РОЗДІЛ 22.

Причини гетьманського перевороту:

• УЦР виявилася неспроможною забезпечити постачання до Німеччини продовольства, не виконувала своїх зобов’язань, що змушувало німецьких чиновників втручатися у внутрішні справи України;

• конфлікт УЦР з консервативними колами України (заможними селянами, підприємцями тощо);

• небажання і невміння Центральної Ради створити регулярну українську армію та інші силові структури;

• нездатність керівників УЦР налагодити систему державного управління, відсутність політичного досвіду;

• прихильність лідерів УЦР до соціалістичних ідей, нерішучість у вирішенні соціально-економічних питань;

• складна економічна і політична ситуація — анархія, безладдя, господарська криза;

• утрата УЦР соціальної опори, втома населення від нестабільності, згода на прихід сильної влади.

Гетьманський переворот і утворення Української Держави. 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот. Німецькі війська розпустили Раду, а Всеукраїнський з’їзд землевласників вирішив встановити монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України було проголошено генерала Павла Скоропадського. Серед його перших рішень було встановлення Української Держави замість УНР (Грамота до всього українського народу, Закон «про Тимчасовий державний устрій України»).

Внутрішня політика урядів гетьмана П. Скоропадського:

• гетьманський уряд — Раду Міністрів — очолив Ф. Лизогуб, більшість його членів були зрусифікованими українцями, кілька представляли національні меншини України. На відміну від соціалістів, які переважали в УЦР, оточення гетьмана складалося з помірковано-консервативних діячів;

• великі землевласники відновлювали свою власність на землю і майно, у майбутньому передбачалося здійснити аграрну реформу за викуп. Незадоволене селянство чинило опір, відбувалися повстання;

• відновлення права приватної власності у промисловості, скасування законів УЦР щодо робітників;

• певна стабілізація відбувалася в промисловості, фінансах, на транспорті. Присутність німецьких військ сприяла планомірній роботі цих галузей, запроваджено конвертовану гривню, відкрито українські банки;

• збільшення робочого дня, зростання безробіття викликали робітничі страйки, які намагалися заборонити;

• українська мова фактично стала державною, але багато урядовців нею не володіли;

• відкрито українські університети в Києві та Кам’янці-Подільському, 150 державних гімназій;

• створено Українську Академію наук, архів, бібліотеки, галерею мистецтв, історичний музей тощо.

Зовнішня політика урядів гетьмана П. Скоропадського:

• за гетьмана розширювалися міжнародні контакти, Україну визнали близько 30 країн;

• до Української Держави належали деякі етнічні землі, які нині не входять до складу України;

• велися переговори з Кримом і Кубанню про об’єднання з Україною, з Румунією — щодо Бессарабії;

• розвиток подій — революція в Німеччині, її поразка в Першій світовій війні — викликав зміну політичної орієнтації гетьмана. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський опублікував грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Був призначений новий уряд, у якому переважали політики проросійської орієнтації.

Причини падіння режиму гетьмана П. Скоропадського:

• залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних сил;

• революція в Німеччині та її поразка в Першій світовій війні;

• відсутність регулярної потужної української армії, здатної контролювати ситуацію в країні;

• вузька соціальна база — заможні верстви, а більшість населення не підтримувало владу гетьмана;

• посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл;

• наростання соціальної напруги, формування сильної антигетьманської опозиції.

Прихід до влади Директорії. 14 листопада 1918 р. — утворення Директорії на чолі з В. Винниченком (всього п’ять осіб) для керівництва збройною боротьбою проти гетьмана. Без підтримки німецьких військ гетьман зумів утриматися лише місяць. Повстання проти нього стало всеукраїнським. 14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва, гетьман зрікся влади і виїхав за кордон.

Внутрішня політика урядів Директорії:

• було відновлено УНР, її основні політичні принципи. Законодавча влада мала належати Трудовому конгресові, але він проіснував лише тиждень у зв’язку з воєнними подіями. Урядом була Рада Народних Міністрів, який очолював Володимир Чехівський, соратник В. Винниченка по УСДРП;

• через непродуманий радикалізм (позбавлені права голосу) Директорія залишилася без підтримки більшості спеціалістів, промисловців, чиновників, без яких нормальне існування держави неможливе;

• незадоволеними аграрною політикою були найбідніші селяни, а також поміщики та заможні селяни (ліквідована приватна власність, землі площею понад 15 десятин підлягали конфіскації);

• відновлено 8-годинний робочий день, установлено робітничий контроль над підприємствами;

• заходи з надання допомоги безробітним та іншим нужденним категоріям населення.

Зовнішня політика урядів Директорії. Зовнішньополітичні обставини були складними. Ще з листопада 1918 р. на Україну почали наступ російські більшовицькі війська, почалася друга радянсько-українська війна. Усі намагання вирішити питання дипломатичним шляхом закінчилися невдало.

Воєнна інтервенція Антанти на півдні України. На півдні України висадилися війська Антанти, розпочавши інтервенцію. Переговори з представниками Антанти, які вимагали відставки найрадикальніших діячів Директорії й уряду, були важкими. Зрештою В. Винниченко і В. Чехівський у лютому 1919 р. пішли у відставку, але допомоги від військ Антанти УНР так і не дочекалася. Внаслідок повстання французьких моряків війська Антанти у квітні 1919 р. евакуювалися з території України.

Друга війна більшовицької Росії з УНР. Директорію УНР очолив С. Петлюра. З січня 1919 р. російські війська зайняли Харків, який став столицею більшовицької України, резиденцією маріонеткового уряду радянської України. 5 лютого більшовики зайняли Київ (першим увійшов Богунський полк на чолі з Миколою Щорсом). Справа була не в силі більшовицьких військ. Причини невдач Директорії:

• селяни-повстанці, котрі з великим завзяттям боролися з гетьманськими військами, після їх розгрому стали розходитися по домівках. Частина з них, очолена місцевими отаманами (Ангел, Божко, Зелений, Григор’єв), не визнавали ніякої влади. Отаманщина підривала Директорію зсередини, знесилювала її;

• суперечлива внутрішня політика (невирішене аграрне питання, соціалістична політика);

• відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тодішнім реаліям;

• протистояння політичних лідерів, зокрема В. Винниченка і С. Петлюри;

• міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій тощо.

Утворення ЗУНР. У ніч на 1 листопада 1918 р. українські військові з’єднання взяли під конгроль усі головні пункти Львова. Головну роль в організації цього «Листопадовому зриву» (повстання) відіграв Дмитро Вітовський. Першим урядом став тимчасовий Державний Секретаріат, який очолив К. Левицький. Нова держава проголошена 13 листопада 1918 р. із назвою Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Внутрішня політика урядів ЗУНР:

• за короткий час було створено досить ефективну систему управління. Парламентом стала Українська Національна Рада, яка обрала Президентом ЗУНР Євгена Петрушевича;

• центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого управління;

• соціальна стабільність у державі забезпечувалася і розпочатою в квітні 1919 р. аграрною реформою;

• запровадження 8-годинного робочого дня, державна монополія на продаж найважливіших продуктів;

• створення Української Галицької армії на чолі з М. Омеляновичем-Павленком;

• українська національно-культурна політика, гарантування прав національних меншин.

Зовнішня політика урядів ЗУНР. Акт злуки УНР і ЗУНР:

• настроям більшості населення відповідало прагнення уряду ЗУНР до об’єднання з УНР. Ця історична подія відбулася 22 січня 1919 р., коли в Києві було проголошено Акт злуки. ЗУНР отримала назву Західна область Української Народної Республіки й повну автономію. Є. Петрушевич став членом Директорії. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах;

• відкриття дипломатичних представництв у ряді країн світу, участь у Паризькій мирній конференції;

• війна з Польщею, напружені стосунки з Румунією, радянською і білогвардійською Росією.

Історичне значення об’єднання українських держав (Акт злуки):

• продемонстрував прагнення українського народу до соборності держави;

• виявив прагнення українського народу до самозбереження як окремої національної спільноти.

Український національний рух на Буковині й у Закарпатті. 3 листопада 1918 р. Крайовий комітет на чолі з Омеляном Поповичем провів у Чернівцях Буковинське народне віче, де було вирішено приєднатися до Західноукраїнської держави. Однак Румунія тоді ж у листопаді ввела в край, а також і в Бессарабію, зокрема Хотинщину, свої окупаційні війська. Закарпаття деякий час перебувало у складі відновленої Угорщини. 21 січня 1919 р. народні збори в Хусті за ініціативи братів Бращайків ухвалили рішення про єднання з УНР. Але східну частину краю, за винятком Гуцульської республіки з центром у Ясіні, захопила Румунія, а західну частину — новоутворена Чехо-Словаччина, до неї згодом, відійшло все Закарпатгя.

Причини та наслідки українсько-польської війни 1918-1919 рр. Територіальні претензії Польщі на українські землі.

Уже 1 листопада 1918 р. у Львові почалися збройні сутички між українськими і польськими військами. З Польщі на допомогу місцевим полякам постійно надсилалося підкріплення. 21 листопада українські війська почали відступати з міста. Столицею 40 днів був Тернопіль, а з 2 січня 1919 р. — Станіслав. В умовах війни з Польщею одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР стало формування боєздатної армії. На весну 1919 р. Українська Галицька армія (УГА) — збройні сили ЗУНР — нараховували понад 100 тис. вояків. Але польська армія була ще численнішою, до того ж набагато краще озброєною.

«Чортківська офензива». На червень 1919 р. УГА була затиснута в трикутнику між Дністром і Збручем. Українське військо під керівництвом нового командувача генерала О. Грекова несподівано перейшло в контрнаступ, відомий під назвою Чортківська офензива (8-28 червня 1919 р.). Це була блискуча операція УГА, але вона до краю виснажилася, брак боєприпасів, резервів призвів до її відступу з території ЗУНР. УНР не змогла надати допомоги ЗУНР, оскільки сама перебувала в складній ситуації під натиском російської більшовицької армії.

Наслідки:

• Паризька мирна конференція визнала права Польщі на окупацію Східної Галичини;

• за Сен-Жерменським договором Буковина відійшла до Румунії, Закарпаття — до Чехо-Словаччини;

• 16-18 липня 1919 р. УГА відійшла за Збруч, ЗУНР перестала існувати.

«Київська катастрофа». Обидві армії в липні 1919 р. об’єдналися на Поділлі й розпочали наступ на Київ. 30 серпня українським військам вдалося зайняти столицю УНР, але вже наступного довелося її залишити під тиском нового ворога — російської білогвардійської армії. Ці події відомі під назвою «Київська катастрофа». Після цього українські війська потрапили в так званий «трикутник смерті» й змушені були вести бої з трьома силами, кожна з яких переважала їх: більшовиками, білогвардійцями та поляками. Ослаблені тяжкими боями, недоїданням і ранніми заморозками, жертвами епідемії тифу стали вояки обох українських армій, причому це супроводжувалося великою смертністю у зв’язку з браком медикаментів.

Перший «Зимовий похід». Було вирішено застосувати методи партизанської боротьби — єдино можливої форми опору за тих обставин. Генерал М. Омелянович-Павленко очолив частину армії УНР, яка 6 грудня 1919 р. вирушила у славетний Перший Зимовий похід. Війська пройшли по тилах білогвардійської та Червоної армій понад дві тисячі кілометрів і 6 травня 1920 р. з’єдналися з українськими арміями, що були в союзі з поляками.

