РОЗДІЛ 16.

Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. Після поразки революції 1848 р. в Австрійській імперії прийшло десятиліття реакційного правління. У 60-х рр. XIX ст. в державі стали назрівати політичні реформи. У 1868 р. унітарна Австрійська імперія перетворилася у двоїсту Австро-Угорську імперію, конституційну монархію. Деякі зміни відбулися й у становищі західноукраїнських земель. Галичина отримала обмежену автономію. Ще у 1861 р. у Львові розпочав свою роботу Галицький обласний сейм. Внутрішнє самоврядування було надане і Буковині, проте доступ українців до Буковинського сейму був дуже обмежений. Австрійська влада продовжувала на землях Західної України політику «поділяй і владарюй». Закарпаття ще більше віддалилося від Галичини та Буковини, оскільки стало частиною Угорщини і ніякого самоврядування не отримало, а управлялося з Будапешта.

Українські землі продовжували залишатися слаборозвинутими задвірками Австро-Угорщини;

• великих підприємств було мало, промисловий переворот затягувався (до середини 80-х рр. XIX ст.);

• основною причиною промислового застою краю був імпорт промислових виробів з більш розвинутих західних провінцій Австрії, в експорті 90 % становила сировина;

• західноукраїнська промисловість не отримувала податкових пільг, на відміну від центральних районів імперії, не могла витримати конкуренції й почала занепадати;

• краще розвивалися ті галузі, які не мали конкуренції в імперії (борошномельна, лісопереробна, нафтова, солеварна, спиртогорілчана). Вони переважно зосереджувалися на виробництві й первинній обробці сировини;

• провідні галузі — під впливом збільшення попиту на нафтопродукти розвивався Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, Західна Україна давала 64 % видобутку солі в імперії, лісопильне виробництво;

• переважання у великій і середній промисловості іноземного капіталу;

• першою залізницею в Україні стала лінія Львів — Перемишль (1861 р.), яка з’єднала українські землі із Заходом держави. Згодом Львів отримав сполучення з українськими землями, що входили до складу Російської імперії. Будівництво залізниць лише незначною мірою сприяло розвитку промисловості;

• більшість трудових ресурсів краю зайнята в сільському господарстві, переважали поміщицькі латифундії;

• сільське господарство розвивалося по-ринковому: у великих господарствах працювали вільнонаймані робітники, активніше стала застосовуватися техніка, поглиблювалася спеціалізація районів.

Отже, Західна Україна залишалася внутрішньою колонією Австро-Угорської імперії.

Зміни в соціальному складі населення:

• майнове розшарування селянства — 5 % багатих господарств і 80 % бідняцьких, решта — середняки;

• поява пролетаріату (понад половина працює на дрібних — до п’яти робітників — підприємствах);

• майже повна відсутність української буржуазії.

Причини трудової еміграції українців:

• малоземелля і безземелля, демографічний бум, аграрне перенаселення, пошуки порятунку від голоду;

• слабкість місцевої промисловосте, злиденні заробітки або їх повна відсутність;

• тягар національного гноблення і політичного безправ’я.

Наприкінці XIX ст. почалася масова еміграція — переселення до Канади, США, Бразилії та інших країн. Трудова міграція охопила понад 250 тис. осіб з Галичини та Буковини, 170 тис. — із Закарпаття.

Зародження і розвиток кооперативного руху:

• західноукраїнська інтелігенція намагалася поліпшити долю селянства та міської бідноти, залучаючи їх до кооперативного руху. Кооперація покликана була забезпечити сприяння незаможним, зокрема, захистити їх від лихварства, що набуло масового характеру, допомогти купувати землю та реманент, збувати продукцію, організовували хати-читальні, освітні курси тощо. Спочатку цим займалося товариство «Просвіта»;

• організувати спеціалізовані кооперативи зумів В. Нагірний, який у 1883 р. організував перший споживчий кооператив «Народна торгівля». До цього він 10 років вивчав досвід швейцарських кооперативів;

• рух швидко поширювався. Є. Олесницький у 1899 р. організував товариство «Сільський господар», покликане навчати селян сучасних методів господарювання;

• поява перших українських банків, ще одна важлива економічна установа з’явилася в 1895 р. у Львові — страхова компанія «Дністер», яка незабаром мала понад 200 тис. клієнтів.

