РОЗДІЛ 14.

Умови та особливості розвитку культури кінця XVIII - першої половини XIX ст.:

• негативний вплив відсутносте власної державності, національне гноблення та імперські кордони, що ігнорували українську етнічну територію;

• русифікація та культурна асиміляція українців, що здійснювалися в Росії насильницькими методами;

• на західноукраїнських землях відбувалося онімечування, що поєднувалося з полонізацією Галичини, румунізацією Буковини та мадяризацією Закарпаття;

• культурний розвиток на Галичині та Закарпатті був пов’язаний з діяльністю греко-католицької церкви.

Причини культурних зрушень у першій половині XIX ст.:

• потреба у кваліфікованих кадрах для промисловосте, сільського господарства і торгівлі;

• початок українського національного відродження;

• вплив передових західноєвропейських ідей.

Національне відродження. Найвизначнішим літературним твором стала «Енеїда» І. Котляревського. З опублікуванням її першої частини в 1798 р. починається українське національне відродження, тобто процес пробудження формування самосвідомосте народу, який проявляється в розвиткові його духовної культури, прагненні відтворити власне історичне минуле, захисті мови.

Освіта. Під тиском громадськосте створювалися нові вищі освітні заклади.

1805 р. — відкриття університету в Харкові, ініціатор — В. Каразін.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, 1834 р. — відкриття університету в Києві. Першим його ректором був визначний учений М. Максимович. З 1784 р. працював університет у Львові.

У Російській імперії царський уряд нав’язував в Україні таку систему освіти, яка повинна була задовольнити потреби держави в освічених кадрах, але одночасно знищувала національну свідомість українців, насаджувала почуття меншовартосте, створювала уяву про провідну роль росіян у житті української нації.

На середину XIX ст. одна школа припадала на 9,5 тис., а один учень — на 188 жителів. Це було значно менше, ніж у попередньому столітті. Початкову освіту давали двокласні парафіяльні школи, повітові училища; середню — гімназії, де навчання було платним, діяло 19 закладів, 4 тис. учнів, а також приватні пансіони.

Крім університетів, іншим типом вищих навчальних закладів були ліцеї, яких у Наддніпрянщині було три: Волинський ліцей (Кременець, 1819 р.), відкритий на базі гімназії вищих наук (1805 р.), ліцей імені Ришельє в Одесі (1817 р.), Ніжинський ліцей (1832 р.), відкритий на базі гімназії вищих наук (1820 р.).

На українських землях Австрійської імперії було дещо більше початкових шкіл (навчалося 14 % дітей шкільного віку, у сільських парафіяльних школах навчання велося українською мовою), 18 гімназій (8 — Галичина, 9 — Закарпаття, 1 — Буковина), Чернівецький ліцей. Незважаючи на всі утиски української мови ситуація з нею в системі освіти Західної України була кращою, ніж у Наддніпрянській.

Наука. «Історія русів». Перш ніж остаточно відійти у небуття, козацька еліта спромоглася на цілу низку яскравих історичних, літературно-художніх і публіцистичних творів. Найвизначнішим трактатом на початку XIX ст. була «Історія русів», яку історик Олександр Оглоблин назвав «Декларацією прав української нації..., вічною книгою України». Ця книга лише у 1846 р. була видана Осипом Бодянським.

Здобутки видатних вітчизняних науковців. Значних успіхів в Україні досягли природничі й точні науки. На першу половину XIX ст. припала діяльність видатних математиків М. Остроградського і Т. Осиповського. Справжнім ученим-енциклопедистом — від історії до ботаніки — був М. Максимович. Великою популярністю серед сучасників користувалася «Історія Малоросії» М. Маркевича. Наприкінці першої половини XIX ст. з’явилися перші історичні дослідження М. Костомарова, який згодом став автором багатьох важливих праць з історії козацької України.