Денікінський режим в Україні. На осінь 1919 р. більшу частину України зайняли білогвардійські війська генерала А. Денікіна. Вони захищали інтереси перш за все російських поміщиків і підприємців. Уже перші кроки денікінців свідчили про їхнє прагнення знищити всі сліди існування Української національної держави. Відновлювалося колоніальне гноблення. Було встановлено режим терористичної диктатури. Реакційна шовіністична політика білогвардійців викликала масові селянські повстання. Значної шкоди денікінцям завдали загони під командуванням Нестора Махна. Своєю впертою боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна сприяла швидкій перемозі більшовиків над денікінськими військами. Свою роль в ослабленні денікінського режиму та у перебігу подій громадянської війни відіграла об’єднана армія УНР і ЗУНР. 12 грудня Червона армія зайняла Харків, а 16 грудня — Київ, на весну 1920 р. — всю Україну, крім Криму й західноукраїнських земель.

Більшовицький режим в Україні. 28 листопада 1918 р. у Суджі (радянська Росія) було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (голова — Г. П’ятаков), що заявив про встановлення радянської влади. У січні 1919 р. маріонетковий уряд радянської України (РНК) очолив X. Раковський, назву УНР змінено на УСРР, столицею якої став Харків.

Ухвалення конституції УСРР 1919 р. Ще в березні 1919 р. була ухвалена Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), створена за зразком конституції радянської Росії:

• закріплення диктатури пролетаріату, влади трудівників у формі рад;

• позбавлення прав заможних верств населення, скасування приватної власності;

• формально незалежна держава, перебувала у федеративних зв’язках з радянською Росією.

Внутрішня політика урядів УСРР:

• економічна політика більшовиків отримала назву «воєнний комунізм». Головною її рисою на селі була продовольча розкладка. Селяни безкоштовно отримали значну частину поміщицької землі, але майже всі плоди своєї праці мали так само безплатно віддавати більшовицьким продовольчим загонам. Заборонена була і приватна торгівля. Це викликало масові селянські повстання;

• влада розгорнула «червоний терор», активно діяла Всеукраїнська надзвичайна комісія (російська абревіатура ВЧК). Навіть Н. Махно, який кілька разів був союзником більшовиків, підняв повстання на півдні України проти такої комуністичної політики;

• майже всі промислові підприємства було націоналізовано, загальна трудова повинність, мілітаризація праці, зрівнялівка в оплаті, запровадження карткової системи постачання міського населення;

• більшовицький режим у 1920 р. пішов на певні поступки в національному питанні, порівняно з 1919 р. Задекларовані більшовиками політична лінія та економічна стратегія були більш м’якими та поміркованими порівняно з попередніми періодами, ліквідація УКП(б), дозвіл на існування УКП.

Наслідки — економічна криза, поширення насильницьких методів, погіршення умов життя народу, розгортання масового повстанського руху проти більшовицького режиму.

Повстання М. Григор’єва. 8.05.1919 р. отаман звернувся з універсалом «До українського народу», в якому закликав до боротьби проти російських продзагонів і комісарів, створення рад без більшовиків. М. Григор’єву вдалося звільнити значну частину центру і півдня України, але під тиском більшовиків відійшов на Херсонщину, де його війська об’єдналися із загонами Н. Махна, під час конфлікту з яким отаман і загинув. Повстання було придушено, однак воно відтягнуло значні сили більшовиків, що полегшило їх вигнання в 1919 р.

Зовнішня політика урядів УСРР — військово-політичний союз з радянською Росією.

Причини підписання С. Петлюрою Варшавського договору:

• потреба УНР у зовнішній допомозі для продовження боротьби за незалежність;

• прагнення Польщі узаконити завоювання західноукраїнських земель, здобути вплив на УНР, зберегти існування УНР як буфера між Польщею і радянською Росією.

Варшавська угода між УНР і Польщею. Квітень 1920 р. — Варшавська угода:

• польська влада визнавала незалежність УНР на чолі з С'. Петлюрою;

• українська сторона визнавала належність Західної У країни до Польщі;

• союзники мали звільнити територію УНР від більшовиків;

• польські війська на території України утримуються за рахунок УНР.

Наслідок Варшавського договору — спільні воєнні дії союзників проти радянської Росії.

Польсько-радянська війна на території України. 25 квітня 1920 р. розпочалася радянсько-польська війна. Спочатку вона була успішною для українських і польських військ, які вже 6 травня зайняли Київ. Але Червона армія була значно численнішою, вже 12 червня вона відвоювала це місто й продовжувала наступ на захід.

Утворення Галицької СРР. У ході цих дій більшовицькі війська зайняли частину Галичини, де в липні 1920 р. створили маріонеткову Галицьку соціалістичну радянську республіку (ГСРР) на чолі з Галицьким революційним комітетом, який очолював В. Затонський. Столицею цієї псевдодержави був Тернопіль. Припинила своє існування вона у вересні, коли під натиском польських військ Червона армія відступила з Галичини. Ще раніше, в серпні, вона зазнала поразки під Варшавою, битва відома під назвою «диво на Віслі». У жовтні 1920 р. між сторонами було укладене перемир’я.

Зміст Ризького мирного договору. 18 березня 1921 р. між Польщею, радянською Росією і УСРР:

• Польща порушила Варшавський договір, в якому обіцяла не визнавати УСРР;

• кордони між Польщею та УСРР встановлювалися приблизно такі ж, як і за Варшавським договором: Польща зберегла за собою Галичину, до неї відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся;

• Польща зобов’язалася забезпечити належні умови для національно-культурного розвитку українців.

Другий «Зимовий похід» Армії УНР. У листопаді 1921 р. українські війська під командуванням генерала Юрія Тютюнника зробили останню спробу регулярними військами відновити незалежність УНР. Цей наступ отримав назву Другий Зимовий похід, або Листопадовий рейд. Біля містечка Базар на Житомирщині учасники походу були розбиті, 359 полонених були розстріляні. Так закінчилася збройна боротьба регулярних військ УНР, повстанські загони воювали ще кілька років. Яскравим прикладом такого руху є «Холодноярська республіка» (1919-1922 рр.), центром якої було с. Мельники на Черкащині.

Розбивши білогвардійські війська П. Врангеля (листопад 1920 р.) і загони махновців (серпень 1921 р.), більшовицька влада утвердилася на більшій частині території України, що засвідчувало поразку національно-патріотичних сил і болючий територіальний розкол українських земель.

Культура та духовність. Умови розвитку культури в 1917-1921 рр. були неоднозначні. З одного боку, жорстока боротьба різних національних і соціальних груп не сприяла йому, з іншого, крах Російської імперії, боротьба за утворення незалежної України викликали духовне піднесення суспільства, яке проявилося в галузі культурного життя. Знову з’явилися й активно діяли «Просвіти», доки більшовики в 1921 р. не пішли на їх ліквідацію. Всі влади, крім білогвардійської, дещо зробили для розвитку української освіти. Навіть більшовики змушені були зробити кроки для українізації освіти. Але особливо багато здійснено за часів гетьманату. Тоді ж (листопад 1918 р.) було засновано Українську академію наук, президент — Володимир Вернадський, неодмінний секретар — Агатангел Кримський, всіх разом перших академіків 12.

Частина письменників (В. Винниченко, О. Олесь, М. Вороний) емігрувала за кордон. Але в літературу прийшло ціле покоління молодих письменників, які започаткували новий етап розвитку українського красного письменства. Найвидатнішим поетом став Павло Тичина, який у 1918 р. видав збірку «Сонячні кларнети». Інші літератори себе особливо проявили в 20-х рр.

Активно почали працювати в цей період молоді театральні режисери Лесь Курбас і Гнат Юра. Виникли знамениті музичні колективи Державна українська мандрівна капела (ДУМКА) під керівництвом Нестора Городовенка, Українська державна капела під орудою Олександра Кошиця. Плідно працювали композитори М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко. Визначним явищем в історії українського мистецтва було утворення наприкінці 1917 р. Української академії мистецтв, її першими членами стали Михайло Бойчук, Михайло Жук, Василь і Федір Кричевські, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут (автор проектів грошових знаків, поштових марок, державного герба і печатки, форми для війська, картини «Еней та його військо», 1919 р. тощо). Перший в Україні пам’ятник Т. Шевченкові спорудив у Ромнах молодий скульптор Іван Кавалерідзе (1918 р.).

Отже, культурні процеси 1917-1921 рр. посіли в історії помітне місце, вони багато в чому суттєво сприяли дальшому розвиткові української культури.

Тривалий час велася боротьба за створення автокефальної церкви. У 1921 р. була офіційно створена Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), митрополитом якої був обраний Василь Липківський. Це було визначною подією церковного життя України. Служба в автокефальних храмах велася українською мовою.

Причини поразки національно-визвольних змагань (національно-демократичної революції в Україні):

• суспільство було розколоте в питаннях про політичний устрій Української держави, про соціально-економічний лад, Українську революцію очолила інтелігенція, її соціалістичний напрям;

• отаманщина перетворилася на справжню «ракову пухлину» української державності, руйнуючи її;

• надто багато було зовнішніх ворогів української державності, відсутність зовнішньої підтримки;

• недостатньою виявилася національна свідомість українського народу, що звузило соціальну базу руху.

Історичне значення відновлення української державності на східно- і західноукраїнських землях:

• українці зробили ще один крок на шляху свого перетворення на сучасну націю;

• досвід державотворення міцно вкарбувався в історичну пам’ять народу;

• рівень національної самосвідомості значно виріс;

• прагнення народу до самозбереження як окремої національної спільноти не зникло;

• народжувалося переконання, що нормальний розвиток неможливий без власної держави — це було головною запорукою майбутнього відродження України.

Хронологічний довідник

1918 р., 29 квітня — розпуск УЦР нім. збройними силами.

Всеукраїнський хліборобський з’їзд у Києві. Проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. Держ. переворот в Україні, повалення УЦР, перехід влади до гетьмана. Підписання ним «Грамоти до всього українського народу» та законів «Про тимчасовий державний устрій України». Установлення Укр. Держави замість УНР.

Підняття Чорноморським флотом укр. прапорів.

1918 р., 23 травня — початок укр.-рос. переговорів у Києві. Рос. делегація визнала Україну самостійною державою.

1918 р., 11-16 травня — розкол УПСР на своєму четвертому з’їзді, відокремлення лівого крила, яке згодом отримало назву боротьбистів.

1918 р., 2 липня — П. Скоропадський запровадив укр. громадянство.

1918 р., 5-12 липня — І з’їзд КП(б)У в Москві. Секретарем ЦК обраний Георгій П’ятаков.

1918 р., 5 серпня — утворення на основі Укр. нац.-держ. союзу, заснованого в травні, Укр. нац. союзу, опозиційного гетьманській владі. Голова — Андрій Ніковський, 18 вересня союз очолив В. Винниченко.

1918 р., 6 жовтня — урочисте відкриття Київського укр. держ. ун-ту.

1918 р., 18 жовтня — утворення у Львові укр. депутатами, керівниками партій, церк. ієрархами (всього 150 осіб) Укр. Нац. Ради, що мала представницькі функції.

1918 р., 22 жовтня — урочисте відкриття Кам’янець-Подільського укр. держ. ун-ту.

1918 р., жовтень — відкриття у Ромнах на Сумщині першого в Україні пам’ятника Т. Шевченкові (скульптор — Іван Кавалерідзе).

1918 р., 1 листопада — укр. нац. повстання у Львові («Листопадовий зрив»), організоване Центр. військ. комітетом на чолі з Дмитром Вітовським..

