РОЗДІЛ 2.
Стародавня історія України
Стародавня історія України досліджує життя людей на наших землях за найдавніших часів. Особлива роль у її вивченні належить археології. В основі археологічної періодизації історії України лежить основний матеріал для виготовлення знарядь праці, тому умовний поділ тут такий:
• кам’яний вік (близько 1 млн років тому - III тис. до н. е.)
• бронзовий вік (приблизно II тис. до н. е.)
• ранній залізний вік (IX ст. до н. е. - IV ст. н. е.).
Кам’яний вік учені домовилися поділяти на менші періоди:
• палеоліт, або давній кам’яний вік, на території України тривав від 1 млн до 10 тис. років тому. У свою чергу, його поділяють на ранній (1 млн - 150 тис.), середній (150 тис. - 40-35 тис.) і пізній (40 тис. - 10 тис.).
• мезоліт, або середній кам’яний вік, на території України тривав від 10 до 7(6) тис. років до н. е.
• неоліт, або новий кам’яний вік, — від 7(6) тис. до 4 тис. років до н. е.
• інколи виділяють енеоліт, або мідно-кам’яний вік (4-3 тис. років до н. е.)
Поява та розселення людей на території України. Заняття привласнювального господарства. Пралюди вперше з’явилися на території України близько 1 млн років тому, про що свідчить стоянка біля с. Королеве Виноградівського району на Закарпатті.
Ранній палеоліт — архантропи, основне знаряддя праці — ручне рубило, заняття — збирання та полювання, жили архантропи первісними людськими стадами, стоянки — крім Королевого, Киїк-Коба, Амвросіївка та інші.
Середній палеоліт — неандертальці (палеоантропи), заняття — збиральництво і полювання на великих тварин, знаряддя — гостроконечники, скребла, жили матріархатом (материнським родом), близько 200 стоянок.
Пізній палеоліт — кроманьйонці (неоантропи), заняття — збиральництво, застосування різних способів полювання, знаряддя — ножі, різці, скребла, сокири, наконечники списів, жили матріархатом, відомо понад 500 стоянок, у тому числі Мізин, Кирилівка (у сучасному Києві), Межиріч та інші. На Мізинській стоянці були знайдені статуетка з бивня мамонта і браслет з меандровим орнаментом.
Залюднення території України відбувалося через Балкани та Центральну Європу, деякі вчені вважають, що і через Кавказ.
Мезоліт — оскільки великі тварини вимерли, змінилися способи полювання і мисливські знаряддя, досягнення — початок риболовлі, користування луком і стрілами, лижами, човнами, приручення собаки, родові общини об’єднувалися в племена.
Неоліт — виникнення землеробства і скотарства. До цього часу люди споживали те, що їм дарувала природа (привласнювальне господарство), нові види діяльності отримали назву відтворювальне (продуктивне) господарство. Ці зміни прийнято називати неолітичною революцією. Основні риси неолітичної революції:
• винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці (свердління, шліфування і пиляння), створення нових знарядь праці (мотика, серп);
• виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів (кераміки, тканин);
• перехід від кочового до осілого способу життя;
• використання свійських тварин як тяглової сили, приручення більшості свійських тварин;
• суттєві зрушення в демографічній сфері, зростання кількості та розмірів поселень.
Прикладом духовних досягнень людства є наскельні малюнки з гротів Кам’яної могили.
Поширення землеробства та скотарства на землях України. Ремесла. Оскільки назви давніх людських Спільнот не збереглися (якщо вони існували), вчені користуються поняттям археологічної культури, яка означає сукупність споріднених речових залишків, здобутих під час археологічних розкопок, що належать до одного історичного часу та території.
Трипільська та середньостогівська археологічні культури. Найвідомішою на території України є трипільська культура, розселення племен якої відноситься до IV - середини III тис. до н. е. Назва походить від с. Трипілля на Київщині, поблизу якого наприкінці XIX ст. визначний археолог Вікентій Хвойка виявив сліди діяльності давніх землеробів, які свідчать про високий рівень розвитку відтворювального господарства.
Суспільне, господарське та духовне життя носіїв трипільської культури:
• основа господарства — орне землеробство (пшениця, ячмінь) та скотарство (корови, свині);
• надзвичайно добре володіння технікою вироблення глиняного посуду (кераміку трипільської культури (орнаментовану кераміку) називають ще культурою мальованої кераміки, прикладом якої є відома статуетка жінки);
• виплавка міді (мідна металургія), розвиток гончарства і ткацтва;
• висока майстерність у спорудженні житла (протоміста: Тальянки, Майданецьке, бл. 15 тис. мешканців);
• мешкали родинами, які об’єднувалися в громади, згодом — у племена, очолював вождь;
• віра в Богиню-Матір, символ материнства і родючості, створення основ для появи писемности.
Але, не навчившись відновлювати родючість землі, під натиском кочовиків вони розчинилися серед інших народів, трипільська цивілізація занепала. Саме від трипільців, які жили переважно на території Правобережної України, наші далекі предки навчилися вирощувати хліб, опанували скотарство, перейняли ремесла. Окремі елементи трипільської культури стали невід’ємною частиною сучасної української культури. Одночасно з трипільською переважно в степах Лівобережжя існувала середньостогівська культура.