Основні явища і процеси розвитку культури цього періоду. У цей час почалося збирання і публікації творів народної поезії. Один з перших українських фольклорних збірників М. Цертелєва під назвою «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» вийшов 1819 р. в Петербурзі. Згодом кілька збірок народних пісень видав М. Максимович. Центром збирання історичних документів, фольклору, старожитностей став Харківський університет. Усна народна творчість справила значний вплив на становлення нової літератури.

Характерним явищем культури періоду став романтизм. Він відображав розчарування в ідеалах Просвітництва, прагнув безмежної свободи, удосконалення й оновлення, стверджував неповторність людської особистості, охопив усі сфери тогочасного духовного життя, відкрив шлях для дальшого розвитку культури.

Література. «Батьком» нової української літератури вважається І. Котляревський («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Поряд з ним розкрився талант байкарів П. Гулака-Артемовського (працював у Харківському університеті, деякий час — ректор) і Є. Гребінки (випускник Ніжинського ліцею). Одним з перших українських прозаїків був Григорій Квітка-Основ’яненко (повісті «Маруся», «Пан Халявський», «Конотопська відьма», «Сердешна Оксана», п’єси «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці»). У 40-х рр. XIX ст. з’явилися перші історичні повісті Пантелеймона Куліша. Поетичний образ України змалював на сторінках своїх книг Микола Гоголь (випускник Ніжинського ліцею, автор збірок «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», особливе місце посідає повість «Тарас Бульба»). Формування нової української літератури завершилося у геніальній творчості Тараса Шевченка. Вже перша поетична збірка «Кобзар» (1840 р.) показала світові силу українського слова, його здатність передати почуття, думи, прагнення і надії свого народу. Видатним майстром поет постає у творах «Гайдамаки», «І мертвим, і живим...», «Кавказ», «Єретик», «Сон», «Заповіт» і багато інших. У творчості Т. Шевченка знайшли відображення найболючіші проблеми життя українців і України. Боротьба проти соціальної несправедливості тісно перепліталася у творчості письменника з протидією національному гнобленню українського народу. Цим він різко виділявся не лише серед попередників, а й серед сучасників. Пророк і геній Т. Шевченко сказав про українців, їхнє минуле, сучасне і майбутнє більше, ніж усі його попередники разом узяті. Поет підняв українську мову та літературу на такий рівень досконалосте, який дав змогу дійти висновку: народ, який породив такого генія, не може зникнути.

Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Театр. Центрами мистецтва цього часу стали Харків і Полтава, де зародився український професійний театр. Директором і режисером Харківського театру був Г. Квітка-Основ’яненко, у складі трупи виділявся М. Щепкін. Він же разом з І. Котляревським очолив Полтавський театр (1818-1821 рр.), який посідає видатне місце в історії українського театрального мистецтва. Найбільший успіх у глядачів мали п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського, а також «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик» (автор Г. Квітка-Основ’яненко), «Назар Стодоля» Т. Шевченка.

Музика. Найпоширенішим народним інструментальним ансамблем того часу були троїсті музики (скрипка, цимбали, бубон). Народ висунув зі свого середовища визначних кобзарів Андрія Шута, Федора Гриценка (Холодного), Івана Крюковського. Особливо виділявся кобзар Остап Вересай. Музичне життя зосереджувалося переважно в Києві, Харкові, Одесі, Львові. Композитор Йосип Витвицький написав музичний твір «Україна». Алойз Єдлічка тривалий час працював на Полтавщині. Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький.

