РОЗДІЛ 19.

Економіка західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії. Становище промисловості та сільського господарства. На початку XX ст. принципових змін у соціально-економічному та політичному становищі західноукраїнських земель не сталося:

• завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості й визначилися напрями її дальшого розвитку, збереглося майже повне переважання дрібної промисловости;

• почався новий період в історії нафтодобування, завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. Галузь, як і всі інші, цілком була в руках іноземного капіталу;

• друге місце після нафтодобувної посідала деревообробна промисловість. Що ж до цукрової промисловости, то її у 1870-1910 рр. не було зовсім. Успішно почали розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість. У цілому промисловість мала однобокий, переважно сировинний характер розвитку;

• певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій у повітових містах і великої електростанції в Львові, але основна частина робітників працювала не на фабриках, а ремісниками.

Отже, промисловість зробила деякий крок уперед, однак орієнтація на добування та первинну обробку сировини, залежність від іноземного капіталу, перетворили Західну Україна на ринок збуту.

• Поглибилася соціальна диференціація селянства;

• заможні польські, румунські й угорські землевласники становили близько 10 % від усіх селян, але їм належало близько 50 % усієї землі;

• економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким, що посилювало еміграцію;

• примітивне селянське господарство переживало глибоку кризу, особливо повільні темпи розвитку;

• селяни гостро відчували не тільки соціальний, а й національний гніт;

• однією з форм боротьби селян були народні віча;

• 1902 р. відбувся загальний страйк близько 200 тис. селян, що працювали у поміщицьких маєтках. Найвище піднесення селянського руху.

У промисловості на кваліфікованих роботах працювали поляки, умови праці українців були складними. Торгівля була винятково в руках євреїв, а на державну службу брали переважно поляків. Отже, певна автономія Галичини в складі Австро-Угорщини була автономією для поляків.

Розвиток кооперативного руху. Дискримінація за національною ознакою лише згуртовувала українське населення. Українська національна самосвідомість зростала швидкими темпами. Велике значення у цьому плані мала робота товариства «Просвіта». Осередки українського економічного життя створювали кооперативи (усього діяло близько 1500 кооперативів). Кооперативний рух зміцнив господарське становище багатьох українських селян. Сприятливо на становищі селян позначилися масова еміграція та виїзд на сезонні роботи. Отже, при всій складності життя становище селян не було таким безпросвітним, як у середині XIX ст.

Діяльність західноукраїнського політичного руху на початку XX ст., причини його активізації. Радикалізація українського політичного руху. Галичина ще у другій половині XIX ст. стала центром українського національного руху, «українським П’ємонтом». На початку XX на місці пригнобленої та безправної селянської маси виросла свідома своїх економічних, культурних і політичних інтересів українська нація. Політична боротьба поєднувалася із соціальними виступами галицьких селян і робітників. Головними гаслами українського політичного руху, який став значно радикальнішим, були поділ Галичини й національна автономія для її української частини, заснування українського університету в Львові, а також загальне виборче право. Стратегічним завданням була незалежність України.

Діяльність політичних партій. У боротьбу за загальне виборче право активно включилося кероване політичними партіями (УНДП, УРП, УСДП) селянство:

у 1907 р. в Австро-Угорській імперії впроваджено загальне виборче право для чоловіків. Загальні вибори різко збільшили представництво українців у парламенті, у 1879 р. їх було 3, а після виборів 1907 р. стало 27 з Галичини і 5 з Буковини. Поляки в Галицькому сеймі почали підтримувати «москвофілів» на противагу українському рухові, але їх надії не справдилися. Вплив «москвофілів» швидко й неухильно зменшувався;

загострення конфлікту між українським і польським рухами. Під час виборів польська влада вдалася до масового побиття українських селян. У відповідь на криваву розправу український студент М. Січинський здійснив замах на життя намісника Галичини А. Потоцького, який був ініціатором такого «проведення» виборів.