Суспільне, господарське та духовне життя носіїв середньостогівської культури:
• основа господарства — скотарство (є гіпотеза, що саме ці племена вперше в світі приручили коней)
• розводили також кіз, овець, свиней, рибалили;
• інше заняття — хліборобство (вирощували пшеницю, ячмінь, просо, горох) — відігравало допоміжну роль, вели напівкочовий спосіб життя;
• померлих ховали у скорченому положенні, поруч клали посуд, зброю, статуетки, мідні прикраси.
Бронзовий вік:
• перший великий суспільний поділ праці (виділення скотарських племен з поміж інших);
• майнова та соціальна диференціація все помітніше впливають на історичний процес;
• на зміну родовій громаді приходить сусідська, посилення ролі батьків, установлення патріархальних відносин, подальше виділення з роду парної родини;
• початок формування етнічних спільнот людей (тшинецько-комарівська культура праслов’ян).
Кочовики за раннього залізного віку. Першим народом на наших землях, яких називають кочівниками (номадами), були кіммерійці. Суспільне, господарське та духовне життя кіммерійців:
• на думку деяких істориків створили державу, більшість вважають, що існували племена на чолі з вождями;
• основою їхнього господарства було конярство, пересувалися разом зі своїми стадами на великі відстані;
• першими на теренах України, хто почав виплавляти з болотяної руди залізо, розвиток ремесел;
• поховання у курганах, жител не залишили.
Вони панували в наших степах у X (IX) - VII ст. до н. е. У лісостепу в цей період існувала чорноліська землеробська культура.
Суспільне, господарське та духовне життя скіфів. У VII ст. до н. е. причорноморські степи опанували скіфи. Визначний грецький історик Геродот зараховував до скіфських племен власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. Єдиними пам’ятками життя кочових скіфів є могили-кургани, найвідоміші з них: Гайманова Могила, Товста Могила (саме в ній археолог і поет Борис Мозолевський знайшов славетну золоту пектораль), Солоха (золотий гребінь), Чортомлик (срібна амфора).
У V ст. до н. е. скіфські племена згуртувалися в об’єднання, що його називають Велика Скіфія. Найвищого піднесення вона досягла в IV ст. до н. е. за часів царя Атея, владу царя обмежували народні збори; заняття — кочове скотарство (конярство), ремесла, торгівля, за Атея карбування власної монети; релігія — язичництво, головні божества — Табіті (вогню), Папай (неба, прабатько скіфів); мистецтво — поширення звіриного стилю, кам’яні скульптури на курганах.
Причини та наслідки занепаду Великої Скіфії:
• погіршення економічного становища через посушливість клімату;
• у III ст. до н. е. скіфів з причорноморських степів у пониззя Дніпра і в Крим витіснили сармати;
• скіфи у степовому Криму та пониззі Дніпра створили державу Мала Скіфія зі столицею в Неаполі (на місці сучасного Сімферополя), яка упала у IV ст. під ударами гунів.
Суспільне, господарське та духовне життя сарматів:
• були, як і скіфи, кочовим іраномовним племенем, подібним до них життям і побутом;
• удар сарматської кінноти, вдягнутої в залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, не могло витримати жодне військо. Їхня модель важкоозброєної кінноти потрапила в Європу й суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства;
• жили племенами, кожне з яких мало свою назву: алани, аорси, роксолани, язиги тощо;
• брали участь у війнах проти Римської імперії;
• сарматська знать на початку нашої ери почала приймати християнство;
• сармати панували на Півдні України майже 600 років, у Ш ст. н. е. цьому поклали край германські племена готів, що прийшли з півночі, а їх, у свою чергу, витіснили тюркомовні племена гунів, які прикочували зі сходу.
Заснування античних міст-колоній у Північному Причорномор’ї та Криму. У середині VII ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї з’являються перші грецькі поселення, що було складовою Великої грецької колонізації VIII—VI ст. до н.е. Колонізація — заселення й освоєння вільних територій.
Особливості грецької колонізації Північного Причорномор’я та Криму:
• аграрний характер, причини її були соціально-економічні;
• мирний характер, поселення на незайнятих землях;
• незалежність відносно метрополії;
• поєднання стихійного і планового характеру.
Суспільне, господарське та духовне життя населення міст-колоній Північного Причорномор’я і Криму.
Найголовнішими античними містами-колоніями на півдні України були Тіра (на місці сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (недалеко від теперішнього Миколаєва), Херсонес (нині існує заповідник «Херсонес Таврійський» у Севастополі), Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Кожне місто мало сільськогосподарську округу — хору, разом з нею колонія являла собою окрему державу — поліс. За устроєм вони були рабовласницькими демократичними чи аристократичними республіками. Близько 480 р. до н. е. виникло Боспорське царство, яке об’єднало понад 20 міст з центром у Пантікапеї (пам’яткою є царський курган — гробниця Митридата — поблизу Керчі). У часи розквіту ця держава була основним постачальником хліба у міста Причорномор’я і Середземномор’я, вирощували й іншу сільськогосподарську продукцію. Високого рівня у грецьких колоніях досягло ремісниче виробництво, успішно розвивалася культура.
В історії цих міст існувало два періоди:
• грецький (VII-I ст. до н. е.);
• римський (І ст. до н. е. - III ст. н. е.).