1918 р., 1 листопада — 1919 р., 18 липня — українсько-польська війна. Польща здобула перемогу й окупувала Галичину.

1918 р., 3 листопада — Буковинське нар. віче в Чернівцях. Проголошення возз’єднання з Галичиною.

1918 р., 6-12 листопада — окупація Пн. Буковини рум. військами. ЗУНР не змогла допомогти у зв’язку з війною проти Польщі.

1918 р., 9 листопада — створення Держ. Секретаріату (уряду) ЗУНР на чолі з К. Левицьким.

1918 р., 10 листопада — складення присяги урядом ЗУНР. Прийнято назву нової держави — ЗУНР.

1918 р., 13 листопада — ухвалення Укр. Нац. Радою тимчасового осн. закону про держ. самостійність укр. земель колишньої Австро-Угорщини.

Анулювання радянською Росією Брест-Литовського миру. Початок нової війни більшовиків проти України. 1918 р., 14 листопада — публікація гетьманом грамоти про федерацію з білогвардійською Росією.

На таємній нараді Укр. нац. союзу утворено Директорію на чолі з В. Винниченком для о-ції повстання проти гетьмана.

1918 р., 15 листопада — звернення Директорії до укр. народу із закликом до збройної б-би з гетьманом.

1918 р., 18 листопада — перемога військ Директорії, основу яких складали полк Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця, над гетьманськими військами, значну частину яких становили рос. офіцерські дружини, в бою під Мотовилівкою. Успіх відкрив шлях на Київ.

1918 р., 20 листопада — початок наступу на Україну більшовицьких військ на чолі з Володимиром Антоновим-Овсієнком.

1918 р., 21 листопада — укр. війська почали покидати Львів. Столицею ЗУНР став Тернопіль.

1918 р., 22-26 листопада — вибори депутатів Укр. Нац. Ради, парламенту ЗУНР.

1918 р., 24 листопада — урочисте відкриття Укр. академії наук. Першими дійсними членами (академіками) стали 12 осіб, президентом — Володимир Вернадський.

1918 р., 25 листопада — поява військових кораблів Антанти на рейдах Одеси та Севастополя, висадка десантів і початок наступу на північ.

1918 р., 28 листопада — утворення в Суджі Курської губернії Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П’ятаковим.

1918 р., 1 грудня — укладення попереднього договору між ЗУHP і УНР у Фастові. ЗУHP погодилася увійти до складу УНР на правах терит. автономії.

1918 р., 14 грудня — вступ військ Директорії в Київ. Гетьман зрікся влади. Перехід влади до Директорії.

1918 р., 26 грудня — проголошення в Києві Декларації Директорії УНР з викладом основ соціально-економічної політики та держ. устрою УНР.

1919 р., 2 січня — столицею ЗУНР став Станіслав.

1919 р., 3 січня — перша сесія Укр. Нац. Ради у Станіславі ухвалила злуку з УНР. Є. Петрушевича вдруге обрано Президентом Укр. Нац. Ради.

Війська УНР залишили Харків, переїзд туди Тимчасового робітничо-селянського уряду України. Харків став столицею більшовицької України.

1919 р., 6 січня — офіційної назвою рад. України стала УСРР (до 1937 р.).

1919 р., 21 січня — Всенародні збори усіх українців Угорщини в Хусті. Проголошення злуки Закарпаття з Україною.

1919 р., 22 січня — проголошення Акта злуки (возз’єднання) УНР і ЗУНР у Києві на Софійському майдані. Змінено назву ЗУНР на Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР).

1919 р., 23-28 січня — засідання в Києві Трудового конгресу, парламенту УНР.

1919 р., 23-31 січня — Хотинське повстання проти румунської окупації Бессарабії.

1919 р., 29 січня — Тимчасовий робітничо-селянський уряд України реорганізовано в РНК, очолив її Християн Раковський.

1919 р., 5 лютого — вступ рад. військ у Київ. Більшовицька армія вдруге захопила місто. Директорія ще 2 лютого переїхала до Вінниці.

1919 р., 6-10 березня — III Всеукраїнський з’їзд рад. Ухвалення конституції УСРР. Головою ЦВК рад УСРР став Григорій Петровський.

1919 р., 6 квітня — евакуація військ Антанти з Одеси під натиском військ отамана Матвія Григор’єва, що перейшов на бік Червоної армії.

1919 р., 12 квітня — встановлення в УСРР прод. диктатури. Запровадження хлібної прод. розкладки. Незадоволення селянства і масові повстання проти більшовицької влади.

1919 р., квітень — прибуття на українсько-польський фронт з Франції 60-тис. армії генерала Йозефа Галлера, наступ польських військ.

1919 р., 9 травня — початок антикомуністичного збройного повстання під проводом Матвія Григор’єва. Охопило Південь і Правобережжя України, але було придушене, керівник загинув 26 липня.

1919 р., 22 травня — відправлено перше богослужіння укр. мовою (в Києві у церкві святого Миколая).

1919 р., 1 червня — схвалення декрету про об’єднання рад. республік.

1919 р., 8-28 червня — Чортківська офензива (контрнаступ) укр. військ Галицької армії під командуванням Олександра Грекова.

1919 р., 9 червня — проголошення у Заліщиках Є. Петрушевича диктатором ЗОУНР. Усі функції законодавчої та виконавчої влади передані Президентові.

Призначення генерала О. Грекова командувачем Галицької армії.

1919 р., 25 червня — визнання представниками Антанти на Паризькій конференції права Польщі на окупацію Сх. Галичини.

1919 р., 16-18 липня — окупація польськими військами Галичини. Перехід Галицької армії за Збруч на допомогу армії УНР.

1919 р., кінець липня - 30 серпня — наступ об’єднаних укр. армій на Правобережжі.

1919 р., 27 серпня — С. Петлюра підписав відозву «Проти погромів».

1919 р., 30 серпня — вступ укр. військ під командуванням Антона Кравса в Київ.

1919 р., 31 серпня — відступ укр. військ з Києва під тиском білогвардійської армії під командуванням генерала Бредова.

1919 р., 10 вересня — Сен-Жерменський договір країн Антанти з Австрією. За умовами договору Буковина передана Румунії, Закарпаття — Чехо-Словаччині.

1919 р., 29 жовтня — махновці вибили денікінців з Катеринослава, який утримували до початку грудня.

1919 р., 6 листопада — укладення договору між Галицькою армією і денікінцями, внаслідок якої УГА перейшла під командування А. Денікіна.

1919 р., осінь — запеклі бої армії УНР з денікінцями. Поразка військ Директорії та УГА. Втрата укр. військами боєздатності через епідемію тифу.

1919 р., 6 грудня - 1920 р., 6 травня — Перший «Зимовий похід» військ УНР під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

1919 р., 8 грудня — поява на картах дипломатів країн Антанти так званої «лінії Керзона».

1919 р., 11 грудня — утворення в Москві Всеукраїнського революційного комітету (Всеукрревкому), надзвичайного органу влади із законодавчими і виконавчими повноваженнями. Голова — більшовик Григорій Петровський. Існував до 16 лютого 1920 р.

1919 р., 16 грудня — денікінці залишили Київ. Вступ до міста частин Червоної армії. Третій прихід більшовиків.

1920 р., 12 січня — угода між ревкомом УГА і командуванням Червоної армії про створення Червоної української галицької армії (ЧУГА).

1920 р., 22-25 січня — установчий з’їзд УКП. Оформлення партії шляхом реорганізації УСДРП (незалежних). Існувала до квітня 1925 р.

1920 р., 5 лютого — ухвалення закону Всеукрревкому про землю.

1920 р., 16 лютого — припинення діяльності Всеукрревкому. Відновлення роботи в Харкові Президії ВУЦВК і РНК.

1920 р., 26 лютого — ухвалення ВУЦВК УСРР закону про хлібну розкладку. Селяни вороже зустріли таку політику.

1920 р., початок березня — саморозпуск УКП(б). Близько 4 тис. боротьбистів стали членами більшовицької партії.

1920 р., 4 квітня — відставка Антона Денікіна з поста командувача Збройними силами Півдня Росії, призначення на цю посаду Петра Врангеля.

1920 р., 21-24 квітня — Варшавський договір між УНР і Польщею. Польща визнавала Директорію за владу в Україні. Між державами укладався союз проти більшовиків. Зах. Україна визнавалася за Польщею.

1920 р., 25 квітня — початок польсько-радянської війни. Воєнні дії тривали до 12 жовтня.

1920 р., 6 травня — вступ польської армії та військ УНР у Київ.

1920 р., 12 червня — вступ до Києва частин Червоної армії. Четверте захоплення більшовиками міста.

1920 р., 8 липня — утворення в Тернополі більшовицького уряду Східної Галичини, Галицького революційного комітету (Галревкому) на чолі з Володимиром Затонським.

1920 р., 11 липня — ультиматум Керзона. Звернення міністра закордонних справ Великої Британії з нотою до рад. уряду, в якій пропонувалося перемир’я між польськими і рад. військами на т. зв. «лінії Керзона».

1920 р., 15 липня — Галревком видав Декларацію, у якій проголосив створення на території Сх. Галичини Галицької соціалістичної радянської республіки.

1920 р., 15-17 серпня — «Диво на Віслі». Контрнаступ польських військ під Варшавою, значну роль у якому відіграли укр. частини. Розгром частин Червоної армії на Віслі.

1920 р., 2 жовтня — угода уряду УСРР з махновцями про спільні дії в б-бі з П. Врангелем.

1920 р., 12 жовтня — укладення перемир’я між Польщею і РСФРР та УСРР у Ризі. Польща порушила Варшавський договір з УНР.

1920 р., 28 жовтня — війська Пд. фронту на чолі з М. Фрунзе перейшли в контрнаступ з Каховського плацдарму. Армія П. Врангеля відступила за Перекоп.

1920 р., 7-9 листопада — перехід військ Червоної армії разом з махновцями через Сиваш. Штурм Перекопа дивізією В. Блюхера. Протягом наступного тижня весь Крим був зайнятий більшовицькими військами (17 листопада).

1920 р., 21 листопада — після тяжких боїв армія УНР під командуванням Симона Петлюри відступила за Збруч.

1920 р., 25 листопада — розрив рад. командуванням угоди з махновцями. Намагання ліквідувати махновський рух.

1921 р., 18 березня — Ризький мир Польщі з рад. Росією та Україною. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Зах. Волинь і Західне Полісся. Ін. частини Правобережжя увійшли до складу УСРР.

1921 р., 11-27 жовтня — Всеукраїнський православний собор у Києві. Створення УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським.

1921 р., 4-29 листопада — Другий «Зимовий похід» (Листопадовий рейд). Поразка військ генерала Юрія Тютюнника. Завершення збройної б-би регулярних військ УНР за незалежність України.

1921 р., 23 листопада — розстріл 359 полонених армії генерала Юрія Тютюнника під містечком Базар (Базарська трагедія).

Персоналії

Андрієвський Опанас (1878, Уманський пов. Київської губ. - 16.05.1955, Австрія) — укр. держ. і політ. діяч, юрист. 1906 закінчив юрид. ліцей у Ярославлі (тепер РФ), займався правничою практикою. А. брав участь в укр. нац. русі. 11.02.1900 був одним із засновників РУП. З грудня 1917 — член УПСС. 14.11.1918 увійшов до складу Директорії, вийшов 4.05.1919. А. підтримував заколоти отаманів В. Оскілка і П. Болбочана. Емігрував.