Результати активізації західноукраїнського політичного руху на початку XX ст.:

• у 1913 р. було обрано 30 представників національного табору й лише одного «москвофіла». В австрійському парламенті українські депутати постійно висували основну вимогу — надання українським землям політичної автономії у складі Австро-Угорщини, член УНДП Ю. Романчук став заступником його голови;

• одним з важливих напрямів українського руху була боротьба за окремий український університет. У липні 1910 р. дійшло до збройної сутички, в якій загинув український студент А. Коцко. Після тривалих переговорів австрійський уряд погодився, щоб не пізніше 1916 р. для українців збудували окремий університет;

• у 1912 р. з Відня до Львова надійшли інструкції — ставитися однаково до поляків і українців;

• україно-польська компромісна угода 1914 р. не була реалізована через початок Першої світової війни.

Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт». Українські патріотичні організації на початку XX ст. здійснювали значну роботу з виховання у національному дусі молоді. Ще в 90-х рр. XIX ст. було засновано спортивно-фізкультурну організацію «Сокіл», важливу роль у її розбудові відіграв Іван Боберський, який очолював центральний провід «Сокола» в 1908-1914 рр. У 1900 р. Кирило Трильовський заснував перший гурток спортивно-фізкультурної організації «Січ». Обидві організації були масовими й налічували близько 12 тис. членів. Щоб проводити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток «Пласт». Військове навчання молоді здійснювало утворене в 1912 р. товариство «Січові стрільці». Отже, в Галичині розгорнулася гостра політична боротьба на захист прав і свобод українців, за національну автономію Галичини.

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв’язку із загальним українським відродженням. У Чернівцях в 1909 р. була створена «Руська рада», відома також під назвою «Селянська партія» на чолі зі Степаном Смаль-Стоцьким. Як і раніше, на початку XX ст. національний рух залишався слабким у Закарпатті. У політичному й культурному житті краю переважали «москвофіли». Українська орієнтація була пов’язана з тижневиком «Наука». Його редактором з 1903 р. був Августин Волошин, який згодом відіграв велику роль у національно-визвольному русі в Закарпатті.

Вплив Української греко-католицької церкви на піднесення національної свідомості населення західноукраїнських земель. Роль А. Шептицького. Налагодженню добрих відносин з представниками інших народів сприяли діячі визвольного руху. Особливе місце серед них займав Андрей Шептицький:

• у 1900 р. Обраний митрополитом Української греко-католицької церкви (УГКЦ);

• під його впливом чимало священників порвало з «москвофільством» і приєдналося до українського національного табору, виступали, як і митрополит, на боці народовців;

• у 1913 р. А. Шептицький заснував у Львові Український національний музей, його головний меценат;

• домовився з польською владою Галичини про виборчу реформу, яка мала збільшити представництво українців у Галицькому сеймі, війна перешкодила реалізувати ці плани;

• своєю відданою працею митрополит зумів прихилити до себе і УГКЦ народні маси й ще до Першої світової війни був уже визнаний усіма як український патріот. Він об’єднав зусилля греко-католицьких священників і світської інтелігенції у досягненні спільної мети — національного визволення українців.

На студентському з’їзді у Львові виходець зі Східної України Дмитро Донцов заявив про необхідність політичного відокремлення від Росії. Щоправда, більшість українських політиків не дотримувалися такої ж думки.

А створення єдиної, незалежної, соборної України було головним завданням її народу в XX ст.

Хронологічний довідник

1900 р., травень — створення Кирилом Трильовським у с. Завалля Снятинського пов. першого укр. спортивно-протипожежного т-ва «Січ». З «Січей» вийшла укр. військ. о-ція «УСС» (1914 р.).

1900 р. — обрання А. Шептицького митрополитом УГКЦ.

1902 р. — сел. страйк у Галичині.

1903 р. — редактором тижневика «Наука» укр. орієнтації (Ужгород) став А. Волошин.

1907 р. — впровадження в Австро-Угорській імперії заг. виборчого права для чоловіків.

1908 р., 12 квітня (за новим стилем) — убивство Мирославом Січинським намісника Галичини графа Анджея Потоцького, який був ініціатором масового побиття укр. селян у день виборів.

1908-1914 рр. — т-во «Сокіл» очолював Іван Боберський, поширення діяльності о-ції на всю Галичину.

1910 р., 1 липня (за новим стилем) — заворушення студентів Львівського ун-ту, вбивство польськими шовіністами укр. студента Адама Коцка.

1911 р. — створення молодіжної о-ції «Пласт» у Львові при допомозі Петра Франка та Івана Чмоли (12 квітня 1912 р. перші львівські пластуни склали присягу).