У IV ст. н. е. майже всі античні міста, крім Херсонеса і Пантікапея, які потрапили під владу Візантійської імперії, занепали. Причини занепаду:
• загальна криза, що охопила античну цивілізацію;
• посилення натиску варварів (готів, згодом — гунів).
Наслідки та значення Великої грецької колонізації для розвитку українських земель:
• поширення досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури:
• вплив на державотворчі традиції;
• залучення до товарно-грошових відносин, новацій господарського життя;
• започаткування процесу урбанізації;
• один зі шляхів поширення на наші землі християнства.
Велике переселення народів - переміщення у IV-VI ст. германських, слов’янських, сарматських та інших племен на територію Римської імперії, що розпочалося в Українському Причорномор’ї. Причиною стало прагнення знаті до захоплення нових земель і військової здобичі, швидкий приріст населення. Почалося переселенням готів з Прибалтики в Українське Причорномор’я. Наступним важливим переселенням була міграція гунів.
Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів, антів, склавинів). Прабатьківщиною слов’ян є територія від Дніпра до Одри. До V ст. слов’янські пам’ятки входили до складу археологічних культур поряд із пам’ятками інших народів, наприклад, на межі ер — до зарубинецької та пшеворської культур, у III ст. — до черняхівської культури. Власне слов’янські археологічні культури постали в V-VI ст. н. е.
Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів) належать римським історикам I—II ст. Плінію Старшому, Тациту й александрійському географові II ст. Птолемею. Ці відомості досить стислі, докладніше розповідає про слов’ян готський історик VI ст. Йордан, називаючи їх ще й антами та склавинами. Назва народу «слов’яни» вживається в джерелах з VI ст.
Суспільне, господарське та духовне життя давніх слов’ян:
• слов’яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Слов’янські племена об’єднувалися у великі військові союзи, наприклад, антське об’єднання. Отже, давні слов’яни в V-VII ст. наблизилися до створення держави. Прокопій Кесарійський у VI ст. писав: «Ці племена, склавини й анти, не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують спільно»;
• основними заняттями давніх слов’ян були підсічне орне землеробство й осіле скотарство. З ремесел особливого розвитку набули ковальство, ливарна справа, гончарство, активно розвивалися промисли і торгівля;
• релігія — язичництво (боги Дажбог, Перун, Стрибог, Велес), служителі обрядів — волхви, пам’ятка — Збруцький ідол.
Велике розселення слов’ян (V-VII ст.). Розселення антів і склавинів відбувалося під час Великого переселення народів (IV-VI ст.). Активними його учасниками були готи — германські племена, що прибули на територію України з півночі Європи і в III ст. утвердилися в Причорномор’ї. Тривалий час вони воювали з антами. Зрештою, при допомозі гунів, тюркських племен зі сходу, готів витіснили у межі Римської імперії. Гуни після смерті свого видатного вождя Аттіли (453 р.) швидко занепали. Тоді слов’яни потужним потоком рушили на землі Візантійської імперії. Наприкінці VI ст. у відносини антів і Візантії втрутилися авари — кочовий тюркомовний народ. Після 602 р. джерела більше не згадують про антів. Згодом перестали згадувати й про аварів.
Наслідки та значення Великого переселення народів та Великого розселення слов’ян для розвитку українських земель:
• розселення слов’ян від Балтійського моря до Балканського півострова, від Лаби (Ельби) до Подніпров’я;
• активна участь у воєнних діях, здобутгя військового та державотворчого досвіду;
• формування східних (українці — волиняни, древляни, поляни, сіверяни та ін.), західних (поляки, чехи) і південних (болгари, серби, хорвати) слов’янських союзів племен;
• слов’янські племена на нових територіях дали початки сучасним слов’янським народам.
Історичні витоки українського народу. Пам’ятки, які можна назвати власне українськими постали не лише на основі антських археологічних джерел, а переважно на основі пам’яток, що їх залишили склавини. Саме їх найбільше можна назвати предками українського народу. Більшість сучасних істориків вважають, що початок формування українського народу було покладено розселенням антів і склавинів.
Хронологічний довідник
Близько 1 млн років тому — поява пралюдини (найдавнішої людини) на території України (поблизу с. Королеве Закарпатської обл.).
400-100 тис. років тому — ранній палеоліт (давній кам’яний вік). Люди жили первісним стадом, займалися полюванням, збиральництвом.
100-40 тис. років тому — середній палеоліт. Поява палеоантропів, або неандертальців. Особливо багато їхніх стоянок у Криму (Киїк-Коба та інші). Похолодання, поява одягу, житла, людина навчилася добувати вогонь. Виникнення релігійних вірувань.
40-35 тис. років тому — поява людей розумних — кроманьйонців, які обличчям не відрізнялися від сучасних людей.
40-10 тис. років тому — пізній палеоліт. Осн. вид діяльності — мисливство. Поява родового ладу в формі матріархату. Одна з найвідоміших стоянок — поблизу с. Мізин на Чернігівщині.
X-VII (IX-VI) тис. до н. е. — мезоліт (середній кам’яний вік). Приручення тварин, використання луків, стріл, човнів.
VI-IV тис. до н. е. — неоліт (новий кам’яний вік). Неолітична революція. Перехід від привласнювальних до відтворювальних форм господарства. Поява нових видів господарювання — хліборобства і тваринйицтва, перехід до осілого способу життя.