Національна політика австрійського уряду щодо українських земель:

• після революції 1848 р. у центрі суспільно-політичного життя Західної України стояло національне питання;

• Австрійська влада в Галичині використовувала українсько-польське протистояння;

• польська мова стала мовою освіти й управління (1869 р.);

• австрійська влада не переслідувала українські просвітницькі організації та видавництва;

• офіційно проголошено міжнаціональну рівноправність в освіті, управлінні та судах;

• українці отримали право обирати й бути обраними до Австрійського парламенту, Галицького сейму.

Основні течії суспільно-політичного руху (москвофіли та народовці):

Частина галицької інтелігенції, селянства почала шукати порятунку від полонізації в орієнтації на Російську імперію. Так у другій половині 60-х рр. XIX ст. оформилася течія, яка отримала назву «москвофільство».

Її діячі:

• вірили в керівну роль Росії у житті всього слов’янства, хотіли приєднання до Росії;

• заперечували існування окремої української нації, а значить — непотрібність власної держави;

• відмовляли українцям у праві на національну мову.

1870 р. «москвофіли» заснували політичну організацію — Руську раду, створили потужну видавничу базу. Поширення ідей, які спотворювали національну свідомість і не відповідали інтересам українського народу, сприяли денаціоналізації австро-угорським урядом українців Галичини, Буковини і Закарпаття.

Національна течія активізувалася на початку 60-х рр. XIX ст. і проявилася в русі народовців, серед керівників якого був В. Шашкевич, син лідера «Руської трійці». Вони орієнтувалися не на російського царя, а на український народ, присвятили себе служінню йому, тому й отримали свою назву. Народовство мало багато спільного з українофілами Наддніпрянщини. Поступово діячі цього напряму стали провідною силою в українському таборі й наприкінці 80-х рр. XIX ст. відтіснили «москвофілів» на другий план:

• єдність усіх українських земель, об’єднання їх у єдину державу, розвиток єдиної української мови;

• визнання галицьких русинів українцями, пробудження їхньої національної свідомості.

Напрями діяльності та здобутки провідних діячів західноукраїнських земель у національному русі другої половини XIX ст. Українські видання: «Правда», «Діло». Діяльність народовців проявлялася в двох формах:

• пропаганда національних і культурно-освітніх ідей у пресі (особливо важливим було видання щоденної газети «Діло», яка існувала аж до 1939 р., а також журналів «Правда», «Вечорниці», «Мета», «Нива»);

• пропаганда національних ідей через створювані народовцями різні товариства, гуртки, культурно-освітні заклади тощо (наприклад, 1861 р. у Львові було засновано «Руську бесіду», а в 1864 р. — її театр, перший український професійний театр).

1868 р. — створення у Львові товариства «Просвіта», перший голова — композитор А. Вахнянин.

Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»:

• видання української літератури, проведення літературних вечорів і лекцій;

• організація читалень, наприкінці XIX ст. мало у своєму розпорядженні понад 800 читалень, через які народ долучався до кращих надбань літератури, знайомився з передовими методами ведення сільського господарства;

• фінансування діяльності кооперативів, за сприяння «Просвіти» створені найвідоміші кооперативи.

Діяльність Наукового товариства імени Тараса Шевченка, «Записки Наукового товариства імени Шевченка». Важливе значення для розвитку української мови та літератури мало створення у Львові 1873 р. Літературного товариства імени Т. Шевченка (від 1892 р. — Наукове товариство ім. Т. Шевченка), перетворившись на своєрідну національну академію наук (перший голова — Олександр Барвінський), особливо в часи керівництва ним Михайла Грушевського (1897-1913 рр.). Він з 1894 р. очолював щойно відкриту катедру історії України у Львівському університеті.