Архітектура, образотворче мистецтво. Панував класицизм. У Києві 30 років працював архітектором Андрій Меленський, за проектами якого збудовано церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі, перший у місті театр. Інші визначні споруди (будівля Київського університету, 1837-1843 рр., Інститут шляхетних дівчат) зведені за планами В. Беретгі. Чудово вписався у краєвид Києва пам’ятник князю Володимиру, 1850-1853 рр., скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, К. Тон. Кілька чудових об’єктів збудовані в Одесі: Потьомкінські сходи, будівля Старої біржі (1829-1837 рр., архітектори Ф. Боффо, Г. Торрічеллі), пам’ятник градоначальникові та генерал-губернатору А. де Ришельє (скульптор Іван Мартос, 1828 р.), який став символом міста. Окрасою Катеринослава (Дніпропетровськ) став Преображенський собор 1830-1835 рр., архітектор О. Захаров. Прекрасний палац споруджений у маєтку Григорія Ґалаґана в селі Сокиринці на Чернігівщині (архітектор Павло Дубровський). Збудовані у цей час були храми Свято-Успенської Святогірської лаври: Успенський собор, Свято-Покровська церква, Миколаївська церква. Визначними архітектурними спорудами на заході України виділявся Львів, де збудували ратушу на площі Ринок з високою вежею і годинником, будинок театру.

У галузі портретного малярства продовжував працювати В. Боровиковський. Значний внесок у цю галузь зробив Василь Тропінін («Дівчина з Поділля», 1816 р.), Василь Штернберг («Садиба Г. Тарновського в Качанівці», 1837 р.), Іван Сошенко. Але найвищим досягненням українського мистецтва першої половини XIX ст. стала творчість Т. Шевченка; він написав понад 130 портретів («Автопортрет», 1840 р., «Катерина», 1842 р.), створив серію перших в українській графіці офортів «Мальовнича Україна» на історичну тематику (1844 р.).

«Галицько-руська матиця». Це культурно-освітнє товариство створене 16 липня 1848 р. у Львові. Основна мета організації — видання дешевих підручників і книг для народу українською мовою, розвиток шкільництва на західноукраїнських землях. Перший голова — о. М. Куземський.

Собор руських учених - перший просвітницький з’їзд у Львові, який відбувся 19-26 жовтня 1848 р. Скликаний Головною Руською Радою з ініціативи письменника М. Устияновича. Собор окреслив широку програму організації української науки та народної освіти, схвалив єдину граматику української мови, заявив про впровадження рідної мови в усі школи.

Якщо на Західній Україні культурний розвиток був пов’язаний з діяльністю священників, то на Правобережжі греко-католицька церква у 1839 р. царською владою була ліквідована.

Отже, у складних умовах бездержавності український народ не лише зберіг свою культуру, а й домігся її сходження на новий рівень.

Хронологічний довідник

1798 р. — видання у Петербурзі трьох частин «Енеїди» Івана Котляревського (повністю видана 1842 р.). Початок нової укр. л-ри.

У Харкові виник перший театр з постійною трупою.

1799-1803 рр. — спорудження в Батурині палацу К. Розумовського (архітектор Чарлз Камерон), на той час недобудований. Відреставрований за часів президента В. Ющенка.

1805 р., 17 січня — відкриття з ініціативи Василя Каразіна Харківського ун-ту (перший ректор — видатний словесник Іван Рижський).

1805 р., 1 жовтня — відкриття Волинської гімназії (Кременець).

1817 р., 2 травня — заснування Ришельєвського ліцею в Одесі.

1817 р. — припинення існування Києво-Могилянської академії як світського навчального закладу. Створення Київської духовної семінарії.

1818 р. — видання «Граматики» Олексія Павловського, у якій подано перший опис живої укр. мови. До праці доданий укр.-рос. словник на понад 1100 слів. Автор першим застосував фонетичні принципи укр. правопису.

1818-1821 рр. — діяльність у Полтаві театральної групи на чолі з Іваном Котляревським і Михайлом Щепкіним, постановка п’єс І. Котляревського «Наталка Полтавка» (уперше — 1 вересня 1819 р.) та «Москаль-чарівник», Григорія Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці».

1819 р. — заснування ліцею на базі Волинської гімназії (Кременець).

Видання Михайлом Цертелєвим у Петербурзі першого фольклорного збірника «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Початок укр. фольклористики.