Вернадський Володимир (12.03.1863, Петербург - 6.01.1945, Москва) — видатний природознавець, мінералог і кристалограф, основоположник геохімії, біогеохімії, гідрогеохімії, вчень про ноосферу і біосферу. Походив з давнього козачого укр. роду, дитинство минуло у Харкові та Полтаві. 1885 В. закінчив фізико-математичний ф-т Петербурзького ун-ту, 1888-1890 навчався за кордоном. З 1909 академік Петербурзької АН. З червня 1917 В. мешкав в Україні. 1918-1921 — перший президент УАН, 1920-1921 — проф. Таврійського ун-ту в Сімферополі. 1922-1939 — директор створеного ним Петроградського (з 1924 Ленінградського) радієвого ін-ту та ін. наук. установ. Гол. праця — монографія про біосферу і ноосферу (1941-1944). Член Чехо-Словацької (з 1926) та Паризької (з 1928) АН, багатьох зарубіжних наук. т-в. Автор бл. 400 праць.

Винниченко Володимир (26.07(7.08).1880, Єлисаветград, нині Кіровоград - 6.03.1951, Мужен, побл. Канн, південь Франції) — видатний гром.-політ. і держ. діяч, визначний письменник. На засіданнях Українського нац. конгресу (квітень 1917) обраний заст. голови УЦР. 15(28).06.1917 призначений головою першого укр. уряду — Ген. Секретаріату УЦР, 18(30).01.1918 пішов у відставку з посади тоді вже голови Ради Нар. Міністрів. 14.11.1918 обраний головою Директорії УНР, 10.02.1919 подав у відставку й емігрував. У 20-х рр. поселився у Франції, де займався переважно літ. діяльністю.

Вітовський Дмитро (8.11.1887, с. Медуха, неподалік Галича, тепер Галицького р-ну Івано-Франківської обл. - 4.08.1919, під Ратибором, Польща, похований у Берліні) — визначний військ. і держ. діяч. Навчався на юрид. ф-ті Львівського і Краківського (тепер Польща) ун-тах. У листопаді 1908 підготував втечу зі станіславської (нині Івано-Франківськ) в’язниці М. Січинського, який 1908 убив австрійського намісника Галичини А. Потоцького. Активний учасник виступів студентства за укр. ун-т, один з організаторів т-ва «Січ» і читалень «Просвіти» на Покутті. 1914-1915 В. командував сотнею, пізніше куренем УСС, 1916-1917 як комісар УСС у Ковелі займався о-цією укр. шкільництва на Волині. Наприкінці жовтня 1918 очолив Укр. військ. генеральний комісаріат, який під його керівництвом організував і провів переможне Листопадове повстання 1918 у Львові. 9.11.1918 призначений держ. секретарем військ. справ ЗУНР. Брав участь у Паризькій мирній конференції, загинув в авіакатастрофі.

Врангель Пьотр (Петро; 27.08.1878, Ново-Олександрівськ Ковенської губ., тепер Каунас, Литва - 25.04.1928, Брюссель) — рос. військ. і політ. діяч, барон. Походив з нім. і данського родів. В. здобув освіту гірничого інженера, згодом закінчив Академію генштабу. Учасник рос.-японської, Першої св. і громадянської війн, генерал-лейтенант. В. командував Кавказькою армією у війську А. Денікіна (травень-грудень 1919), 4.04.1920 очолив збройні сили півдня Росії. У червні-листопаді 1920 вів воєнні дії з Червоною армією переважно на території України, зазнав поразки, емігрував, трагічно загинув.

Григор’єв Матвій (спр. Серветник Ничипір, прізвище та ім’я поміняв; Григоріїв Микола; 1885, Дунаївці Подільської губ., тепер Хмельницька обл., за ін. відомостями 1888, с. Верблюжка Херсонської губ., тепер Новгородківського р-ну Кіровоградської обл., за ін. даними с. Заставля Новоушицького пов. Подільської губ., нині Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл. - 27.07.1919, с. Сентове, Херсонщина) — військ. діяч. Воював у російсько-японській і Першій св. війнах у чині штабс-капітана в складі рос. армії, 1917 взяв активну участь в українізації війська, 1918 служив у збройних силах Укр. Держави. Брав участь у повстанні проти гетьмана на півдні України, повстанські загони під його командуванням зайняли Миколаїв. Згодом перейшов на службу в Червону армію, очолив Задніпровську стрілецьку бригаду, з квітня 1919 — дивізію. Провів операцію зі звільнення півдня України від військ Антанти, здобувши 10.03.1919 Херсон, а 15.03.1919 — Одесу (нагороджений рад. орденом Червоного прапора). Побачивши криваві репресії більшовиків проти укр. селянства, Г. 8.05.1919 звернувся з універсалом «До українського народу», в якому закликав до боротьби проти рос. продзагонів і комісарів і створення рад без більшовиків. Звільнив значну частину центру і півдня України, але під тиском більшовиків відійшов на Херсонщину, де війська Г. об’єдналися із загонами Н. Махна, під час конфлікту з яким отаман і загинув.

Денікін Антон (16.12.1872, Варшава - 8.08.1947, Анн-Арборн, США) — рос. військ. і політ. діяч. 1892 закінчив Київське піхотне училище, 1899 — академію Генштабу. Учасник Першої св. війни, 1917 командував Зах. і Пд.-Зах. фронтами. Наприкінці 1917 разом з Л. Корніловим і М. Алексєєвим був організатором Добровольчої армії, яку очолив після загибелі Л. Корнілова. Весною 1919 розпочав наступ з Пн. Кавказу, 31.08.1919 війська Д. увійшли в Київ, кілька наступних місяців тривали їхні бої з об’єднаними укр. збройними силами. На окупованій денікінцями території здійснювалися погроми укр. культ. установ і шкіл, проводилися масові репресії проти укр. інтелігенції. Після поразки від Червоної армії весною 1920 емігрував за кордон.

Затонський Володимир (8.08.1888, с. Лисець Подільської губ., нині Дунаєвецького р-ну Хмельницької обл. - 29.07.1938, Москва) — ком. держ. і парт. діяч. 1912 закінчив фізико-математичний ф-т Київського ун-ту. З 1905 належав до РСДРП. З. у грудні 1917 повністю підтримав агресію більшовицької Росії проти УНР, увійшов як нар. секретар з питань освіти у маріонетковий Нар. секретаріат. У березні 1918 був головою більшовицького ЦВК в Україні. З. був одним з організаторів КП(б)У. У липні-вересні 1920 був головою Галревкому. 1922-1923 і 1933-1938 — нарком освіти УСРР та на ін. керівних постах у більшовицькій владі. Академік ВУАН (з 1929, хімія). Репресований сталінським режимом.

Коновалець Євген (14.06.1891, с. Зашків, нині Жовківського р-ну Львівської обл. -23.05.1938, Роттердам, Нідерланди) — визначний військ. і політ. діяч. Навчався на юрид. ф-ті Львівського ун-ту, один з лідерів студентського руху. Був членом УНДП. Під час Першої св. війни 1915 потрапив у рос. полон, до вересня 1917 перебував у таборах для військовополонених. З січня 1918 — командувач Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців, який незабаром перетворився на одну з найбоєздатніших частин армії УНР, відзначився у боях з більшовицькими військами і під час придушення антидержавного заколоту. 1-2.03.1918 війська К. та ін. укр. частини звільнили Київ від рос. окупаційних військ. Після гетьманського перевороту загін Січових стрільців був розформований, але з кінця серпня 1918 почав створюватися Окремий загін Січових стрільців у

Білій Церкві (нині Київська обл.). Цей загін під проводом К. взяв участь у антигетьманському повстанні Директорії, відіграв вирішальну роль у перемозі під Мотовилівкою (тепер Київська обл.) 18.11.1918. Надалі брав участь у боях з більшовицькими і денікінськими військами.

Левицький Кость (18.11.1859, Тисмениця, тепер Івано-Франківська обл. - 12.11.1941, Львів) — визначний гром.-політ. і держ. діяч, публіцист. На поч. Першої св. війни Л. став головою ГУР, а з травня 1915 — ЗУР. 9.11.1918 політик став головою уряду ЗУНР — Держ. Секретаріату (до поч. 1919).

Лизогуб Федір (6.11.1851, Седнів Чернігівської губ., тепер Чернігівського р-ну Чернігівської обл. - 14.11.1928, Королівство сербів, хорватів, словенців, згодом Югославія) — гром. і держ. діяч. Походив з старовинного козацько-старшинського роду. Батько Андрій Л. був одним з найближчих приятелів Т. Шевченка, старший брат Дмитро страчений як революціонер-народник за участь у замаху на імператора Олександра II. 1901-1915 був головою земської управи Полтави, виступав одним з ініціаторів спорудження пам’ятника І. Котляревському, видання його творів, побудови для земства нового будинку в укр. стилі та відкриття музею в місті. Належав до партії октябристів. 10.05.1918 очолив Раду Міністрів Укр. Держави (до 14.11.1918), намагався вести політику на стабілізацію політ., екон. і культ. життя країни, послідовно відстоював її інтереси на міжнародній арені. Емігрував.

Липківський Василь (19.03.1864, с. Полудня Липовецького пов. Київської губ., тепер Монастирищанського р-ну Черкаської обл. - 27.11.1937, Київ) — визначний реліг. діяч. Навчався у Київській духовній академії. З поч. 1900-х рр. — завідувач Київською церковно-вчительською школою, 1905 звільнений за нац. переконання. Л. з поч. 1917 разом з архієпископом володимирським Олексієм, протоєреєм С. Потіхіним, священником Н. Мариничем очолив укр. релігійно-громадський рух за автокефалію Укр. православної церкви. 9.05.1919 відправив першу службу укр. мовою в Миколаївському соборі на Печерську в Києві. У жовтні 1921 Всеукраїнський церк. собор затвердив проголошену 1.01.1919 автокефалію і обрав Л. митрополитом УАПЦ (висвячений 23.10.1921). Проводив українізацію церк. життя, сприяв перекладу реліг. книг укр. мовою, особисто відвідав бл. 500 парафій, чим підняв авторитет УАПЦ в Україні. 1927 під тиском влади змушений залишити сан митрополита, перебував під постійним наглядом більшовицьких репресивних органів, кілька разів перебував під арештом. 20.11.1937 засуджений до страти і незабаром розстріляний.

Мазепа Ісаак (16.08.1884, с. Костобобрів, Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ., тепер Семенівського р-ну Чернігівської обл. - 15.03.1952, Регенсбург, ФРН) — гром.-політ. і держ. діяч, учений-агроном, публіцист. 1904-1910 навчався на природничому ф-ті Петербурзького ун-ту. 1911-1917 працював агрономом. З 1905 був членом УСДРП. 1917 обраний членом Катеринославської (нині Дніпропетровськ) ради робітничих депутатів. М. у січні 1919 — депутат Трудового Конгресу України. 27.08.1919-25.05.1920 — голова ради Нар. Міністрів УНР. Брав участь у Першому Зимовому поході. М. з 1920 жив в еміграції.

Макаренко Андрій (17.07.1886, Гадяч, нині Полтавська обл. - 28.09.1963, Г’юстон, штат Техас, США) — гром. і політ. діяч. Служив в управлінні залізниць у Києві, 1917 став одним з організаторів укр. залізниць, голова Спілки залізничників. З 14.11.1918 — член Директорії УНР. Після поразки укр. визв. змагань М. перебував в еміграції — у Чехо-Словаччині, Австрії, Зах. Німеччині, з 1951 — у США. Захистив докторську дисертацію, вів пед. і гром. діяльність, зокрема допомагав укр. втікачам уникнути депортації в СРСР.