На початку 90-х рр. XIX ст. в Галичині під тиском влади відбулося деяке зближення позицій частини українських і польських політичних діячів, що отримало назву «нова ера». Зміст політики:

• надання українцям певної кількості місць в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі;

• відкриття трьох українських гімназій, кафедри української історії у Львівському університеті;

• Літературне товариство ім. Т. Шевченка перетворене на НТШ, частково фінансоване державою;

• розширено сферу використання української мови в державних установах, доступ українцям до посад;

• створення ощадного товариства «Дністер» для українського населення;

• українському фонетичному правописові надано статус офіційного й запроваджено в шкільні підручники. Тривала «нова ера» лише до 1894 р., оскільки лише частина передбачених в угоді заходів була виконана. З’явилася народовська течія і на Буковині. Найвідомішими її представниками стали члени «Буковинської трійці» — Юрій Федькович, Сидір і Григорій Воробкевичі. Лідер цієї групи Ю. Федькович був визначним письменником, з 1885 р. він видавав газету «Буковина». З кінця XIX ст. буковинське політичне життя розвивалося вже одностайно з галицьким. Серед усього західноукраїнського населення найтяжчим було економічне та національне становище закарпатських русинів. Сильний угорський тиск змушував їх шукати допомоги ззовні. Тому в національному русі Закарпаття панувала москвофільська течія.

Політизація національного руху й утворення перших політичних партій. Під впливом М. Драгоманова частина молодих українських діячів звертається до соціалізму. Так виникає радикальна течія українського руху. Це активізувало рух у цілому, виникло усвідомлення необхідності об’єднання зусиль радикалів. У 1885 р. народовцями була створена Народна рада, яка стала прообразом політичної партії.

У 1890 р. була створена перша українська політична партія — Русько-Українська радикальна партія (РУРП), засновниками і керівниками якої були Іван Франко, М. Павлик, Є. Левицький. Питання про автономію як програмну мету РУРП викликало в партії гостру дискусію. Один з молодих членів партії Юліан Бачинський опублікував брошуру «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною повної незалежності. На підтримку ідеї самостійності України виступив І. Франко. Поступово вона стала основною в західноукраїнському національно-визвольному русі.

Інші цілі: економічні реформи з метою поліпшення життя трудівників, установлення демократичних прав і свобод, піднесення національної свідомосте українців, як максимум — перемога соціалізму, парламентські методи.

У 1899 р. в Галичині виникло ще дві партії — Українська національно-демократична партія (УНДП) і Українська соціал-демократична партія (УСДП). УНДП швидко стала найпопулярнішою партією в Західній Україні, до неї увійшла частина колишніх радикалів (І. Франко), лідерами були Ю. Романчук, К. Левицький:

• створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом і адміністрацією;

• програма-максимум — соборна і незалежна Україна, боротьба за неї парламентськими методами;

• УСДП керували Микола Ганкевич, Семен Вітик та інші.

Партія прагнула досягти соціалізму через реформи, легальні парламентські методи боротьби. Отже, український національно-визвольний рух приходив до усвідомлення необхідносте боротьби за власну самостійну державу.

Хронологічний довідник

60-ті роки XIX ст., початок — зародження руху народовців у Галичині, лідер — Данило Танячкевич.

1861 р., січень — створення у Львові культурно-просвітницького т-ва «Руська бесіда». Згодом у Галичині виникло ще 34 т-ва з такою назвою.

1861 р., 4 листопада — завершення будівництва залізниці Львів — Краків. До Львова з Відня прибув перший поїзд, який звався «Ярослав», перший залізничний рейс на території України. Перша залізниця в Україні (Львів — Перемишль).

1861 р. — створення урядом Австр. імперії Галицького крайового сейму з осідком у Львові. Відігравав роль місцевого парламенту, українці в ньому спочатку мали приблизно третю частину депутатів.

1863 р. — виникнення у Львові першої студентської організації-громади.

60-ті роки XIX ст., друга половина — оформлення сусп.-політ. течії «москвофільства» на західноукраїнських землях.

1867 р., 8 лютого (за новим стилем) — ухвалення Конституції Австр. імперії, затверджена імператором 21 грудня 1867 р. Австр. імперія перетворюється на двоєдину Австро-Угорську монархію.

1868 р., 8 грудня — заснування у Львові укр. культурно-просвітницького т-ва «Просвіта».

1868 р. — перетворення унітарної Австр. імперії у двоїсту Австро-Угорську імперію.

1869 р. — шкільна реформа на західноукраїнських землях.

1870 р., 24 січня (за новим стилем) — успішний страйк робітників-друкарів, перший страйк на західноукраїнських землях.

1870 р. — створення «москвофілами» політ. о-ції — Руської ради.

Закриття ост. цукрового заводу в Зах. Україні (протягом 40 років цукрової промисловості зовсім не було).