IV-III тис. до н. е. — енеоліт (мідно-кам’яний вік). Поч. використання першого металу (міді) поруч із досконалими кам’яними знаряддями.
IV - середина III ст. до н. е. — розселення племен трипільської к-ри на території від Дніпра до Карпат і Чорного моря, а також племен середньостогівської к-ри переважно на Лівобережній Україні. Досягнення досить високого рівня, удосконалення знарядь праці, розвиток гончарства, Ткацтва, поява металургії. Окремі елементи трипільської цивілізації стали невід’ємною частиною сучасної укр. к-ри.
ІІ-І тис. до н. е. — бронзовий вік. Перший сусп. розподіл праці — відділення тваринництва від хліборобства. Перехід від матріархату до патріархату. Поява майнової нерівности.
X(IX) - VII ст. до н. е. — розселення кіммерійців у Пн. Причорномор’ї. Перший народ на наших землях, який називають кочовим, а також перші, хто розпочав виплавляти з болотяної руди залізо, використовувати коня для їзди верхи.
Другий сусп. розподіл праці — відділення ремісництва від хліборобства.
VIII-VI ст. до н. е. — Вел. гр. колонізація Північного Причорномор’я.
VII ст. до н. е. — поява скіфів у Пн. Причорномор’ї. Витіснення кіммерійців у Передню Азію.
514 р. до н. е. — війна скіфів з перським царем Дарієм І. Перемога скіфів на чолі з царем (вождем) Ідантірсом.
VI-V ст. до н. е. — опанування гр. переселенцями всього північного узбережжя Чорного моря. Поява міст Ольвія, Пантікапей, Тіра, Херсонес.
480-438 р. до н. е. — утворення Боспорського царства (проіснувало до другої половини IV ст. н. е.) на узбережжі Азовського моря. Столиця — Пантікапей.
V-IV ст. до н. е. — Скіфська держава за часів найвищого розквіту. Столиця на Дніпрі — Кам’янське городище. Видатні царські курганні поховання — Солоха, Куль-Оба, Гайманова і Товста Могили, Чортомлик.
339 р. до н. е. — загибель скіфського царя Атея у війні проти македонців на чолі з царем Філіппом.
III ст. до н. е. — вторгнення сарматів у Північне Причорномор’я. Витіснення скіфів у Пониззя Дніпра та в Крим.
III ст. до н. е. - початок IV ст. н. е. — Скіфська держава у Нижньому Подніпров’ї та Криму — Мала Скіфія. Заснування Неаполя Скіфського у Криму.
77 р. н. е. — згадка про слов’ян (венедів) римським істориком Плінієм Молодшим.
98 р. н. е. — згадка про слов’ян (венедів) римського історика Корнелія Тацита.
Кінець II - середина III ст. — вторгнення готів у Пн. Причорномор’я. Витіснення сарматів. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Вел. переселення народів потрапила в Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.
IV ст., середина — поч. виникнення між Дніпром і Дністром вел. політ. об’єднання антів.
375 р. — готський король Вінітарій підступно вбив антського вождя Божа, його сина і 70 знатних антів.
Вторгнення гунів у Пн. Причорномор’я. Під проводом Баламбера (Вінімира) гуни допомогли антам розбити готів. Розгром Боспорського царства, готів і Малої Скіфії.
IV-VI ст. — Вел. переселення народів, активна участь у ньому слов’ян.
Кінець V - перша половина VI ст. — поява укріплених городищ на території суч. Києва та на Волині — Зимне (побл. суч. Володимира-Волинського).
Друга половина V-VII ст. — Вел. розселення слов’ян. На суч. території України мешкали поляни, бужани (волиняни, дуліби), деревляни, сіверяни, тиверці, уличі, білі хорвати.
Терміни та поняття
Авари (в руських джерелах — обри) — вел. племінний союз, у якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. Уперше з’явилися на території сучасної України 558. У середині VII ст. вони були повністю витіснені з Укр. Причорномор’я. Частина аварських племен відійшла на схід, і про них більше не згадується в літописах («згинули, як обри»).
Анімізм (від лат. «душа, дух») — віра в існування у людей, тварин, рослин, предметів незалежної основи — душі, яка нібито може позитивно чи негативно впливати на природу, с-во і саму людину. Характерний для всіх сучасних релігій.
Анти — назва слов’янських племен у різних джерелах IV-VII ст. За твердженнями Йордана мешкали у Подніпров’ї. А. вели тривалі війни з готами, у яких загинув їхній вождь Бож. З допомогою гунів готи були подолані й витіснені в межі Римської імперії. Ім’я а. не згадується з 602. Очевидно, антський військ. союз розпався, а слов’янські племена, що входили до його складу, дали поч. суч. південнослов’янським народам.
Антропологія (від гр. «людина» і «наука, слово») — наука, яка досліджує походження, розвиток, біологію, закономірності морфофізіологічної о-ції людини, її рас і поширення рас на земній кулі.
Архаїчний (від гр. «старовинний, стародавній») — старовинний, застарілий, такий, що вийшов з ужитку.
Архантроп (від гр. «стародавній» і «людина») — найдавніша людина (пітекантроп, синантроп та ін.).