Відкриття на базі Києво-Могилянської академії вищого богословського навчального закладу — Київської духовної академії.

1820 р., 4 серпня — відкриття у Ніжині на кошти князя Олександра Безбородька Гімназії вищих наук.

1827 р. — видання Михайлом Максимовичем збірки «Малоросійські пісні».

1833 р. — реорганізація Кременецького ліцею, переведення в Київ, створення на його базі ун-ту.

1834 р., 15 (27) червня — відкриття ун-ту Св. Володимира в Києві, першим ректором якого був Михайло Максимович.

1837-1843 рр. — спорудження в Києві будівлі ун-ту (архітектор Вікентій Беретті).

1839 р. — ліквідація царською владою греко-католицької церкви на Правобережжі.

1840 р. — видання «Кобзаря» Тараса Шевченка в Петербурзі. Завершення формування нової укр. л-ри.

1842-1843 рр. — видання у Москві «Історії Малоросії» у п’яти томах Миколи Маркевича.

1844 р. - заснування першої в Україні вищої технічної школи (з 1877 р. — Львівський політехнічний ін-т).

1845 р., 25 грудня — написання Т. Шевченком «Заповіту».

1846 р. — видання у Москві Осипом Бодянським однієї з перших праць з історії України під назвою «Історія русів» (ймовірний автор — батько і син Політики (Полетики)).

1848 р. - створення «Галицько-руської матиці», проведення Собору руських учених.

1853 р. — спорудження у Києві пам’ятника князю Володимирові Великому (скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, архітектор К. Тон).

Персоналії

Беретті Вікентій (3(14).06.1781 - 6(18).08.1842, Київ) — укр. і рос. архітектор італійського походження. Батько Олександра Беретті. Навчався у Петербурзькій AM (1798-1804), її академік з 1809, проф. з 1831. Б. спорудив у стилі класицизму в Києві гол. корпус ун-ту (1837-1842), Ін-т шляхетних дівчат (1838-1843), обсерваторію (1841-1845) та ін.

Бодянський Осип (31.10(12.11).1808, с. Варва Полтавської губ., тепер смт, районний центр Чернігівської обл. - 6(18).09.1877, Москва) — філолог-славіст, фольклорист, історик, письменник. Закінчив Московський ун-т (1834), у 1842-1868 — його проф. Редагуючи видання ун-ту, опублікував багато цінних матеріалів з історії України, нар. пісні. Б. — автор праць з історії («Про погляди відносно походження Русі», 1835, «Про час виникнення слов’янських письмен», 1855) та слов’янської філології («Розгляд різних думок про давню мову північних і південних русів», 1837 та ін.), у яких послідовно відстоював самобутність і самостійність укр. мови та л-ри. 1846 уперше видав «Літопис Самовидця» й «Історію Русів». Перебував у дружніх стосунках з Т. Шевченком, М. Гоголем, М. Максимовичем та ін.

Вересай Остап (1803, с. Калюжниці, нині Срібнянського р-ну Чернігівської обл. - квітень 1890, с. Сокиринці, тепер Сріблянського р-ну Чернігівської обл.) — видатний кобзар. Осліп на четвертому році життя. 1852 оселився у с. Сокиринці, де 1978 йому встановлено пам’ятник. Виконував нар. думи, укр. нар. пісні, псалми. В. виступав у Києві, Петербурзі та ін. містах. Творчість кобзаря знав Т. Шевченко, її вивчали М. Лисенко, П. Чубинський, С. Русова.

Гоголь Микола (20.03(1.04).1809, с. Вел. Сорочинці, тепер Миргородського р-ну Полтавської обл. - 21.02(4.03). 1852, Москва) — видатний письменник. Син літератора Василя Гоголя-Яновського. Закінчив Ніжинський ліцей. Г. кілька років перебував у Петербурзі, за кордоном (1836-1849, з короткими перервами), останні роки мешкав у Москві. Писав рос. мовою. Г. — автор зб. оповідань і повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831, тт. 1-2), «Миргород» (1834, тт. 1-2), «Арабески» (1834, тт. 1-2), комедії «Ревізор» (1836), поеми (роману) «Мертві душі» (1842) і багато ін. Змалював на сторінках своїх книг поет. образ України. Деякі листи написав укр. мовою.