1873 р., 23 грудня — заснування у Львові Літ. т-ва ім. Тараса Шевченка (з 1892 р. — Наук. т-во ім. Т. Шевченка, НТШ).

1880 р., 1 січня (за новим стилем) — початок видання Володимиром Барвінським у Львові однієї з найпопулярніших щоденних газет «Діло» (виходила до вересня 1939 р.).

1883 р. — о-ція Василем Нагірним у Львові споживчого кооперативу «Народна торгівля», першого кооперативу на укр. землях.

1885 р., 24 жовтня — утворення у Львові Нар. ради, центр. представницького керівного органу народовців на чолі з Юліаном Романчуком та ін. діячами.

1885 р. — початок видання в Чернівцях укр. газети «Буковина», редактором якої був Юрій Федькович.

1885-1886 рр. — найвище піднесення сел. руху другої половини XIX ст. у Галичині, підготовка до збройного повстання, недопущене владою.

1890 р., 4-6 жовтня — створення у Львові Русько-Української радикальної партії, першої політ. укр. партії. Її очолили спочатку Северин Данилович, Євген Левицький, Іван Франко, Михайло Павлик та ін.

90-ті роки XIX ст. — початок масової еміграції із Зах. України.

1891 р., лютий — перше сел. віче (мітинг) в Коломиї.

1892 р., листопад — реорганізація у Львові Літ. Т-ва ім. Тараса Шевченка в Наук. т-во ім. Тараса Шевченка (НТШ) за ініціативою письменника Олександра Кониського. Було фактично укр. Академією наук (проіснувало до 12 січня 1940 р.).

1892(1890) - 1894 рр. — політика «нової ери» у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою, політика компромісів, взаємних поступок. Сторони відмовилися від неї через невиконання передбачених в угоді заходів.

1894 р. — заснування у Львові спортивно-фізкультурної організації «Сокіл» з ініціативи В. Нагірного.

Відкриття у Львівському ун-ті кафедри історії України, яку очолив прибулий з Києва Михайло Грушевський.

1895 р., 29 грудня (за новим стилем) — з’їзд РУРП вніс до своєї програми доповнення про необхідність політичної самостійності русько-українського народу, створення в межах Австрії окремої території з укр. частин, яка б мала якнайширшу автономію.

1895 р. — видання у Львові брошури Юліана Бачинського «Україна irredenta», де вперше було сформульовано тезу політ. незалежності укр. народу, держ. самостійності України. Наступного року І. Франко написав рецензію на книгу, де обстоював ідею політ. незалежності України.

1897 р. — М. Грушевський очолив Наук. т-во ім. Тараса Шевченка (керував ним до 1913 р.).

1899 р., 18 вересня (за новим стилем) — утворення УСДП у Львові, яку очолили Микола Ганкевич, Семен Вітик та ін.

1899 р., 26 грудня (за новим стилем) — утворення на основі Нар. ради Нац.-дем. (нар.) сторонництва (згодом — УНДП), лідер — Юліан Романчук, видатні члени — Кость Левицький, Євген Левицький, Іван Франко та ін.

Персоналії

Барвінський Олександр (6.06.1847, с. Шляхтинці, нині Терноп. р-ну Терноп. обл. - 25.12.1926, Львів) — гром.-політ. діяч, педагог, історик. Брат Б. Володимир — редактор «Правди» та «Діла». Навчався у Львівському ун-ті. Посол (депутат) до австр. парламенту (1891-1907). Б. — голова Укр. пед. тов.-ва (1891-1896), НТШ (1892-1897). Депутат Укр. Нац. Ради ЗУНР, міністр в уряді К. Левицького (1918-1919). Автор іст. і пед. праць.

Бачинський Юліан (1870 - після 1934) — сусп.-політ. діяч, публіцист. Був членом РУРП, з 1899 — УСДП. Б. 1895 опублікував працю «Україна ірредента» («Україна незалежна»), де обґрунтував необхідність політ. самостійності України. Був членом парламенту ЗУНР. Б. у 20-х рр. XX ст. приїхав в УСРР, де був 1934 арештований і засланий, дальша доля невідома. Автор книги «Українська еміграція в Америці».