Археологічна культура — сукупність споріднених речових пам’яток, здобутих під час археологічних розкопок, які розташовані на певній території та належать до одного часу (наприклад, трипільська, черняхівська, к-ра кулястих амфор, шнурова, зрубна к-ра).
Археологічні пам’ятки — матеріальні залишки людської діяльності.
Бортництво (від укр. «борть — дупло») — збирання меду лісових бджіл.
Боспорське царство — гр. держава в Криму та на Кубані. Виникла 480 до н. е., об’єднавши понад 20 міст і сільськогосподарські p-ни, столиця — Пантикапей (на місці нинішньої Керчі, АРК). Держава досягла значного рівня розвитку матеріальної та духовної к-ри. Від другої половини II ст. до н. е. становище Б. ц. почало погіршуватися. Цар Перисад V бл. 107 до н. е. передав владу понтійському цареві Митридатові VI Євпатору. Невдовзі держава потрапила під зверхність Риму.
Бронзовий вік (від фр. й іт. «бронза — сплав міді з оловом та ін. металами» і укр. «вік») — період, коли осн. матеріалом для виготовлення знарядь праці була бронза. Існував після мідного перед залізним віком (прибл. II тис. до н. е.).
Велике переселення народів — переміщення у IV-VI ст. германських, слов’янських, сарматських та ін. племен на територію Римської імперії, що розпочалося в Укр. Причорномор’ї. Причиною стало прагнення знаті до захоплення нових земель і військ. здобичі, швидкий приріст населення. Почалося переселенням готів з Прибалтики в Укр. Причорномор’я. Наступним важливим переселенням була міграція гунів. У VI ст. слов’янські племена здійснювали часті походи на Візантію, наприкінці VII ст. займали вже майже весь Балканський п-ів і деякі обл. Малої Азії. В. п. н. стало однією з причин падіння рабовласницької Зах. Римської імперії.
Венеди (венети, венди, вінди) — слов’янські племена, які жили на рубежі нашої ери між ріками Одрою і Дніпром і біля Карпат. Назва трапляється у працях кількох античних авторів (Пліній Старший, Тацит, Птолемей). Займалися хліборобством, осілим скотарством, мисливством і рибальством, мали торгові зв’язки з ін. племенами. У III ст. вели війни з Римською імперією. Очевидно, в. стали спільною етнічною основою для формування зах. і сх. слов’ян.
Відтворювальне господарство — форма господарювання, яка базувалася на хліборобстві та скотарстві, при цьому споживалися як готові продукти природи, так і продукти праці людини. Виникло внаслідок неолітичної революції.
Вождь — людина, яка очолювала громаду, згодом плем’я. Дрібні справи вирішував сам, важливі — на радах з усіма дорослими членами громади.
Готи — східногерманські племена, які у першій половині III ст. досягли Пн. Причорномор’я. Бл. 260 захопили ряд античних міст-держав, у тому числі Боспорське царство. У IV ст. прийняли християнство, створили сильне політ. об’єднання на чолі з королем (вождем) Германарихом. У 375 р. були розгромлені гунами й витіснені з Причорномор’я.
Гуни — вел. кочовий народ, що сформувався на території Центр. Азії наприкінці III ст. до н. е. 375 н. е. гуни на чолі з Баламбером розбили готів і зайняли простір між Доном і Карпатами. На думку деяких дослідників, це дало поч. Вел. переселенню народів. 445 вождем гунів став Аттила, при якому вони досягли найбільшої могутності, але після його смерті (453) держава розпалася.
Енеоліт (від лат. «мідний» і грецького «камінь») — мідно-кам’яний вік, перехідний період від неоліту до бронзового віку (прибл. IV—III тис. р. до н. е.).
Ера (від лат. «ера») — 1) час, з якого запроваджується літочислення, відповідна система літочислення; 2) період, докорінно відмінний від попереднього.
Етнографія (від гр. «народ» і «опис») — сусп. наука, що вивчає к-ру та побут народів світу, їхнє походження, розселення і культурно-побутові взаємозв’язки.
Збиральництво — форма госп. діяльності людини, забезпечення харчами (збирання плодів, ягід, корінців, меду тощо).
Звичаєве право — звичаї, обов’язкові правила поведінки.
Звіриний стиль — стиль пам’яток скіфської к-ри. Використання зображення оленів, баранів, коней, пантер, барсів, левів, птахів і риб, а також фантастичних істот для оздоблення зброї та предметів побуту.
Землеробство (хліборобство, рільництво) — осн. заняття людей протягом багатьох тисячоліть. Виникло із збиральництва приблизно 11-9 тис. років тому в землях Передньої Азії. На території України поширилося 8-6 тис. років тому, а особливо в період трипільської к-ри (IV—III тис. до н. е.).
Кам’яний вік — період, коли осн. матеріалом для виготовлення знарядь праці був камінь. Тривав від появи людини (в Україні — прибл. один мільйон років тому) до появи мідних знарядь праці (4-3 тис. р. до н. е.), найдовший період в історії людства. Поділяється на палеоліт, мезоліт і неоліт, інколи виділяють окремо енеоліт.
Кераміка (від гр. «гончарне мистецтво») — гончарне виробництво; вироби з глини; маса, з якої виготовляють такі вироби. Кераміка і тканина були першими штучними матеріалами, що їх винайшла людина.