Мартос Борис (1.06.1879, с. Городище Кременчуцького пов. Полтавської губ. - 19.09.1977, Юніон, Нью-Джерсі, США) — гром.-політ. і держ. діяч, педагог. Навчався у Харківському ун-ті, уже тоді брав участь в укр. нац. русі, тричі був арештований, 1908 йому було заборонено учителювати, тому 1910-1914 працював у кооп. установах. Належав до РУП (з 1905 — УСДРП). Член УЦР з березня 1917. Увійшов до складу першого її уряду — Ген. Секретаріату (червень-серпень 1917 — секретар із зем. справ). У період Директорії М. знову потрапив до складу уряду, а 9.04-27.08.1919 очолював Раду Нар. Міністрів УНР. 1920 емігрував.

Махно Нестор (26.10.1888, с. Гуляйполе Катеринославської губ., нині районний центр Запорізької обл. - 25.07.1934, Париж) — повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху. Деякий час навчався у початковій школі. 1906-1908 брав участь у проведенні експропріацій, за що був арештований. 1910 за розбійницькі напади на багатіїв засуджений на довічне ув’язнення, яке відбував у Москві. Звільнений після революції 1917. Повернувшись в Україну, М. розгорнув активну діяльність, організував повстанський загін проти гетьмана, вів б-бу і проти військ Директорії УНР, одночасно 1919 воював з військами Антанти і Денікіна. Кілька разів укладав союз з Червоною армією, але ненадовго. На поч. вересня 1919 переформував свої загони, назвавши їх «Революційна повстанська армія України» (махновців, нараховувала бл. 80 тис. бійців). Завдав значної шкоди військам Денікіна і Врангеля, сприявши утвердженню рад. влади. Колишні союзники-більшовики з листопада 1920 розпочали ліквідацію частин М., вів з ними б-бу до 28.08.1921, коли перейшов кордон з Румунією. В еміграції жив у Румунії, Польщі, а з 1925 — у Франції. Урну з прахом М. було замуровано в стіні комунарів на кладовищі Перля-Шез. Його називали «Устимом Кармалюком XX ст.».

Нарбут Георгій (Юрій; 9.03.1886, хутір Нарбутівка Глухівського пов. Чернігівської губ., нині Глухівського р-ну Сумської обл. - 23.05.1920, Київ) — визначний художник-графік. Навчався малювати самотужки, 1909 удосконалював майстерність у Мюнхені (Німеччина, 1909). Повернувшись у Росію, мешкав у Петербурзі, з березня 1917 — у Києві. Проф., згодом ректор УАМ. 1910-1912 виконував ілюстрації до казок Г. X. Андерсена, байок І. Крилова, нар. казок. Будучи добрим знавцем укр. стародавнього мистецтва, Н. виконав низку гербів, ілюстрував або оформляв «Малоросійський гербовник» (1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917). За часів УНР і Укр. Держави Н. виконав проекти грошових знаків, поштових марок, держ. герба і печатки, форми для війська, обкладинок до ратифікаційних актів, грамот з нагоди різних урочистих подій тощо.

Омелянович-Павленко Михайло (8.12.1878, Тифліс, нині Тбілісі - 29.05.1952, Париж) — визначний військ. діяч. Батько Володимир був інспектором артилерії, мати — з грузинського князівського роду. 1910 закінчив Академію генштабу. Брав участь у російсько-японській і Першій св. війнах. У квітні-листопаді 1918 — командир Третьої стрілецької дивізії у Полтаві. У грудні 1918 — червні 1919 очолював УГА, згодом командував Запорізьким корпусом армії УНР. О.-П. успішно керував армією УНР під час Першого «Зимового походу» (6.12.1919—6.05.1920) і в ході радянсько-польської війни 1920. Після поразки укр. визв. змагань емігрував.

Остапенко Сергій (листопад 1881, Троянів Житомирського пов. Волинської губ., тепер с. Житомирського р-ну Житомирської обл. - 1937) — політ. і держ. діяч, економіст. Став членом УЦР, належав до УПСР. У січні-лютому 1918 О. був екон. радником укр. делегації на мирних переговорах у Бересті. Міністр торгівлі та промисловості в першому уряді Директорії (грудень 1918 — лютий 1919), протягом 13.02.1919 — 9.04.1919 очолював Раду Нар. Міністрів УНР. О. 1919-1920 був проф. Кам’янець-Подільського (тепер Хмельницької обл.) ун-ту. У 20-х рр. жив на території УСРР. 1931 арештований, загинув в ув’язненні.

Петлюра Симон (22.05.1879, Полтава - 25.05.1926, Париж) — видатний гром.-політ. і держ. діяч, публіцист. 1895-1901 навчався у Полтавській духовній семінарії, виключений за нац. настрої. П. з 1900 — член РУП (з 1905 — УСДРП). 1902 виїхав на Кубань (тепер у РФ) під загрозою арешту. П. працював у різних друкованих виданнях: «Рада» (1906-1907), «Слово» (1907-1908), «Украінская жізнь» (Москва, 1912-1914). На поч. Першої св. війни у статті «Війна і українці» закликав підтримати Росію, працював у Союзі земств. З березня 1917 — член УЦР, з травня 1917 — голова Укр. ген. військ. комітету, з червня 1917 — ген. секретар військ. справ у першому уряді В. Винниченка. П. у січні-лютому 1918 сформував Гайдамацький кіш Слобідської України, взяв активну участь у рос.-укр. війні. У період Гетьманату майже чотири місяці був ув’язнений. 14.11.1918 став членом Директорії і гол. отаманом армії УНР. П. у лютому 1919 вийшов з УСДРП і очолив Директорію УНР. За його ініціативи у квітні 1920 підписано Варшавський договір. П. з листопада 1920 керував роботою еміграційного уряду УНР у Польщі, згодом перебував в Австрії, Угорщині, Швейцарії, Франції. Убитий більшовицьким агентом С. Шварцбартом.

Петровський Григорій (4.02.1878, Харків - 9.01.1958, Москва) — рад. парт. і держ. діяч. П. 1905 — один із засновників у Катеринославі (1926 названий на його честь Дніпропетровськом) першої в Україні ради робітничих депутатів. Належав до РСДРП, вів рев. діяльність, був арештований, ув’язнений. П. — депутат IV Держ. думи (1912-1914, арештований, звинувачений у зраді й засланий). Нарком внутр. справ рад. Росії (1917-1919). П. — голова ВУЦВК (1919-1937, з перервою, грудень 1919 — лютий 1920 — голова Всеукрревкому).

Петрушевич Євген (3.06.1863, Буськ, тепер Львівська обл. - 29.08.1940, Берлін) — видатний гром.-політ. і держ. діяч. Навчався на юрид. ф-ті Львівського ун-ту. П. працював адвокатом у Сокалі (нині Львівська обл.), 1907-1918 був послом до австр. парламенту, з 1910 — галицького сейму. П. з 1914 був членом ГУР, з 1915 — ЗУР. У 1917-1918 — голова Укр. парламентарної репрезентації. 19.10.1918 як президент Укр. Нац. Ради П. проголосив створення на укр. землях Австро-Угорщини Укр. держави. 4.01.1919 обраний у Станіславі (нині Івано-Франківськ) президентом Укр. Нац. Ради (фактично — Президентом ЗУНР). Після проголошення 22.01.1919 Акту Злуки ЗУНР і УНР П. став членом Директорії УНР. 9.06.1919 призначений Диктатором ЗОУНР, Директорія не визнала цього акту і вивела П. зі свого складу. Розходився з С. Петлюрою у ряді питань державотворення. 15.11.1919 виїхав на еміграцію, очолив б-бу за самовизначення Галичини на міжнародній арені. Уряд П. в еміграції припинив своє існування 15.03.1923 після рішення Ради послів Антанти про передачу Галичини Польщі. До кінця життя перебував у Берліні.

Прокопович В’ячеслав (псевд. Волох; 10.06.1881, Чигиринський пов. Київської губ. - 7.06.1942, Бесанкур, Франція) — гром. і політ. діяч, історик, публіцист, педагог. Закінчив іст.-філол. ф-т Київського ун-ту. Викладав історію у київських гімназіях, редагував пед. журнал «Світло». П. належав до УРДП, згодом ТУП, УПСФ, член ЦК. Обраний до складу УЦР. П. був нар. міністром освіти УНР (січень-квітень 1918). З травня 1920 — голова Ради Нар. Міністрів УНР, один із соратників С. Петлюри. Емігрував.

П’ятаков Георгій (Юрій; 6.08.1890, Городище Черкаського пов. Київської губ., тепер Черкаська обл. - 30.01.1937, Москва) — рос. більшовицький діяч в Україні. Навчався у Петербурзькому ун-ті. З 1910 — член РСДРП (став більшовиком під впливом старшої від нього на 11 років Є. Бош, з якою згодом одружився і втік із заслання через Японію і США до Європи). П. перебував в ув’язненні, засланні, еміграції. З 1917 — голова Київського комітету більшовиків, деякий час від них входив до УЦР. У нац. питанні стояв на позиціях рос. великодержавного шовінізму. У липні 1918 на першому з’їзді КП(б)У обраний секретарем ЦК — фактичним її керівником (липень-вересень 1918, березень-травень 1919). П. у листопаді 1918 — січні 1919 очолював Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. На цьому посту діяч різко посилив примусову колективізацію селянських господарств, пришвидшив створення радгоспів і комун. П. причетний до масових розстрілів 1920 у Криму. Прихильник Л. Троцького. П. 1920-1923 — керівник Центр. управління вугільної промисловості Донбасу, згодом — на госп. роботі у Москві, один з авторів проекту першого п’ятирічного плану, виступав за проведення швидкими темпами індустріалізації України. 1936 арештований, пізніше розстріляний.

Раковський Християн (13.08.1873, Градец, тепер Болгарія - 11.09.1941, Орел, РФ) — політ. і держ. діяч. За національністю болгарин. Активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів. Навчався в ун-тах Женеви, Цюриха (Швейцарія), Берліна, Нансі, Монпельє (Франція)1918 вступив у партію більшовиків. З травня 1918 очолював делегацію рад. Росії на переговорах з урядом гетьмана П. Скоропадського. З січня 1919 до липня 1923 очолював РНК УСРР (з перервами). Р. ставив під сумнів навіть саме існування укр. народу, але до кінця 1921 змінив свої погляди, вимагав розширення політ. та екон. самостійності УСРР. Репресований, 1938 засуджений до 20 років ув’язнення, згодом розстріляний.