Гребінка Євген (21.01(2.02)1812, хутір Убіжище, тепер с. Мар’янівка Гребінківського р-ну Полтавської обл. - 3(15).12.1848, Петербург, похований у с. Мар’янівка) — письменник і гром. діяч. Закінчив Ніжинський ліцей. Г. з 1834 мешкав у Петербурзі. Автор байок («Малоросійські приказки», 1834), перекладу поеми О. Пушкіна «Полтава» (1836), альманаху «Ластівка» (1841), повісті «Ніжинський полковник Золотаренко» (1842), роману «Чайковський» (1843) та ін. Г. активно допомагав викупити з кріпацтва Т. Шевченка.

Гулак-Артемовський Петро (спр. Артемовський; 16(27).01.1790, Городище, нині Черкаська обл. - 1(13).10.1865, Харків) — письменник, педагог. Викладач Харківського ун-ту з 1818, проф. рос. історії з 1825, ректор (1841-1849). Г.-А. — автор сатиричних байок («Пан та собака», 1818), балад, ліричних віршів.

Каразін Василь (30.01(10.02). 1773, с. Кручик, тепер Богодухівського р-ну Харківської обл. — 4(16).11.1842, Миколаїв) — учений, винахідник, освітній і гром. діяч, публіцист. Навчався у Петербурзькому гірничому корпусі (ін-ті). К. — ініціатор відкриття Харківського ун-ту (1805) та Філотехнічного т-ва (1811-1818) для поширення досягнень науки і техніки. 1820-1821 за критику сусп. ладу ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці. К. — автор ряду важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції та ін., написав бл. 60 наук. праць з історії, економіки, статистики, кліматології, метеорології, агрономії, селекції, хімії, різних галузей промисловості.

Квітка-Основ’яненко Григорій (спр. — Квітка; 18(29).11.1778, с. Основа, тепер у межах Харкова - 8(20).08.1843, Харків) — визначний письменник, культ.-гром. діяч. «Батько укр. прози». Здобув домашню освіту. Активний діяч гром. і культ. життя Харкова. Один із засновників Харківського професійного театру (з 1812 — його директор), Ін-ту шляхетних дівчат (1812), губ. бібліотеки (1838). К.-О. писав укр. і рос. мовами. Автор повістей «Конотопська відьма» (1833), «Маруся» (1834), «Козир-дівка» (1836), «Сердешна Оксана» (1838), драм. творів «Сватання на Гончарівці» (1835), «Шельменко-денщик» (1838), іст., худ., етнографічних нарисів та ін. Найкращі твори К.-О. одними з перших представляли укр. л-ру європейським читачам.

Максимович Михайло (3(15).09.1804, хутір Тимківщина Золотоніського пов. Полтавської губ., нині с. Богуславець Золотоніського р-ну Черкаської обл. - 10(22).11.1873, хутір Михайлова Гора, тепер у складі с. Прохорівка Канівського р-ну Черкаської обл.) — визначний учений-природознавець, історик, мовознавець, фольклорист, етнограф і письменник. Навчався на філол. і природничому ф-тах Моск. ун-ту. М. 1834—1835 був першим ректором Київського ун-ту, згодом — декан філос. ф-ту. 1845 вийшов у відставку за станом здоров’я. Наук. праці з природознавства дають підстави вважати його одним з основоположників укр. ботаніки. М. довів безпідставність твердження М. Погодіна про «великоруське» населення Києва часів княжої доби. Іст. праці ученого стосуються Київської держави, козаччини, гайдамацького руху. М. — автор цінних праць з археології. Він поклав поч. укр. фольклористиці виданням зб. «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849) «Дні та місяці українського селянина» (1856). М. — засновник і видавець альманахів «Денниця» (1830-1834), «Кієвлянін» (1840, 1841, 1850), «Украінєц» (1859, 1864), автор віршованого перекладу «Слова о полку Ігоревім» укр. і рос. мовами, ін. перекладів і публікацій.