Грушевський Михайло (29.09.1866, Холм, тепер у Польщі - 24.11.1934, Кисловодськ, нині РФ, похований у Києві) — видатний історик, визначний гром.-політ. і держ. діяч. 1886-1890 навчався на іст.-філол. ф-ті Київського ун-ту. 1894 за рекомендацією свого вчителя В. Антоновича переїхав до Львова, де посів катедру укр. історії ун-ту (до 1913), 1897-1913 очолював НТШ, перетворивши його на зразок європ. академій наук. 1895-1913 редагував «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», Г. створив у Львові школу істориків України, до якої належали І. Крип’якевич, І. Джиджора, С. Томашівський, М. Кордуба та ін. 1898 у Львові вийшов перший том монументальної праці Г. «Історія України-Русі» (тт. 1-10, у 13-ти книгах, 1898-1937). Політ. діяльність розпочав у Галичині, ставши 1899 одним із засновників УНДП. Г. створив цілісну концепцію укр. іст. процесу.

Нагірний Василь (11.01.1848, с. Гірне, тепер Стрийського р-ну Львіської обл. - 25.02.1921, Львів) — сусп.-політ. діяч, інженер, архітектор. Закінчив Федеральну політехнічну школу в Лозанні (1875, Швейцарія). Н. — один з гол. організаторів споживчого кооперативу «Народна торгівля» (1883, її довголітній директор), т-ва «Дністер» (1892), фізкультурного т-ва «Сокіл» (1894, його голова до 1900) та ін. о-цій. Як архітектор побудував ряд церков, деякі — разом з сином, архітектором Євгеном Нагірним.

Олесницький Євген (5.03.1860, с. Вел. Говилів, тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл. - 26.10.1917, Львів) — сусп.-політ. діяч, адвокат, публіцист, журналіст. Закінчив Львівський ун-т (1891). О. — організатор гром. життя у Стрию (нині Львівська обл.) і Галичині в цілому. Був одним з творців найбільших укр. госп. товариств «Сільський господар», «Маслосоюз» та ін. О. відіграв важливу роль у творенні УНДП (1899), 1900-1910 був послом галицького сейму, 1907-1917 — депутатом віденського парламенту. Активно працював як журналіст, був редактором журналу «Зеркало» і видавцем «Русько-української бібліотеки». 1915 0. став членом ЗУР. Діяч був приятелем І. Франка, послужив прототипом гол. героя повісті «Перехресні стежки». О. залишив спогади «Сторінки з мого життя» (1935).

Павлик Михайло (псевд. М. Галицький, М. Іванів, Хмара, М. Коломийчук, Максим, Михайло, М. Покуцький, М. Ткаченко; 17.09.1853, с. Монастирськ, тепер Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. - 26.01.1915, Відень) — гром.-політ. діяч, публіцист і письменник. Навчався у гімназії в Коломиї та Львові. Під впливом М. Драгоманова перейшов на нац. та соц. позиції. Спільно з І. Франком видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот», разом з М. Драгомановим і С. Подолинським у Женеві (Швейцарія) часопис «Громада» (1879-1882), редактор газет «Батьківщина» (1889), «Народ» (1890-1895), «Хлібороб» (1891-1895), «Громадський голос» (1898-1903). За свої політ. погляди був 5 разів ув’язнений, 30 разів суджений. П. разом з І. Франком були засновниками УРП (РУРП, 1890). Дійсний член НТШ, його перший бібліотекар (1897-1904). 1914 був заст. голови ГУР. Автор повістей «Пропащий чоловік», «Вихора», численних оповідань, наук. праць та ін.

Романчук Юліан (24.02.1842, с. Крилос, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл. - 22.04.1932, Львів) — визначний гром.-політ. діяч, учений, публіцист. Навчався у Львівському ун-ті (1860-1863). Р. учителював (1863-1900), був одним із засновників т-ва «Просвіта» (1896-1906 — голова), НТШ та ін. о-цій, редагував журнал «Правда» (1973-1978). 1885 виступив ініціатором створення першого укр. політ. т-ва «Нар. рада» (голова до 1899), УНДП (голова 1899-1907). Р. — депутат галицького сейму (1883-1895) і австр. парламенту (1891-1897, 1901-1918, віце-президент 1910—1918). Входив до складу Укр. Нац. Ради ЗУНР, як найстарший за віком депутат 10.11.1918 привів до присяги Держ. Секретаріат — уряд ЗУНР. Деякий час був ув’язнений польською владою. Р. 24.10.1923 прийняв від багатотисячних мас на площі святого Юра присягу, що вони завжди залишаться вірними ідеї укр. державності.