Скоропадський Павло (15.05.1873, Вісбаден, Німеччина - 26.04.1945, Меттен, Німеччина, похований в Оберсдорфі) — визначний політ. держ. і військ. діяч. Походив зі старовинного козацько-старшинського роду. Дитячі роки С. провів у с. Тростянець Прилуцького пов. Чернігівської губ. 1886-1893 навчався у Петербурзькому пажеському корпусі. З 1912 С. — генерал-майор почту імператора. Брав участь у російсько-японській і Першій св. війнах, генерал-лейтенант (1916). У липні-серпні 1917 розпочав українізацію 34-го армійського корпусу, який до поч. 1918 залишався однією з найдисциплінованіших частин. У жовтні 1917 С. обраний почесним отаманом Вільного козацтва. 29.04.1918 на Всеукраїнському хліборобському конгресі генерала обрано гетьманом України, він видав «Грамоту до всього українського народу» і «Закон про тимчасовий державний устрій України». За допомогою нім. військ С. прийшов до влади і добився відносної екон. стабільності, спираючись на поміщиків, вел. промисловців і фінансистів. Значними були досягнення гетьмана у нац.-культ. політиці. У міжнародних відносинах відстоював інтереси Укр. Держави. Екон. політика С. викликала масові сел. повстання і робітничі страйки. 14.11.1918 видав «Грамоту», в якій оголосив про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, що стало приводом до поч. повстання проти гетьманського режиму під проводом Директорії. 14.12.1918 гетьман підписав зречення від влади і невдовзі виїхав до Німеччини, де проживав майже весь час до самої см. Заходами С. 1926 створено Укр. наук. ін-т при Берлінському ун-ті. Відстоював інтереси українців перед нацистською владою, сприяв звільненню з концтаборів С. Бандери, А. Мельника, Я. Стецька та ін. Важко поранений під час бомбардування станції Платлінг (побл. Мюнхена, Німеччина). С., який до 1917 не брав участі у нац. русі, став одним з найбільших укр. патріотів.

Тарнавський Мирон (29.08.1869, с. Барилів, тепер Радехівського р-ну Львівської обл. - 29.06.1938, Львів) — відомий військ. діяч. Закінчив офіцерську школу (Відень, 1892) і офіцерські курси (Відень, 1899). Брав участь у Першій св. війні, командував сотнею, полком, у липні 1917 призначений командиром легіону УСС. З 12.02.1919 Т. — в УГА, бере участь в українсько-польській війні. У червні 1919 УГА здійснила Чортківську (нині Тернопільська обл.) офензиву, задум якої народився у штабі Т., саме бригади його корпусу вели успішний наступ. У липні 1919 присвоєно звання генерала, призначено командувачем УГА. Восени армія опинилася перед катастрофою, Т. наважився на перемир’я з військами А. Денікіна, за що був усунений з посади. 1920 арештований польською владою, після звільнення 1921 мешкав на території сучасної Львівської обл.

Троцький Лев (спр. Бронштейн Лейба; 7.11.1879, с. Янівка Єлисаветградського пов. Херсонської губ., нині Кіровоградська обл. - 20.08.1940, Кайокан, Мексика) — видатний діяч більшовизму і рад. держави. Походив з родини заможного єврея-землевласника. Навчався у Миколаївському реальному училищі (1895-1896). З молодих років брав участь у рев. діяльності, 1898 уперше заарештований, 1902 утік з Сибіру. Після II з’їзду РСДРП перейшов на бік меншовиків, згодом займав особливі позиції, з 1917 — більшовик. Т. 1905 очолював Петербурзьку раду, арештований, 1907 вивезений на довічне поселення в Сибір, по дорозі втік, в еміграції до 1917. 25.09.1917 став головою Петроградської ради, відіграв важливу роль у жовтневому перевороті. У першому більшовицькому уряді — нарком закордонних справ, разом з В. Леніним 3(16).12.1917 підписав ультиматум УЦР. 1918-1925 Т. очолював Реввійськраду республіки, нарком військ. справ, відіграв значну роль у формуванні Червоної армії, застосовуючи адміністрування і репресії. Важлива роль Т. у ліквідації укр. державності та встановлення більшовицького режиму в Україні. Після смерті В. Леніна як найвизначніший лідер більшовизму мав шанси стати лідером, але зазнав поразки від Й. Сталіна. Висланий з СРСР. 1939 у серії статей Т. несподівано висловився за надання політ. самостійності Україні. Убитий агентом НКВС іспанцем Р. Меркадором, якому за це було присвоєно звання Героя Рад. Союзу.

Тютюнник Юрій (20.04.1891, с. Будище Київської губ., тепер Лисянського р-ну Черкаської обл. - 20.10.1930, Москва) — визначний військ. діяч. Закінчив агрошколу в Умані, нині Черкаська обл. Брав участь у Першій св. війні. У липні 1917 Т. обраний членом УЦР. Восени 1917 сформував у Звенигороді (тепер Черкаська обл.) Кіш вільного козацтва, який у лютому 1918 розгромив збільшовичену 8-му армію і 8-тис. загін М. Муравйова, контролював великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени 1918 повстанці під командуванням Т. вели бої з німцями і гетьманцями. У лютому 1919 об’єдналися із загонами М. Григор’єва, який очолив могутню військ. групу, Т. став начальником штабу, разом з Червоною армією повели наступ проти військ А. Денікіна й Антанти, зайняли Херсон і Одесу. У травні 1919 через політику «воєнного комунізму» виступили проти більшовиків. Після загибелі М. Григор’єва частини Т. у липні 1919 приєдналися до армії УНР, воювали проти Червоної і білогвардійської армій. Т. присвоєно звання генерал-хорунжого, був начальником штабу під час Першого зимового походу, в листопаді 1921 очолив Другий «Зимовий похід», після невдачі емігрував. 1923 повернувся у рад. Україну, потрапивши у пастку ОГПУ (ОДПУ), викладав тактику і стратегію у Харківській школі червоних старшин («Даю виклади бандитизму!», — за його словами). Ю. Яновський на основі блискучих оповідей Т. створив роман «Чотири шаблі». Написав спогади, кілька кіносценаріїв, навіть зіграв себе самого у фільмі «ПКП». 1929 арештований, вивезений до Москви, розстріляний за наказом начальника спецслужб В. Менжинського.

Чехівський Володимир (Чеховський; псевд. Ілля Братерський; 1.08.1876, с. Горохуватка Київського пов. Київської губ., тепер Кагарлицького р-ну Київської обл. - 3.11.1937, Архангельська обл., РФ) — визначний політ. і реліг. діяч. Закінчив Київську духовну академію (1900), кандидат богослов’я, магістр (1905). Учителював, зокрема в Одесі (1908-1917). Належав до УСДРП (з 1905). Депутат І Держ. думи, входив до складу Укр. парламентської громади (1906). Член УЦР. 26.12.1918-11.02.1919 — Ч. очолював Раду Нар. Міністрів, перший уряд Директорії УНР. За його безпосередньою ініціативою 1.01.1919 було проголошено автокефалію укр. православної церкви. 1919-1920 — проф. історії к-ри у Кам’янець-Подільському держ. укр. ун-ті, 1920-1922 — проф. Вінницького ін-ту нар. освіти та Київського мед. ін-ту, доцент Київського політехнічного ін-ту. Ч. — один з активних учасників І (14-30.10.1921) і II (17-30.10.1927) Всеукраїнських православних соборів, ідеолог УАПЦ. 1929 арештований, засуджений на процесі «СВУ» на 10-річне ув’язнення, згодом розстріляний.

Швець Федір (11.11.1882, Жаботин Черкаського пов. Київської губ., тепер Кам’янського р-ну Черкаської обл. - 20.06.1940, Прага) — відомий гром. і політ. діяч, учений-геолог. Закінчив природничий ф-т Дерптського ун-ту (нині Тарту, Естонія, 1909). Викладав природничі науки у Дерптській гімназії (1909-1916). Ш. у березні 1917 повернувся в Україну, став членом УЦР. У вересні 1918 призначений проф. геології укр. держ. ун-ту в Києві та його першим проректором. 14.11.1918 Ш. став одним із членів Директорії. 15.11.1919 разом з А. Макаренком виїхав за кордон з дипломатичними дорученнями, передавши всю повноту влади С. Петлюрі. 25.05.1920 виведений із складу Директорії УНР. Емігрував.

Щорс Микола (25.05.1895, Сновськ Городнянського пов. Чернігівської губ., нині районний центр Чернігівської обл. - 30.08.1919, побл. с. Білошиця, тепер Коростенського р-ну Житомирської обл., похований у Самарі, РФ) — рад військ. діяч. Навчався у Полтавській духовній семінарії (1911-1915). Щ. — учасник Першої св. війни, підпоручик. Командир полку, дивізії у Червоній армії. Загинув за суперечливих і нез’ясованих обставин, ймовірно від кулі більшовицького комісара. На замовлення Й. Сталіна О. Довженко створив фільм «Щорс», у якому немає жодного документально засвідченого епізоду, він став початком міфотворчості навколо постаті Щ. Для створення пам’ятника діячеві у Києві позував молодий Л. Кравчук. Нині багато фактів життєпису Щ. залишаються невивченими.

Терміни та поняття

Автокефальна церква (від гр. «сам» і «голова») — у православ’ї церква, адміністративно незалежна від ін. церков, повне самоврядування церкви, її незалежність.

Акт Злуки — проголошення об’єднання двох укр. держав — УНР і ЗУНР — 22 січня 1919 у Києві. Продемонстрував прагнення укр. народу до соборності.

Анархізм (від гр. «безвладдя») — 1) сусп.-політ. течія, що заперечує будь-яку політ. владу, проголошує метою знищення держави та заміну будь-яких форм примусу влади вільною і добровільною асоціацією громадян. Склалася у 40-60-х рр. XIX ст. У сучасних умовах — різновид лівого екстремізму; 2) невизнання авторитету, порядку, дисципліни, стихійність, неорганізованість, сваволя.

Боротьбисти (Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбистів), УПСР(б); Українська комуністична партія (боротьбистів), УКП(б)) — укр. політ. партія, яку створили ліві есери в березні 1919. Ще в травні 1918 УПСР розкололася. Ліва частина (Василь Блакитний, Гнат Михайличенко, Олександр Шумський та ін.) стояли на позиції більшовиків і ставили за мету сприяти розгортанню соц. революції в Україні. Друкований орган — газета «Боротьба», від якої й походить назва партії. У серпні 1919 відбулося об’єднання б. з незалежними лівими укр. соціал-демократами, партія отримала назву УКП(б). Партія стояла на позиціях націонал-комунізму, була впливовою і досить численною, налічувала понад 15 тис. членів. Б. співпрацювали з більшовиками, але ті відмовили їм у рівному представництві у Всеукрревкомі та у збереженні окремої укр. Червоної армії. В. Ленін, розуміючи, що існування партії становить небезпеку для більшовиків, обіцяв «незалежність» УСРР, і в березні 1920 з допомогою Комінтерну схилив УКП(б) до саморозпуску і злиття з КП(б)У, в яку було прийнято близько 4 тис. колишніх б. Вони відіграли значну роль у період українізації. У 1930-х рр. більшість з них була репресована.

Варшавський договір 1920 р. — угода між УНР і Польщею, укладена у квітні 1920 у Варшаві. За умовами договору польський уряд визнавав незалежність УНР і Директорію на чолі з Симоном Петлюрою як верховну владу в державі; українсько-польський кордон було визначено по лінії, яка проходила по р. Збруч, далі вздовж східної межі Рівенського повіту до р. Прип’яті. Складовою частиною договору були політ., торговельно-економічна (21 квітня) і військ. (24 квітня) конвенції. Угода передбачала початок спільних польсько-українських воєнних дій проти більшовицьких військ на території України. Умови В. д. привели до суттєвих розходжень серед укр. політ. сил. Труднощі польсько-радянської війни 1920 змусили польський уряд визнати УСРР і укласти з нею Ризький мирний договір, фактично ліквідувавши наслідки В. д.

«Воєнний комунізм» — соціально-економічна політика більшовиків в УСРР періоду 1919-1921. Полягав у більшовицькому насильстві в екон., політ. і соціальній сферах, що викликало масовий опір населення. Характеризувався встановленням прод. розкладки (диктатури), забороною торгівлі, націоналізацією всіх підприємств, згортанням грошового обігу, загальною трудовою повинністю. У зв’язку з масовими повстаннями більшовицька влада у березні 1921 проголосила заміну продрозкладки продподатком, що означало перехід від «в. к.» до непу.