Кіммерійці — найдавніші з відомих за своєю назвою племен, що жили в Укр. Причорномор’ї у IX-VII ст. до н. е. Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера та «Історії» Геродота. Матеріальна к-ра, господарство і побут к. відомі переважно за похованнями, яких нараховується бл. сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, вони не залишили довготривалих поселень. У к. були в широкому вжитку бронзові, рідше золоті та скляні прикраси, глиняний і металевий посуд. Вони не лише знали залізо, а й вміли його належно застосовувати, з ними пов’язаний поч. залізного віку на нашій степовій території. Основою господарства к. було конярство. У VII ст. до н. е. вони були витіснені скіфами, які успадкували значну частину елементів їхньої к-ри. Можливо, частина к. залишилася в гірській місцевості Криму й стала предками таврів.
Колонізація (від лат. «поселення») — 1) освоєння та заселення нових земель, заснування нових поселень на окраїнах власної держави («внутрішня колонізація», наприклад, освоєння українцями Пн. Причорномор’я у XVI-XIX ст.); 2) заснування колоній — поселень — за межами власної країни («зовн. колонізація», наприклад, гр. колонізація Пн. Причорномор’я, заснування міст Ольвія, Пантикапей, Тіра, Херсонес у VI-V ст. до н. е.).
Колонія (від лат. «поселення») — 1) поселення, утворене на раніше незаселеній території, або на території, яка захоплена у її корінних мешканців. 2) Країна чи область, яка силою позбавлена екон. та політ. самостійності й перетворена у володіння держави, що її захопила.
Кочовики (номади) — народи, яким властивий рухливий спосіб життя (давньогрецька назва кочовиків).
Кроманьйонці (від назви гроту Кро-Маньйон у Франції, де виявлено викопні рештки) — узагальнена назва викопних решток пізньопалеолітичних людей сучасного типу (Гомо сапієнс, людина розумна, з’явилися 40-35 тис. років тому). На території України досліджено кількасот стоянок кроманьйонців (Мізин, Чернігівщина, Межиріччя, Черкащина, Кирилівська стоянка у Києві). Люди цього типу, крім кам’яних, мали знаряддя з кістки та рогу, вміли поєднувати різні матеріали, їх обличчя не відрізнялося від облич суч. людей, що свідчить про наявність мови і здатність до складних розумових операцій.
Культ (від лат. «поклоніння») — зовн. вияв поклоніння божеству — сукупність прийнятих у певній релігії або реліг. течії обрядів, свят, ритуалів, звичаїв. Переносно — сліпе поклоніння богам чи людям.
Культура (від лат. «обробка, виховання, освіта, розвиток») — сукупність матеріальних і духовних цінностей, що створені людством у процесі сусп.-іст. практики і характеризують історично досягнутий рівень розвитку с-ва.
Культурний шар (від лат. «освіта, розвиток» і укр. «шар») — шар ґрунту, в якому виявлено сліди життєдіяльності людини (наприклад, культ. шар побл. с. Королевого).
Курган — високо насипана могила представника знаті кочових народів, поховальний пам’ятник, штучний пагорб, насип над стародавнім похованням..
Льодовиковий період — період тривалих похолодань в історії Землі. Відколи з’явилася людина, на планеті було чотири похолодання. Останнє тривало кілька десятків тисяч років. На зміну йому прийшла епоха потепління (наприкінці пізнього палеоліту), в яку ми тепер і живемо.
Магія (від гр. «чаклунство») — дії, обряди та ритуали, за допомогою яких реліг. людина намагається змусити уявні надприродні сили (богів, духів і т. п.) певним чином втрутитися в її життя, вплинути на довкілля. Магія є складовою частиною всіх релігій.
Матріархат (від лат. «мати» і гр. «влада») — одна з форм сусп. устрою, переважно за раннього періоду родового с-ва (від палеоліту до неоліту). Характеризувалася провідним становищем жінки в родині, госп. житті тощо.
Мезоліт (від гр. «середній, серединний» і «камінь») — епоха кам’яної доби, що була перехідною між палеолітом і неолітом. Датується X-VII тисячоліттям до н. е.
Металургія (від гр. «копальня») — 1) наука про одержання металів з руд і надання металевим сплавам необхідних властивостей. 2) Відповідні техніка і галузь промисловості. Першим металом, який почали виплавляти, була мідь. На території України цей процес пов’язують з трипільцями (IV—III тис. до н. е.).
Мистецтво — специфічна форма сусп. світогляду та людської діяльності, яка відбиває світ у худ. образах.
Міф (міт; від гр. «слово, переказ») — легенда, оповідь, яка передає уявлення давніх народів про явища природи, богів, обожнених героїв, уявних істот, реальні та фантастичні події. Переносно — вигадка.
Неандертальці (від назви долини Неандер, поблизу Дюссельдорфа, Німеччина) — давні викопні люди, які існували на території Європи, Азії й Африки прибл. 250-35 тис. років тому. На території України виявлено бл. 200 стоянок н. їхній найважливіший набуток — уміння добувати вогонь. Найпоширенішими знаряддями були гостроконечники та скребла. У часи існування н. зароджується мистецтво і реліг. уявлення.
Неоліт (від гр. «новий, молодий» і «камінь») — новий кам’яний вік, що наступив після мезоліту і передував енеоліту та мідному віку. Датується прибл. VII-V тисячоліттям до н. е.