Мартос Іван (1754, Ічня, нині Чернігівської обл. - 5(17).04.1835) — видатний скульптор. Навчався у Петербурзькій AM (1764-1773, з 1794 — її проф., з 1814 — ректор), удосконалював майстерність у Римі (1774—1779). М. — автор надгробків К. Розумовського у Батурині (1803-1805), П. Румянцева у Києві (1797-1805), пам’ятників К. Мініну і Д. Пожарському в Москві (1804-1818), А. Ришельє в Одесі (1823-1828), Г. Потьомкіну в Херсоні (1829-1835) та ін.

Остроградський Михайло (12(24).09.1801, с. Пашенна, тепер с. Пашенівка Козельщинського р-ну Полтавської обл. - 20.12.1861(1.01.1862), Полтава) — визначний математик і педагог. Навчався у Харківському унті (1816-1820), удосконалював свої знання у Франції (1822-1828). О. був проф. різних рос. вишів, академік Петербурзької (1830), Паризької (1856), Римської і Туринської АН. Тривалий час приятелював з Т. Шевченком. О. — автор бл. 40 наук. праць, переважно з математичного аналізу, аналітичної механіки, математичної фізики.

Соленик Карно (травень 1811, Лепель, нині Вітебська обл., Білорусь - 7(19).10.1851, Харків) — визначний актор, один з основоположників укр. реалістичного театру. Навчався на математичному ф-ті Віденського (тепер Вільнюс) ун-ту, але не закінчив, 1832 дебютував як актор. Самостійно опанував акторську техніку. Переважно С. гастролював по укр. містах, хоч його не раз запрошували до столиці. Створив чимало класичних, особливо комедійних образів: Виборний, Возний, Чупрун («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського), Шельменко, Стецько («Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Фамусов («Лихо з розуму» А. Грибоедова), Хлестаков «Ревізор» М. Гоголя), Блазень «Король Лір», В. Шекспіра) та ін. Т. Шевченко у своєму «Щоденнику» назвав С. геніальним актором.

Тропінін Василь (19(30).03.1776, с. Карпово Новгородської губ., тепер РФ - 3(15).05.1857, Москва) — укр. і рос. художник-портретист. Був кріпаком до 1823, мешкав переважно в Україні, у с. Кукавець (тепер Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.). Далі Т. жив у Москві, з 1824 — академік AM. Автор картин «Дівчина з Поділля» (1804-1807), «Українець», «Українка», «Молодий український селянин», «Хлопчик з топірцем», портрета сина (бл. 1818), А. Пушкіна (1827), К. Брюллова (1836) та ін.

Цертелєв Микола (Церетелі; 1790, Хорол, нині Полтавська обл. - 8(20)09.1869) — фольклорист. Походив з грузинського князівського роду. Закінчив Моск. ун-т (1814). Ц. 1819 опублікував у Петербурзі «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень», у передмові якого зазначав, що укр. нар. пісні ставить вище за найталановитіші романи і поеми, оскільки вони демонструють геній і дух народу. Вивчав звичаї укр. народу, наголошуючи, що українці завжди відзначалися чистотою моралі. Ц. займався теоретичними проблемами фольклору, вивчав «Слово о полку Ігоревім». У 30-х рр. XIX ст. працював інспектором Полтавського ін-ту шляхетних дівчат, помічником попечителя Харківського навчального округу. Підтримував зв’язки з укр. діячами, зокрема Т. Шевченком.