Галицька соціалістична радянська республіка (ГСРР) — маріонеткове терит. утворення, проголошене 15 липня 1920 Галревкомом на частині західноукраїнських земель під час польсько-радянської війни 1920. Після відступу Червоної армії з території Галичини 23 вересня 1920 вона припинила своє існування.

Галицький революційний комітет (Галревком) — найвищий орган рад. влади в Сх. Галичині, з 15 липня 1920 — тимчасовий робітничо-селянський уряд так званої ГСРР. Місце перебування — Тернопіль. Сформований 8 липня 1920 у Харкові за директивами моск. більшовицького керівництва. Голова — В. Затонський. Припинив існування 21 вересня 1920 у зв’язку з відступом Червоної армії з території Сх. Галичини.

Галицько-Буковинський курінь січових стрільців — укр. військ. частина, сформована наприкінці 1917 у Києві переважно з колишніх полонених австроугорської армії, які були українцями. 18-19 листопада 1917 полковник Роман Дашкевич відібрав у Дарницькому таборі військовополонених 22 добровільців-галичан, які поклали поч. куреню. Поступово кількість особового складу зростала, командувачем став полковник Євген Коновалець. На поч. 1918 відділ було перейменовано на Курінь Січових Стрільців, який незабаром став однією з найкращих частин армії УНР, відзначився у багатьох боях 1918-1919.

Гетьманат — гетьманський держ. устрій в Україні за часів П. Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918).

Гетьманський переворот — захоплення влади прихильниками Павла Скоропадського 29.04.1918 при підтримці нім. військ, скасування УНР і утворення Укр. Держави.

Державний Секретаріат ЗУНР-ЗОУНР — найвищий виконавчий і розпорядчий орган держ. влади ЗУНР-ЗОУНР. Створений Укр. Нац. Радою у Львові 9.11.1918, голова — Кость Левицький. 4.01.1919 у Станіславі (тепер Івано-Франківськ) уряд було переобрано, його очолив Сидір Голубович. 9.06.1919 було ухвалено рішення про передачу всієї військ. та цивільної влади Євгенові Петрушевичу і надання йому диктаторських повноважень. З 1.08.1920 у Відні було сформовано закордонний (екзильний) уряд Диктатора, який ставив собі за мету домагатися відновлення незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. Внаслідок рішення Ради послів держав Антанти від 14.03.1923 про приєднання території Сх. Галичини до Польської держави уряд ЗУНР 15.03.1923 припинив своє існування.

Диктатор ЗОУНР-ЗУНР — титул Євгена Петрушевича, наданий йому 9.06.1919 Президією Виділу Укр. Нац. Ради ЗОУНР. В умовах загрози воєнної поразки і остаточної втрати державності вся повнота військ. та цивільної влади передавалася Диктаторові ЗОУНР. Євген Петрушевич склав свої повноваження 15.03.1923 після рішення Ради послів держав Антанти про належність Сх. Галичини до Польщі.

Диктатура (від лат. «диктую, наказую») — нічим не обмежена влада особи, групи, класу, організована в максимально жорстку пірамідальну структуру, яка забезпечує негайне виконання політ. волі верховної влади.

Директорія (від лат. «управління, керівництво») — колегіальний орган виконавчої влади, який складається з декількох осіб.

Директорія УНР — тимчасовий орган держ. влади УНР, створена 14 листопада 1918 у Києві спочатку як тимчасовий верховний орган для о-ції антигетьманського повстання, згодом — як найвищий держ. орган УНР, склад — Володимир Винниченко (голова), Опанас Андрієвський, Андрій Макаренко, Симон Петлюра, Федір Швець. Після проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 членом Директорії УНР став Євген Петрушевич. 11 лютого 1919 Володимир Винниченко вийшов зі складу органу, який очолив Симон Петлюра. 4 травня 1919 вийшов зі складу Директорії УНР Опанас Андрієвський. Євген Петрушевич займався тільки справами Галичини. 15 листопада 1919 було ухвалено рішення про скасування повноважень Федора Швеця й Андрія Макаренка. Правовий статус існування Директорії як найвищої влади УНР у складі однієї особи регулював закон «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР». Наприкінці 1920 Директорія УНР втратила контроль над територією України.

Другий «Зимовий похід» (Листопадовий рейд) — остання спроба укр. нац.-держ. сил збройним шляхом завоювати незалежність України в ході нац.-визв. змагань 1917-1921. Армія, що його здійснювала, складалася з трьох груп: Волинська, Бессарабська і Подільська з командувачами Юрій Тютюнник, Андрій Гулий-Гуленко і Микола Палій, пізніше Сергій Чорний. Загальне командування здійснював генерал Юрій Тютюнник. Дві групи здійснили походи, але невдовзі повернулися за кордон. Найбільша Волинська група йшла на Київ, але зазнала невдачі під Базаром.

Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР) — назва ЗУНР після об’єднання з УНР у 1919-1920 рр. 22 січня 1919 було урочисто проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. 24 січня Трудовий Конгрес України затвердив Акт Злуки і ухвалив «Закон про форму української влади», згідно з яким ЗУНР будо перейменовано в ЗОУНР. З поч. 1920 уряд ЗОУНР в еміграції та його делегація на переговорах у Парижі відновили вживання попередньої назви — ЗУНР.

Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) — укр. держава, створена у листопаді 1918 на західноукраїнських землях, які входили до Австро-Угорської імперії. У ніч на 1 листопада 1918 загони УСС на чолі з Дмитром Вітовським зайняли всі найважливіші установи у Львові і фактично установили укр. владу в укр. державі. 9 листопада 1918 було утворено тимчасовий виконавчий орган, який 13 листопада 1918 був перетворений на уряд — Держ. Секретаріат. Цього ж дня булим затверджені Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої австро-угорської монархії», згідно з яким вона отримала назву — ЗУНР. Закон визначав територію держави, яка включала укр. етнічні землі (Галичину, Буковину і Закарпаття), близько 70 тис. квадратних кілометрів з населенням понад 6 мільйонів осіб. 22 січня 1919 у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Згідно з законом «Про форму влади в Україні» ЗУНР отримала назву ЗОУНР. На поч. 1920 назва ЗУНР була відновлена. 1919-1923 ряд міжнародних документів закріпили окупацію територій ЗУНР Польщею, Чехо-Словаччиною та Румунією.

Зимові походи армії УНР — див. Перший «Зимовий похід» і Другий «Зимовий похід».

Інтервенція (від лат. «втручання») — насильницьке втручання однієї чи кількох держав у внутр. справи ін. держави, спрямоване проти її незалежності та терит. цілісности.

«Київська катастрофа» (від укр. «Київська» і гр. «переворот, кінець, загибель») — надзвичайно важке становище армії УНР восени 1919 після втрати Києва 31 серпня 1919, перебування її в «трикутнику смерти».

Комітети бідноти, комбіди (від лат. «доручаю» і укр. «бідноти») — опорні пункти більшовиків на селі, знаряддя у б-бі із заможними верствами населення, на що наголошується й у назві, цим органам передавалася вся повнота влади до створення системи рад, але й після цього вони існували, будучи паралельною владою на селі, з 1920 — комітети незаможних селян (комнезами, КНС).

Комуністична партія (більшовиків) України, КП(б)У — частина Рос. ком. партії (більшовиків), з 1925 до 1952 — Всесоюзної ком. партії (більшовиків), що об’єднувала осередки останньої в межах України, керувала всіма ділянками сусп. життя, посідаючи абсолютну владу. Ідеологічно грунтувалася на марксизмі-ленінізмі, проголошувала своєю метою побудову ком. с-ва. Виникла на першому з’їзді 5-12 липня 1918 у Москві, де під тиском особисто В. Леніна КП(б)У проголосила себе частиною РКП(б), яка підпорядковується її ЦК. На той час у партії українців було 7 %. Першим керівником став Георгій (Юрій) П’ятаков.

Листопадове повстання 1918 р. (Листопадовий Зрив, Листопадовий Чин) — укр. нац.-визв. повстання, що відбулося в ніч на перше листопада 1918 у Львові, внаслідок якого було утворено ЗУНР. Керував діями укр. частин, які нараховували 1500 вояків і 60 старшин, Дмитро Вітовський.

«Лінія Керзона» — умовна назва лінії, яку Найвища рада держав Антанти ухваленням «Декларації Верховної ради союзних і об’єднаних держав з приводу сх. кордону Польщі» визнала 8 грудня 1919 сх. кордоном Польської держави. Вона не відповідала етнічним кордонам Польщі, залишаючи за нею укр. етнічні території Лемківщину, Надсяння, Підляшшя, Холмщину. 12 липня 1920 міністр закордонних справ Вел. Британії Джордж Керзон направив більшовицькому урядові ноту з пропозицією припинити наступ Червоної армії на цій лінії (звідси назва «Л. К.»). За рішенням Ялтинської конференції 1945 вона була покладена в основу післявоєнного польсько-радянського розмежування. 16 серпня 1945 договір між СРСР і Польщею у Москві установив кордон прибл. по цій лінії, укр. етнічні землі опинилися у складі Польщі.

Мотовилівський бій 1918 р. — бій між військами Директорії УНР і гетьманськими частинами Павла Скоропадського в p-ні станції Мотовилівка під Києвом. Тривав цілий день 18 листопада 1918, надвечір частини Січових стрільців під командуванням сотника Осипа Думіна прорвали оборону противника і захопили Васильків. Гетьманські війська, зазнавши значних втрат, відступили у напрямі Києва. Внаслідок перемоги військ Директорії УНР у М. б. через деякий час на території України було встановлено владу Директорії, відновлено УНР.

Націоналізація (від лат. «народ») — перехід приватної власності у власність держави чи с-ва землі, пром. підприємств, банків, транспорту тощо.

Отаманщина — явище в нац. русі періоду Укр. революції анархічного характеру; причинами її були як традиційні селянські настрої, так і більшовицька агітація, швидко розклала армію Директорії, не дала можливості їй дати відсіч Червоній армії, навести порядок в Україні. Місцеві отамани не визнавали ніякої центр. влади, захищали лише групові чи терит. інтереси, що й призвело до о. Ці отамани мали різноманітні напрями, гол. з них — Григор’єв, Зелений, Тютюнник, Струк, Ангел — командували досить значними військами, але не під єдиним командиром.

Перший «Зимовий похід» — визначний бойовий рейд військових з’єднань армії УНР по тилах більшовицьких військ і денікінців з шостого грудня 1919 до шостого травня 1920. Бойова група, що його здійснювала, складалася з трьох дивізій: Запорізька, Київська і Волинська з такими командувачами-генералами: Андрій Гулий-Гуленко, Юрій Тютюнник і Олександр Загродський. Загальне командування здійснював генерал Михайло Омелянович-Павленко. Під час нього було подолано дві з половиною тисячі кілометрів по Центр. Україні. Загальна кількість його учасників сягала близько десяти тисяч бійців. Він успішно закінчився 6.05.1920. в р-ні Ямполя (тепер Хмельницька обл.).