Федькович Юрій (Осип-Домінік Гординський де Федькович; 8.08.1834, с. Сторонець-Путилів, тепер Путала Путильського р-ну Чернівецької обл. - 11.01.1888, Чернівці) — визначний письменник, перекладач, фольклорист, культ. і гром. діяч. 1871-1876 мешкав у Львові (працював у «Просвіті» та в театрі «Руська бесіда»), ост. роки життя — у Чернівцях (редактор газети «Буковина»). Ф. — автор багатьох відомих творів.

Франко Іван (27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл. - 28.05.1916, Львів) — видатний письменник, гром. і політ. діяч, учений, нац. ідеолог. Батько П. і Т. Франків. Навчався на філос. ф-ті Львівського (1875-1878, 1880), Чернівецького (1890), Віденського (1890-1893) ун-тів. 1.07.1893 отримав ступінь доктора філософії Віденського ун-ту. Ф. — перший серед укр. літераторів, який заробляв на життя тільки літ. працею. Автор бл. 4000 літ., публіц. і наук. творів. Вільно писав трьома (укр., польською, нім.), а здійснював переклади з 14 мов. Ф. був редактором і членом редакцій низки періодичних видань, зокрема «Друг» (1878), «Зоря» (1883-1886), «Народ» (1890-1895), «Літературно-науковий вісник» (1898-1907). Брав активну участь у гром. і політ. житті. У жовтні 1890 Ф. був співзасновником РУРП, 1899 — УНДП, тоді ж за сприяння М. Грушевського став дійсним членом НТШ. Активну участь у політ. житті припинив 1904. З 1908 різко погіршився стан здоров’я Ф., але він продовжував працювати. За своє життя пройшов складну світоглядну еволюцію. У 90-х рр. XIX ст. прийшов до повної підтримки ідеї політ. самостійності України. 1976-1986 видано зібрання творів Ф. у 50 томах.

Терміни та поняття

«Діло» — провідна газета Галичини (1880-1939). Тривалий час (з 1888) — єдиний укр. щоденник. У різні часи була органом УНДП і УНДО. Засновник і перший редактор - Володимир Барвінський.

Кооперація (від лат. «той, що співробітничає) — добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом госп. діяльності.

Москвофіли (русофіли) — представники мовно-літературної і сусп.-політ. течії серед укр. населення Галичини, Буковини та Закарпаття у середині XIX - 30-х рр. XX ст. Відстоювали нац.-культ., а згодом — держ.-політ. єдність з рос. народом і Рос. імперією. Осн. передумовою виникнення москвофільства була втрата укр. народом власної державності, іноземне поневолення, родробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень нац. самосвідомості нар. мас. Першим пропагандистом «загальноросійських» ідей у Галичині був ідеолог панславізму М. Погодін. Відомими м. стали Д. Зубрицький, Я. Головацький, І. Гушалевич та ін., які певний час мали досить значний вплив на сусп. життя Зах. України (мали політ. орган Руську раду, чимало преси було в їхніх руках). На поч. 80-х рр. XIX ст. було доведено, що м. перетворилися на платних агентів рос. царизму. В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців галицькі м. стали на позиції повної нац.-політ. єдності з Росією.

Народна рада — укр. політ. о-ція в Галичині, заснована 24.10.1885 у Львові народовцями під проводом Ю. Романчука. Стояла на позиціях єдності галицьких і наддніпрянських українців та окремішності укр. народу від поляків і росіян, вимагала поділу Галичини на укр. та польську частини. Друкованими органами були газети «Батьківщина» і «Діло». 1899 Нар. рада виступила одним із засновників УНДП.

Народовці — сусп.-політ. течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр. XIX ст. в Галичині. Сформувалася на противагу москвофільству. Н. виникли під впливом діяльності «Руської трійці», Кирило-Мефодіївського братства, творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова. Вони виходили з того, що українці — це окрема нація, яка проживала на території від Карпат до Кавказу, виступали за єдність всіх укр. земель та розвиток єдиної укр. мови. До н. належали переважно представники укр. інтелігенції, які хотіли пробудити нац. свідомість укр. молоді. Вони створили «Просвіту» (1868), Літ. т-во ім. Т. Шевченка (1873), політ. о-цію Нар. раду (1885). 1890 значна частина н. об’єдналася в РУРП, яка засудила політику «нової ери», що її тоді ж розпочала група на чолі з Ю. Романчуком. Він 1894 відійшов від угодовства і перейшов до опозиції, 1899 разом з більшістю н. і частиною радикалів створив УНДП. Під впливом українців Галичини народовецький рух поширився на Буковині (Ю. Федькович, О. Попович) та Закарпатті (А. Волошин).