Штернберг Василь (12.02.1818, Петербург - 8.09.1845, Рим) — художник. Закінчив Петербурзьку AM. Друг Т. Шевченка (присвятив Ш. поему «Іван Підкова»), створив кілька його портретів. Автор картин «Пастушок», «Альтанка Г. С. Тарновського в Качанівці», «Свячення пасок на Україні».

Щепкін Михайло (6(17).11.1788, с. Красне Курської губ., нині у РФ - 11(23).08.1863, Москва) — видатний укр. і рос. актор, основоположник укр. реалістичного театру. Навчався у Курському губ. училищі. Щ. 1805 розпочав сценічну діяльність. 1818-1821 працював у Полтавському театрі під керівництвом І. Котляревського, який допоміг викупити його з кріпацтва. Щ. 1822 переїхав до Моск. Малого театру, де працював 40 років і завершив реформу театр. мистецтва. Часто гастролював в Україні. 1857 Щ. спеціально приїхав до Нижнього Новгорода, щоб зустріти Т. Шевченка, який повертався із заслання. Осн. ролі актора: Виборний, Чупрун («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського), Шельменко («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Городничий («Ревізор» М. Гоголя), Міллер («Підступність і кохання» Ф. Шиллера, Шейлок («Венеціанський купець» В. Шекспіра) та ін.

Терміни та поняття

Галицько-Руська матиця — культ.-осв. т-во в Галичині, засноване 16.07.1848 у Львові. Її осн. метою було проведення просвітницької та видавничої діяльності, а також розвиток шкільництва на західноукраїнських землях. Першим головою Г.-Р. М. став М. Куземський. З поч. 60-х рр. XIX ст. керівництво т-ва опинилося в руках москвофілів. З другої половини 80-х рр. діяльність Г.-Р. М. поступово занепадає. Остаточно вона перестала існувати у 30-х рр. XX ст.

«Історія русів» — найвизначніший іст. твір в Україні наприкінці XVIII - на поч. XIX ст. Уперше опублікував у Москві 1846 О. Бодянський. Автор праці невідомий (найбільш ймовірно Г. Політика (Полетика) і його син, хоча називали й ін. прізвища можливих авторів — Г. Кониський, О. Безбородько, В. Капніст, М. Рєпнін та ін.). Подається картина іст. розвитку України з найдавніших часів до 1769. Осн. ідея твору — право кожного народу на самостійний держ.-політ. розвиток. Б-ба укр. народу проти іноземних загарбників складає осн. зміст «І. р.». Її використовували при написанні літ. та іст. творів Т. Шевченко, М. Гоголь, М. Костомаров та ін.

Класицизм (від лат. «зразковий, взірцевий») — один з осн. напрямів у розвитку європ. к-ри, звертання до античності, як до зразка, дотримання твердих норм і правил, глибокий виховний зміст творів (XVII - перша половина XX ст.). Своєрідно переосмислене класичне (давньогрецьке та давньоримське) мистецтво.

Романтизм (від лат. «римський») — худ. метод та ідейно-художній напрям у л-рі, мистецтві й гуманітарних науках європ. країн наприкінці XVIII - на поч. XIX ст. У р. поєднувалися ідеалізація минулого та заклики до оновлення сусп. життя, ствердження неповторності людської особистості, прагнення до свободи. Переносно — ідеалізація дійсності, мрійлива споглядальність.

Собор руських учених — перший з’їзд діячів укр. освіти, науки та к-ри Галичини, який відбувся 19-25.10.1848 у Львові. Скликаний за ініціативою письменника М. Устияновича та заст. голови Гол. руської ради І. Борисикевича з метою об’єднання зусиль укр. інтелігенції для підвищення осв. рівня народу. У Соборі взяло участь 118 осіб. Було накреслено програму розвитку укр. шкільництва. Більшість учасників форуму висловилася за літ. мову, близьку до нар., фонетичний правопис. Було засновано Т-во нар. освіти, члени якого увійшли до складу правління Галицько-руської матиці.