1912 р. — створення військово-патріотичного т-ва «Січові стрільці».

1913 р. — вибори до Галицького сейму. Серед обраних українців було 30 посланців нац. табору і лише один «москвофіл».

1914 р., 14 лютого — досягнення польсько-українського компромісу в Галичині. Українці мали одержати третину місць у Галицькому сеймі. Поляки зобов’язалися не чинити перешкод заснуванню укр. ун-ту в Львові.

1914 р., 28 червня — укр. нац. здвиг у Львові, активну участь в якому взяли о-ції «Січ» і «Сокіл».

Персоналії

Боберський Іван (4.08.1873, с. Доброгостів Дрогобицького пов., тепер Дрогобицького р-ну Львівської обл. - 17.08.1947, Тржич, Югославія) — гром. діяч, один із засновників укр. спортивного руху. Навчався в унтах Львова, Відня і Граца (Австрія). 1890-1914 викладав нім. мову і фізичну к-ру в академічній гімназії Львова. Б. став одним з організаторів сокільсько-стрілецького руху, 1910-1914 — голова «Сокола-батька». Редагував періодичні видання «Вісті з Запорожжа» (1910-1914) і «Січові вісті» (1912-1914). На поч. І св. війни Б. увійшов до складу Бойової управи УСС, з 1915 — член ГУР. За часів ЗУНР був референтом пропаганди у держ. секретаріаті військ. справ. З 1920 до 1931 перебував у Пн. Америці. Останні 15 років життя мешкав у Тржичі. Автор підручників з фізичного виховання — «Забави й ігри рухові» (1904-1905), «Копаний м’яч» (1906) та ін.

Волошин Августин (17.03.1874, с. Келеничі, нині Міжгірського р-ну Закарпатської обл. - 11.07.1945, Москва) — визначний гром.-політ. і держ. діяч. Навчався на теологічному ф-ті Будапештського ун-ту. Добре знав чеську, нім., угорську, сербську, словацьку, лат. та гр. мови. 1912-1938 — директор учительської семінарії в Ужгороді, 1897-1938 — редактор єдиної укр. газети «Наука» (з 1925 — «Свобода»). Лідер укр. руху на Закарпатті.

Трильовський Кирило (псевд. Клим Обух, Січовий батько та ін.; 6.05.1864, с. Богутин Золочівського пов., тепер с. Поморяни Золочівського р-ну Львівської обл. - 19.10.1941, Коломия Станіславської, нині Івано-Франківської обл.) — гром.-політ. діяч, адвокат, видавець, публіцист. Організатор січового та січово-стрілецького руху в Галичині. Т. вивчав право в ун-тах Чернівців і Львова. Член РУРП. 5.05.1900 організував у с. Завалля Снятинського пов. (тепер Івано-Франківська обл.) осередок укр. пожежно-гімнастичного т-ва «Січ», згодом — численні осередки «Січей» у селах і містах Галичини. З 1908 очолював Гол. січовий комітет, з 1912 — ген. отаман Укр. січового союзу, при якому 1913 було засновано напіввійськову о-цію УСС. Т. обирався депутатом австр. парламенту і галицького сойму. З серпня 1914 очолював Бойову управу УСС. Входив до складу ЗУР (з 1915), був членом парламенту ЗУНР. Опублікував низку поезій, статей, січових пісень, іст. нарисів.