Неолітична революція (від гр. «новий, молодий» і «камінь», а також лат. «розгортання, переворот») — перехід від привласнювального до відтворювального господарства.
Община родова — група родичів, які мешкали в одному поселенні, спільно працювали та ділили результати своєї праці.
Палеоліт (від гр. «старовинний, давній» і «камінь») — давній кам’яний вік. Найдавніший період людського с-ва, коли людина користувалася примітивними знаряддями праці з дерева, каменю і кістки, а її осн. заняттями були мисливство та збиральництво. За п. сформувався первіснообщинний лад.
Патріархат (від гр. «батько» і «початок, влада») — ост. період в історії первіснообщинного ладу, після матріархату перед виникненням рабовласницького ладу. Характеризувався веденням родоводу по батьківській лінії, панівною роллю чоловіка в господарстві, с-ві, родині.
Пектораль (від лат. «нагрудний») — дорогоцінна металева нагрудна прикраса. Була відома у скіфів, наприклад, золота п., знайдена в 1971 р. Борисом Мозолевським у кургані Товста Могила.
Періодизація — поділ історії на певні періоди, що є іст. етапами сусп. чи культ. розвитку країн і народів.
Пітекантропи (від гр. «мавпа» і «людина») — представники групи найдавніших людей — архантропів. Уперше їхні рештки було знайдено на початку 90-х рр. XIX ст. на острові Ява. Існували 1 млн 600 тис. — 100 тис. років тому. Ін. назва — людина з прямою ходою.
Плем’я — колектив споріднених родів, що мешкали в одній місцевості, вели однаковий спосіб життя, виготовляли подібні знаряддя праці, мали спільну мову, тотема та звичаї. На території України родові громади почали об’єднуватися в племена у часи трипільської к-ри (IV—III тис. до н. е.).
Привласнювальне господарство — форма господарювання, при якій людина споживала готові продукти природи (збиральництво, мисливство, рибальство). Існувала до неолітичної революції.
Прогрес (від лат. «рух уперед, розвиток») — поступальний розвиток по висхідній лінії, перехід від нижчого до вищого, досконалішого стану. Укр. відповідник — «поступ».
Ранній залізний вік — період, коли люди навчилися виплавляти залізо, відбувся другий сусп. поділ праці (ремесло відокремилося від землеробства), виникло виробництво товарів для обміну, поглибилося майнове розшарування, створилися передумови для нових сусп. відносин (І тис. до н. е. - IV ст. н. е.).
Релігія (від лат. «благочестя, побожність, святиня») — світосприйняття, а також поведінка і специфічна діяльність, пов’язані з вірою в Бога. Р. є духовною компенсацією життєвих втрат людини. В Україні найпоширеніша християнська р.
Рід, родова громада — колектив родичів, які разом жили і полювали.
Ремесло — дрібне пром. виробництво, яке базується на ручній праці.
Ручне рубило — осн. знаряддя часів палеоліту. Мало клиноподібну плескату форму, загострювалося з країв і на кінці. Верхній заокруглений край був зручним для тримання в руці. Вага сягала до півтора кілограма. Рубилом можна було колоти, різати, рубати.
Сармати (савромати; від давньоіранського «оперезані мечем») — давньогрецька назва групи кочових іраномовних племен, що жили у III ст. до н. е. - IV ст. н. е. на території степової смуги України. Поділялися на аланів, аорсів, роксоланів, сираків, язигів. Основою госп. діяльності с. були різні форми скотарства, а також промисли, ремесла, торгівля. Частими були війни, важливу роль у військ. справі відігравали жінки. С. витіснили з укр. степів скіфів, з якими були подібні їхнє життя і побут. У середині III ст. н. е. військ. могутність с. була ослаблена готами, в IV ст. вони були розгромлені та частково асимільовані гунами. Традиції к-ри с. простежувалися в к-рі антів і в пізніші часи.
Середньостогівська культура — археологічна к-ра часів енеоліту степової та лісостепової України (переважно Лівобережної, частково Правобережної), а також деякої частини Подоння нинішньої РФ. Назва походить від поселення Середній Стіг-ІІ (тепер у межах Запоріжжя), перші дослідження в 1927-1933. Основні заняття племен — скотарство, зокрема конярство (вважається, що саме тут уперше приручено коня для верхової їзди), рибальство, допоміжне — хліборобство (пшениця, ячмінь, просо, горох), ремесло (обробка міді). Вели напівкочовий спосіб життя. Поховання в підземних могилах у скорченому вигляді, посипали охрою, поруч клали зброю, знаряддя праці, посуд, статуетки людей і тварин. Племена с. к. брали участь у формування ямної к-ри.