Наукове товариство імени Тараса Шевченка (НТШ) — наук.-культ. гром. о-ція, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 як Літ.-Наук. т-во ім. Т. Шевченка, з 1892 — НТШ. Період найбільшого розвитку розпочався 1894 з переїздом до Львова Михайла Грушевського (1897-1913 — голова т-ва). Видавало з 1892 «Записки НТШ», зокрема під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів. Вел. роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли Іван Франко та Володимир Гнатюк. Окрім укр. учених у склад т-ва 1903-1914 рр. було прийнято 19 чужоземців зі світ. іменем (Альфред Єнсен, Александр Брюкнер, Олексій Шахматов та ін.), згодом закордонними членами НТШ були Макс Планк, Альберт Ейнштейн тощо. Всього з 1899 до 1939 НТШ нараховувало 333 дійсні члени (з них бл. третини — закордонні члени). Наук. доробок т-ва з 1873 до 1939 становив 1172 томи різних видань. Після окупації Зах. України Червоною армією НТШ «добровільно» самоліквідувалося. Члени т-ва відновили його діяльність за кордоном з 1947. У жовтні 1989 відновлено НТШ у Львові.

«Нова ера» — компроміс, поліпшення стосунків між українцями народовського напряму і поляками в Галичині у 1890-1894. Суть поступок полягала у визнанні галицьких українців окремим народом. У відповідь на лояльність українців до австр. влади вона мала однаково прихильно ставитися до поляків та українців. Передбачалося надання українцям певної кількості місць в австр. парламенті та галицькому сеймі, відкриття трьох укр. гімназій, збільшення кількості укр. кафедр у Львівському ун-ті та ін. поступки. Після цього була проголошена «н. е.» у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Була виконана лише частина з передбачених заходів. Обидві сторони відмовилися від «новоерівської» політики уже 1894.

Партія (від лат. «частина, розділ; група однодумців») — політ. о-ція, яка об’єднує на умовах членства найактивнішу частину с-ва, виражає і захищає його ідеологію, політ. цілі (закріплені у програмі), політ. волю своїх членів і прихильників, має матеріальні засоби, органи інформації. Гол. завданнями є участь у визначенні політ. курсу держави, виробленні держ. політики, формування органів влади і місцевого самоврядування, представництво в їх складі. П. має стійку структуру і постійний характер діяльності. Першою укр. політ. п. вважається РУРП, що виникла у Галичині в 1890. На Наддніпрянській Україні першою було засновано РУП (1900). Їх розквіт припадає на 1917-1920. За рад. часів політ. система України характеризувалася однопартійністю, а керівна роль ком. п. була закріплена законодавством. 1989-1991 багатопартійність відроджується. Нині в Україні налічується понад 200 п.

«Правда» — літ.-наук. народовецький журнал, що виходив у Львові протягом 1867-1898 (з перервами). Виник за сприяння П. Куліша, перший редактор - Лонгин Лукашевич, відомі редактори — А. Вахнянин, О. Огоновський, В. Барвінський, Є. Олесницький. Друкував наук. статті та худ. твори, зокрема й наддніпрянських українців.

«Просвіта» — укр. культ.-осв. т-во, засноване у Львові групою народовців 8 грудня 1868. Осн. завданням т-ва стало сприяння просвіті укр. народу в культ., нац.-політ. та екон. напрямках. 1939 мережею філій і читалень «П.» було охоплено 85 % західноукраїнських земель (83 філії, 3075 читалень, 360 тис. членів). У вересні 1939 її діяльність була припинена рад. владою. На Наддніпрянщині засновувати подібні т-ва стало можливим лише під час революції 1905-1907. 1917-1922. «П.» стали центрами укр. нац. життя на центр. і сх. укр. землях. Більшовицькою владою 1922 понад 4 тис. філій «П.» було ліквідовано. У лютому 1989 було створено Т-во укр. мови ім. Тараса Шевченка, яке з вересня 1990 називається ТУМ «П.» ім. Тараса Шевченка.