Шептицький Андрей (Роман-Олександр-Марія; 29.07.1865, с. Прилбичі, тепер Яворівського р-ну Львівської обл. - 1.11.1944, Львів) — видатний церк., гром. і культ. діяч, граф. Навчався на юрид. ф-ті Краківського і Вроцлавського (нині Польща) ун-тів, 19.05.1888 здобув наук. ступінь доктора права. 28.05.1888 вступив до монастиря у Добромилі (тепер Львівська обл.), згодом студіював філософію і теологію в Кракові, доктор філософії та доктор теології. 17.12.1900 став галицьким митрополитом УГКЦ. Ш. був депутатом галицького сейму і палати панів австр. парламенту, відстоював інтереси укр. населення Галичини. Митрополит заснував церк. музей (1905, нині Нац. музей ім. митрополита А. Шептицького), нар. лічницю (1903, згодом шпиталь), Земельний банк (1910), виступав як меценат укр. к-ри, підтримував діяльність т-в «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Під час окупації рос. військами Львова Ш. 18.09.1914 був арештований і вивезений у Росію, повернувся у вересні 1917. Член Укр. Нац. ради ЗУНР 1918, двічі інтернований польськими властями. За ініціативою Ш. було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928), Богословське наук. т-во (1929), Укр. католицький ін-т церковного з’єднання ім. митрополита Рутського (1939). В умовах польської окупації західноукраїнських земель митрополит постійно залишався оборонцем укр. населення. Ш. у березні 1939 вітав проголошення незалежності Карпатської України, влітку 1941 — відновлення укр. державності та створення уряду Укр. держави — Укр. Держ. Правління на чолі з Я. Стецьком. Митрополит негативно ставився до нім. окупаційного режиму, звернувся з протестом щодо нищення єврейського населення до райхсфюрера Г. Гіммлера, за його згодою значна кількість євреїв переховувалася у греко-католицьких монастирях і навіть у митрополичій резиденції. Ш. 21.11.1942 видав пастирський лист «Не убий!», в якому містилися заклики до примирення. Похований у крипті собору св. Юра у Львові.

Терміни та поняття

Загальне виборче право — право усіх осіб відповідного віку обирати та бути обраним на виборах до представницьких органів або на виборні посади. Запроваджене в 1907 з. в. п. в Австро-Угорщині надавало його лише чоловікам з 24 років.

Митрополит (від гр. «столиця, метрополія») — другий після патріарха сан у православній церкві; високе звання православних і католицьких єпископів.

Молодіжна фізкультурно-спортивна організація — загальна назва т-в «Сокіл» і «Січ», які здійснювали патріотичну і військово-спортивну підготовку молоді.

Народне віче — нова форма протесту (мітинг), що з’явилася у Галичині наприкінці XIX - на поч. XX ст. (перше н. в. відбулося 1891 в Коломиї). На них порушувалися важливі питання сусп.-політ. життя, зокрема вимоги заг. виборчого права, запровадження укр. мови у сільських адміністраціях, удосконалення системи освіти, політ. свободи, сприятливі умови для розвитку укр. к-ри тощо.

«Пласт» — дитячо-молодіжна о-ція, покликана виховувати молодь на морально-християнських засадах, плекати почуття лідера та виховувати почуття укр. патріотизму. Перша укр. о-ція виникла при філії Академічної гімназії у Львові 1911 при допомозі Петра Франка та Івана Чмоли. Відразу була взята назва «П.» (у запорізьких козаків пластунами називали розвідників). Масовості пластовий рух набув 1921 з виходом першого укр. підручника «Життя у «Пласті» за редакцією Олександра Тисовського. З 1930 П. працював у підпіллі, а з 1939 — за кордоном. У 90-х рр. діяльність П. Україні була відновлена.

«Січ» — укр. фізкультурно-спортивна о-ція 1900-1930 рр. у Галичині, Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша «С.» була організована Кирилом Трильовським у травні 1900 в с. Завалля Снятинського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). 1913 в Галичині діяло понад 900 первинних о-цій «С.», у яких налічувалося бл. 80 тис. членів. Відіграли важливу роль у патріотичному вихованні й оздоровчій роботі серед молоді. На окупованих Польщею землях діяльність т-в «С.» була заборонена 1924 (у с. Горбачах біля Львова «С.» проіснувала до 1930). Діяльність «С.» на Закарпатті сприяла створенню 1938-39 Збройних сил Карпатської України — Карпатської С.

«Сокіл» — перше укр. фізкультурно-спортивне (спортивно-руханкове) та протипожежне т-во, створене у Львові 11 лютого 1894. 1914 на західноукраїнських землях діяли 974 місцеві осередки, які об’єднували бл. 33 тис. членів. Завдяки діяльності Івана Боберського (очолював «С.» 1910-1914) фізична к-ра стала обов’язковим предметом в укр. гімназіях. У 1910-30-х рр. т-во відіграло вел. роль в о-ції спортивного і нац.-культ. життя українців Галичини і Буковини. Ліквідоване 1939 з приходом Червоної армії на Зах. Україну.