Скіфи (сколоти, скити) — кочові іраномовні племена, які жили в VII—III ст. до н. е. в степах Пн. Причорномор’я. Геродот присвятив скіфам четверту книгу своєї «Історії». У V-IV ст. до н. е. утворилася так звана Вел. Скіфія (назва території, на яку поширилася скіфська матеріальна і духовна к-ра, а також значною мірою військ. вплив). Крім власне кількох скіфських племінних об’єднань (еллінські, кочові, царські с.), там жили місцеві племена, які потрапили в залежність від с. (с.-орачі, с.-землероби). Найвищого піднесення Вел. Скіфія досягла в IV ст. до н. е. за часів царя Атея, який загинув 339 до н. е. в б-бі з царем Македонії Філіппом (батьком Александра Македонського). У III ст. до н. е. витіснені сарматами. Безпосереднім продовженням Вел. Скіфії було Скіфське царство в Криму, яке проіснувало до III ст. н. е. Про велич Скіфської держави свідчать царські кургани (Чортомлик, Солоха, Гайманова і Товста могили, де знайдено славетну золоту пектораль). Економіка с. базувалася на кочовому господарстві (розведення коней, вел. і дрібної худоби). В основі духовної к-ри кочових с. лежали традиції іраномовних племен, т. зв. звіриний стиль у мистецтві, численні міфи, первісні реліг. уявлення. Певний вплив на формування духовної к-ри с. мали малоазійські народи та грецька к-ра. У к-рі осілих племен значною мірою зберігалися традиції місцевих племен. С. залишили глибокий слід у давній історії України, деякі їхні традиції були успадковані пізнішими народами.
Склавини (склавени; видозміна імені «славіни» чи «словени») — назва у гр. і латиномовиих джерелах VI ст. слов’янських племен на північ від Дунаю. Вірогідні відомості про них подають Йордан і Прокопій Кесарійський. Мешкали на правобережній лісостеповій частині України та Поліссі та ряді країн Центр. Європи. С. належить гол. заслуга у колонізації слов’янами Балканського п-ва наприкінці VI - у І половині VII ст. Пам’ятки пізнішого часу, які можна назвати власне укр., постали переважно на основі пам’яток, що їх залишили с.
Скотарство — розведення свійських тварин, одне з основних занять людей протягом багатьох тисячоліть. З’явилося на землях Передньої Азії приблизно 9 тис. років тому, перша свійська худоба — кози та вівці. На укр. землях скотарство поширилося 8-6 тис. років тому, а особливо за часів трипільської к-ри (IV—III тис. до н. е.).
Стадо (людське стадо) — назва вел. груп, якими жили архантропи.
Старійшини — старі досвідчені чоловіки, які допомагали вождю управляти громадою, племенем.
Стоянка (в археології) — короткочасне поселення мисливців палеоліту та мезоліту, а також місце зимового перебування кочових скотарів, мисливців в іст. часи. Археологічні матеріали зі стоянок мають важливе значення для вивчення історії первісного с-ва. На території України найвідоміші стоянки у передгір’ях Карпат (Королеве, Молодове), у Криму, по берегах Дніпра, на Поліссі.
Суспільний поділ праці — розділення на сільськогосподарську та несільськогосподарську працю і дальша професійна спеціалізація.
Суспільні відносини — відносини між групами людей, що виникають у процесі їхньої діяльності. Суспільство — спільнота, яка мешкає на певній території.
Тотемізм (від алгонкінського «його рід») — одне з первісних реліг. вірувань, для якого характерна віра в спільне походження та кровну спорідненість між певною групою людей (родом) і певним видом тварин, рослин, рідше — предметом чи явищем природи.
Трипільська культура (трипільська етнокультурна спільність) — археологічна к-ра часів енеоліту, що існувала у XXXVIII-XXVI ст. до н. е. Отримала назву від поселення, відкритого і дослідженого В. Хвойкою у 1890 р. біля с. Трипілля на Київщині. Поширена на землях лісостепової і частково степової смуги Правобережжя, Молдови і Сх. Румунії. На території Тернопільщини перші пам’ятки були відкриті у 1870-1880-х рр. під назвою «культура мальованої кераміки». Деякі відкриті поселення (Майданецьке, Тальянки на Черкащині) займали площу 300-400 гектарів, мали радіально-концентричне вуличне планування і були густо забудовані. Частина будівель були двоповерховими, складалися з кількох кімнат, мали великі глиняні печі. Господарство трипільців постійно розвивалося. Спочатку домінувало осіле скотарство при наявності мотичного землеробства. Згодом різко зросла роль хліборобства із застосуванням тяглової сили тварин, розвинулися ремесла. Трипільці пройшли тривалий етап соціального розвитку — від невеликих родів і племен з сильними традиціями вшанування жінок і культу матері-землі до скупчень вел. кількості населення у вел. селах протоміського типу, виділення різних категорій населення, що займалося ремеслами. Вони опанували різні форми мистецтва, зокрема розпис мінеральними фарбами приміщень, глиняного посуду. Трипільські племена мали широкі зв’язки з населенням Центр. Європи. Осн. причинами занепаду трипільського етносу була загальна нерозвиненість матеріального виробництва, а також зовн. деструктивні впливи. Т. к. була вершиною розвитку енеолітичних землеробських с-в у Європі. Багато дослідників вважає, що традиції т. к. існували і в наступні часи й збереглися у традиційній нар. к-рі українців (тип жител, розпис будинків і посуду, візерунки вишивок, писанок тощо).
Фетишизм (від португальського «амулет») — 1) поклоніння фетишам; одна з ранніх форм реліг. вірувань. 2) Приписування речам самих по собі специфічно соціальних властивостей і внаслідок цього надприродних особливостей. 3) Сліпе поклоніння чомусь, обожнювання.
Язичництво (поганство) — релігії, для яких характерними є віра в багатьох богів, поклоніння явищам природи, предметам тощо.