильківську, 1824 — затверджено програму («Руську правду»), написану П. Пестелем. П. т. д. вело переговори з Пн. про спільний виступ проти царизму. Після арешту П. Пестеля, а згодом і А. Юшневського, поразки повстань у Петербурзі та Чернігівського полку Пд. т-во було розгромлене.

Польське повстання 1830-1831 рр. — нац.-визв. повстання поляків проти Рос. імперії. Розпочалося 17(29).11.1830 у Варшаві, охопило польські землі у складі Росії, поширилося на територію Правобережної України та Білорусі. Повстання очолював Ю. Хлопіцький, згодом — А. Чарторийський, а наприкінці — Я. Круковецький. Нац. польський уряд схвалив програму б-би за відновлення Польської держави у кордонах 1772. У ці дні вперше з’явилося звернене до всіх гноблених царизмом народів гасло «За нашу і вашу свободу!» В укр. землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку селянства. 27.08(8.09). 1831 рос. війська під командуванням І. Паскевича вступили у Варшаву. Повстання було придушене.

Промисловий переворот — перехід від мануфактурного до фабричного виробництва, від ручної праці до машинної, формування сусп. верств підприємців і найманих робітників. На укр. землях Рос. імперії відбувався у 30-80-х рр. XIX ст.

«Руська правда» П. Пестеля («Заповідна державна грамота вел. народу рос., що служить завітом для удосконалення Росії і містить правильний наказ як для народу, так і для тимчасового верховного правління») — осн. програмний документ Пд. т-ва декабристів, складений П. Пестелем і ухвалений керівниками т-ва на з’їзді в Києві 1823. Названа так автором 1824. Готувалась як наказ тимчасовому рев. урядові Росії. Передбачала знищення кріпацтва та безоплатне наділення селян землею, ліквідацію станового ладу і рівність усіх громадян перед законом, установлення респ. правління. Майбутня рев. республіка мала бути єдиною і неподільною державою з централізованою владою. Політ. самостійність могла отримати тільки Польща.

Товариство об’єднаних слов’ян — таємна політ. о-ція, заснована на поч. 1823 у Новограді-Волинському (тепер Житомирська обл.) братами А. і П. Борисовими та Ю. Люблінським. До його складу входили понад 50 офіцерів рос. військ. частин, серед них: І. Горбачевський, Я. Драгоманов, І. Сухинов, М. Щепилло. Програмні документи — «Клятвенна обіцянка» і «Правила», в основі яких лежала ідея панславізму. ТОС ставило за мету звільнення слов’янських народів від деспотизму й іноземного панування, встановлення респ. ладу та їхнє об’єднання у федеративний союз. Соціальна програма передбачала скасування кріпацтва. Українців і білорусів зараховували до «русского» народу. Члени ТОС мали намір досягти мети шляхом збройного повстання. У вересні 1825 члени т-ва погодилися увійти до Пд. т-ва, зберігаючи свою програму й окрему управу. Під час повстання Чернігівського полку вони взяли у ньому активну участь, зазнали поразки і були заслані до Сибіру.

Цензура (від лат. «суворе судження, вимоглива критика») — держ. нагляд, контроль за змістом публікацій друкованих видань, видовищ, театр. вистав, кінофільмів, радіо- і телевізійних передач тощо спеціально створеними установами; недопущення чи обмеження поширення ідей, інформації, що вважаються невигідними, небажаними або шкідливими для с-ва, такими, що підривають політ., соціально-економічні засади держави. Нібито скасована рад. владою в СРСР, але фактично до кінця його існування контролювала засоби масової інформації та ін. форми її поширення.

Чернігівського полку повстання — збройний виступ проти царизму в Україні 29.12.1825 - 3.01.1826 (10-15.01.1826). Виступ готувався Пд. т-вом декабристів. Смерть царя Олександра І, повстання у Петербурзі прискорили виступ в Україні. Напередодні був арештований керівник Пд. т-ва П. Пестель. Повстання очолили керівники Васильківської управи Пд. т-ва — командир батальйону Чернігівського полку С. Муравйов-Апостол і поручик М. Бестужев-Рюмін. Воно розпочалося у селах Триліси та Ковалівка. Перед повсталими було прочитано прокламацію — «Православний катехізис», де містилися заклики до збройного повстання з метою повалення самодержавства. Заг. кількість повстанців становила 1020 солдатів і 18 офіцерів. У бою побл. сіл Ковалівки та Устимівки з каральними військами генерала Гейсмара повсталі втратили бл. 50 осіб убитими і пораненими. Поранені офіцери А. Кузьмін та І. Муравйов-Апостол застрелилися. 895 солдатів і унтер-офіцерів було арештовано. За вироком суду С. Муравйова-Апостола і М. Бестужева-Рюміна повісили разом з ін. керівниками декабристів. Бл. 100 солдатів були заслані до Сибіру, 805 переведені на Кавказ, де йшла війна. Чернігівський полк було розформовано.