Радикали — представники молодої інтелігенції, що об’єднали нац. та соціальну б-бу, відчули вплив соціалізму, прихильники рішучих дій.

Руська рада — 1) гром.-політ. о-ція москвофільського спрямування 1870-1914 у Галичині. Заснована у Львові для продовження традицій Гол. руської ради, але майже відразу потрапила під вплив москвофілів. Процес над галицькими русофілами 1883 виявив повну проросійську орієнтацію лідерів о-ції в Галичині. Це примусило народовців припинити співпрацю з Р. р. і створити 1885 власну політ. о-цію — Нар. раду. Через нечисельність і слабку активність не відігравала значної ролі у політ. житті Галичини; 2) політ. о-ція на Буковині, що існувала 1870-1923. Заснована у Чернівцях членами «Руської бесіди». Спочатку була під впливом москвофілів, з 1885 провідну роль стали відігравати народовці. 1904-1914 роботою о-ції керував С. Смаль-Стоцький.

Русько-Українська радикальна партія (РУРП) — перша укр. політ. партія. Утворена 1890 у Львові. Згодом називалася Укр. радикальна партія (УРП), а з 1926 — Укр. соціалістично-радикальна партія (УСРП). Лідерами були Іван Франко (до 1899), Михайло Павлик (до 1914), Микола Лагодинський (1914-1919), Лев Бачинський (1926-1930), Іван Макух (1930-1939). Після розколу РУРП 1899 частина її членів увійшла до складу новоорганізованих УНДП і УСДП. Діячі партії відіграли значну роль в о-ції селянських страйків у Галичині 1902 (В’ячеслав Будзиновський), січового руху (Кирило Трильовський), посідали провідні пости в уряді ЗУ HP (Лев Бачинський, Дмитро Вітовський, Іван Макух).

Страхова компанія — фін. установа, яка створює за рахунок своїх вкладників спеціальний фонд для покриття збитків клієнтів від нещасних випадків на основі спільної домовленості.

Трудова міграція (від укр. «трудовий» і лат. «виселяюсь, переселяюсь») — переселення, переміщення населення, пов’язане зі зміною місця проживання, зокрема переселення з батьківщини в ін. країну на постійне проживання чи на тривалий термін, зумовлене екон. причинами. Укр. еміграція була частиною світ. міграційного процесу. Вона спричинила масове розселення українців у світі та формування укр. діаспор у країнах світу.

Українофіли (від «Україна» і гр. «любити») — прихильники проукраїнського напряму в галицькій політиці, противники москвофілів. У широкому розумінні — віддані Україні люди.

Українська національно-демократична партія (УНДП) — провідна укр. політ. партія у Галичині на поч. XX ст. Утворилася внаслідок злиття національно-радикального крила РУРП і народовців — членів Нар. ради. Установчий з’їзд відбувся 26 грудня 1899 у Львові. Серед провідних членів партії були Юліан Романчук (голова), Кость Левицький (секретар, з 1907 — голова), Михайло Грушевський, Євген Левицький, Іван Франко. Друкованим органом партії був тижневик «Свобода» (1897-1939). Нова політ. структура поєднала в собі широку організаційну мережу народовців та інтелектуальні надбання укр. радикалів. УНДП стала першою реальною силою, що змогла протистояти польському націоналістичному натиску в Галичині. Постулат політ. незалежності розглядався як віддалена перспектива. Центр. місце в програмі займала автономістська ідея. 1918 партія відіграла важливу роль у творенні ЗУНР.

Українська соціал-демократична партія (УСДП) — легальна реформістська соц. партія, що діяла в Галичині та Буковині у складі Австро-Угорщини як одна з автономних секцій Соціал-демократичної робітничої партії Австрії. Стояла на позиціях незалежності та соборності України. Значного впливу в сусп.-політ. житті не мала. Створена у Львові 17 вересня 1899 частиною політиків, які вийшли з УРП (С. Вітик, М. Ганкевич, Ю. Бачинський та ін.). УСДП під час Першої св. війни взяла участь у діяльності ГУР, пізніше — ЗУР. Члени партії входили до УНРади, урядів Директорії УНР.