Продовольча диктатура (від укр. «продовольча» і лат. «диктую, наказую») — більшовицька політика стосовно продовольства 1919-1921, установлена, щоб забезпечити продовольством Росію; будувалася на принципах «воєнного комунізму», як і в Росії, установлена спеціальним декретом ВУЦВК 12.04.1919, за яким заборонялася приватна торгівля, що було одним з осн. складників, оголошувалася державна монополія на найважливіші прод. товари, ними розпоряджалися лише держ. органи, наркомат продовольства був єдиним органом, який мав право заготовляти і розподіляти прод. товари, звичайно, за «класовим принципом».

Продовольча розкладка (продозкладка) — здача зерна, крім необхідного мінімуму (посівний фонд, хліб для харчування членів родини і фураж), селянами державі за встановленими нею цінами, на практиці переважно більшовицька влада забирала (продзагони) весь хліб без будь-якого відшкодування, елемент прод. диктатури, важлива складова політики «воєнного комунізму». Назва походить від того, що хліб та ін. продовольство, який більшовицька влада збиралася конфіскувати у селян, розкладали на багатих і середніх селян, проводилася рад. владою 1919-1921.

Продовольчі загони (прозагони) — спеціальні військ. загони для заготівлі продовольства 1919-1921, складова частина більшовицької прод. диктатури. Ком. прод. органи, які були розташовані переважно у містах, у проведенні хлібозаготівель спиралися на комбіди та на них. Продзагони формувалися у вел. пром. центрах України та Росії. Саме вони здійснювали продрозкладку, хоча використовували і регулярну армію.

Рада Народних Комісарів України (РНК УСРР 1919-1937, РНК УРСР 1937-1946) — найвищий виконавчий і розпорядчий орган держ. влади України 1919-1946, рад. уряд в Україні, Раднарком. Попередниками його був Нар. секретаріат і Тимчасовий робітничо-селянський уряд, який і було 29 січня 1919 реорганізовано в РНК УСРР.

Революційні комітети (ревкоми) — надзвичайні органи влади, створені більшовиками на місцях після захоплення влади, цим органам була передана влада на місцях до проведення виборів, а часто і після їх проведення.

Репресії (від лат. «придушення») — каральні заходи, утиски, переслідування, вжиті держ. органами, заходи держ. примусу.

Ризький мир — угода між Польщею, з одного боку, і рад. Росією і рад. Україною, з другого боку, від 18 березня 1921, за якою Польща визнавала УСРР, а Зах. Україна і Зах. Білорусія увійшли до складу Польщі. Перекреслював Варшавську угоду квітня 1920.

Соборність України — ідея об’єднання в єдиний держ. устрій усіх етнічних укр. земель. Про це писав Павло Чубинський у творі, який став нац. гімном, Микола Міхновський у праці «Самостійна Україна» та ін. Уперше ідея була здійснена в підписаному 22 січня 1919 Акті Злуки (Соборности) між УНР і ЗУНР. На згадку про цю подію 22 січня в Україні — День Соборности.

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України — рад. уряд в Україні. Створений 28 листопада 1918 у Курську, під безпосереднім контролем Москви, для узаконення прямої інтервенції рад. Росії проти України. Голова — Георгій П’ятаков. Після захоплення більшовицькою армією Слобожанщини переїхав до Харкова. З 6 січня 1919 почав вживати назву УСРР. 25 січня 1919 проголосив необхідність об’єднання УСРР з рад. Росією на засадах «соц. федерації». За наказом В. Леніна уряд наприкінці січня 1919 очолив Християн Раковський, який реорганізував його за рос. зразком, 29 січня 1919 відбулося перейменування уряду на РНК УСРР.

Трудовий Конгрес України (ТКУ, Конгрес трудового народу України, Всеукраїнський трудовий конгрес) — найвищий тимчасовий законодавчий орган УНР у період Директорії. Проходив у Києві 23-28 січня 1919 (вибори відбулися 12-15 січня 1919). На момент відкриття Конгресу прибуло 400 делегатів (згодом — ще частина делегатів). 23 січня 1919 ТКУ затвердив ухвалу Укр. Нац. Ради ЗУНР і Універсал Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. На наступних пленарних засіданнях Конгрес заслухав звіти Директорії (Володимир Винниченко), уряду (Володимир Чехівський), Гол. отамана Симона Петлюри. 28 січня делегати ТКУ затвердили резолюцію про владу як проект тимчасової конституції України. До наступної сесії Конгресу верховна влада і оборона держави доручалися Директорії УНР. Протягом весни-літа 1919 ТКУ поступово втрачав вплив на держ. життя УНР. 11 липня 1919 під головуванням Семена Вітика була прийнята постанова про припинення діяльності комісій ТКУ.

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — незалежна укр. церква, яка організаційно оформилася на Всеукраїнському православному соборі у Києві 14-30 жовтня 1921. Становлення УАПЦ відбувалося в контексті нац. відродження України як поступка рад. влади в процесі українізації. Очолив УАПЦ митрополит Василь Липківський (1921-1927).

Українська академія наук (УАН; Всеукраїнська академія наук, ВУАН; АН УРСР; Національна академія наук України, НАНУ) — одна з провідних наук. установ світу за своїм інтелектуальним і матеріальним потенціалом. Закон про заснування УАН і наказ про призначення першого складу академіків (12 осіб) були підписані гетьманом Павлом Скоропадським 14 листопада 1918. 27 листопада 1918 першим президентом УАН обраний Володимир Вернадський. Наступними президентами Академії наук України були Микола Василенко (1921-1922), Орест Левицький (1922), Володимир Липський (1922-1928), Данило Заболотний (1928-1929), Олександр Богомолець (1930-1946), Олександр Палладін (1946-1962), Борис Патон (з 1962). Майже до кінця 1920-х рр. ВУАН зберігала певну автономність, проте з 1929 через зміну процедури виборів і посилення репресій влада повністю взяла під свій контроль її діяльність. Після досягнення незалежності Україною НАНУ вперше стала справді самоврядною о-цією з правами власності на матеріальну базу, якою вона користувалася. Перед ученими, особливо в галузі гуманітарних наук, розкрилися вел. перспективи творчої праці.

Українська Галицька армія (УГА), Галицька армія — збройні сили ЗУНР, існували в 1918-1919, перший командувач — Михайло Омелянович-Павленко (з грудня 1918). Почали створюватися з листопада 1918 як Галицька армія (назва до 6 листопада 1919), основу склали частини, які брали участь у Листопадовому повстанні 1918 та два бойові курені Легіону УСС. З листопада 1918 до липня 1919. Галицька армія вела нерівну б-бу з військами Польщі. У січні 1919 за ініціативою начальника штабу Євгена Мишковського проведена реорганізація армії. У червні 1919 Галицьку армію очолив Олександр Греков, під керівництвом якого було проведено славну Чортківську офензиву. 6 липня 1919 військо очолив Мирон Тарнавський, 6 листопада 1919 він змушений був підписати договір з армією Антона Денікіна, який проіснував недовго. Була укладена угода з Червоною армією і утворена Червона Укр. Галицька армія (ЧУГА). Більшість ЧУГА наприкінці 1920 перейшла на бік українсько-польських військ, решту більшовики заарештували і практично всіх знищили. УГА перестала існувати.

Українська Держава — офіційна назва гетьманського держ. устрою під керівництвом Павла Скоропадського, який існував в Україні у квітні-грудні 1918. Установлена в результаті перевороту 29 квітня 1918 з допомогою нім. окупаційних військ, тому гетьманська політика і була зорієнтована на Німеччину. Павлові Скоропадському належала абсолютна влада, але назвати необмеженою монархією її навряд чи можна. За час існування У. Д. як мала успіхи в екон. і нац. політиці, так і невдачі. Поразка Німеччини у Першій світ. війні остаточно підірвала позиції гетьмана, він зробив спробу переорієнтуватись на небільшовицьку Росію, але вже 14 листопада 1918 почалося повстання проти Павла Скоропадського, яке організувала Директорія. Через місяць повстання перемогло. Гетьман зрікся влади і незабаром виїхав до Німеччини. У. Д. перестала існувати.

Українська комуністична партія (УКП, популярна назва — укапісти) — укр. партія ком. спрямування, утворена на установчому з’їзді 22-25 січня 1920. УКП вважала, що укр. революція, на відміну від революції в Росії, не могла перерости з бурж.-дем. революції в соц., не завершивши нац.-визв. б-би укр. народу. Хоча партія не була масовою (близько 3 тис. членів), вона у б-бі з КП(б)У була ідейно сильною, оскільки походила з соціал-демократії (ліва частина УСДРП). Найвідоміші діячі — Михайло Ткаченко, Юрій Мазуренко, Андрій Річицький (голова), Юрій Лапчинський та ін. 1924 УКП під тиском КП(б)У «самоліквідувалася», остаточно у 1925. Значна частина її членів увійшла до КП(б)У, а в 1930-х рр. більшість з них була репресована.

Українська Національна Рада ЗУНР (Укрнацрада, УНРада) — найвищий законодавчий орган ЗУНР — ЗОУНР. Створена 18 жовтня 1918 у Львові як Конституанта (Конституційні Збори) укр. народу, що проживав на своїх етнографічних землях в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 УНРада ухвалила постанову про утворення Укр. держави на укр. територіях Австро-Угорщини. Її президентом став Євген Петрушевич. Кілька членів УНРади були серед організаторів Листопадового повстання 1918. 9 листопада 1918 Укрнацрада утворила виконавчий орган — Раду держ. секретарів (згодом — Держ. Секретаріат). 13 листопада 1918 УНРада ухвалила Тимчасовий Осн. закон про державну самостійність укр. земель колишньої Австро-Угорської монархії, який проголошував утворення ЗУНР. Наприкінці листопада — на поч. грудня 1918 р. у Галичині проведено додаткові вибори від гром. о-цій повітів і вел. міст. Повний склад УНРади нараховував близько 150 осіб, у сесіях брали участь переважно близько 130 депутатів. З січня 1919 вона прийняла Ухвалу про Злуку ЗУНР з УНР. Після Злуки ЗУНР отримала назву ЗОУНР із забезпеченням повної терит. автономії. 15 квітня 1919 УНРада ухвалила закони про скликання Сойму ЗОУНР та про вибори до нього. 9 червня 1919 у Заліщиках Президія виділу Укради і Рада держ. секретарів спільною постановою передали свої конституційні повноваження диктатору Євгенові Петрушевичу. Після окупації Галичини Польщею окремі делегації Укради засідали у Відні та Львові 1919-1923.

Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) — штучна форма державності, що існувала в Україні 1917-1991. Являла собою сурогат нац. державності. Проголошена 12 (25) грудня 1917 у Харкові, який зайняли рос. більшовицькі війська, під назвою «Укр. Нар. Республіка». У березні-квітні 1918 ліквідована армією УНР і німецько-австрійськими військами. 6 січня 1919 після другої окупації укр. земель більшовицькими рос. військами встановлена нова назва за аналогією з рад. Росією — Укр. Соц. Рад. Республіка (УСРР). 10 березня 1919 ухвалена перша конституція псевдодержави. УСРР з’явилася за волею більшовиків з метою послаблення нац.-визв. руху, однак її поява свідчила про те, що ком. влада на відміну від царської визнала існування укр. народу і була змушена миритися з існуванням укр. нац. державності (хоча в дуже усіченому вигляді). За конституцією рад. України, ухваленої у січні 1937 установлювався ін. порядок означень в офіційній назві держави: Укр. Рад. Соц. Республіка (УРСР). Ця назва залишилася незмінною до 24 серпня 1991, коли Верховна Рада проголосила Акт незалежності України.

Український національний союз (УНС) — координаційний осередок укр. політ. партій, професійних і культ. о-цій, опозиційних до правління гетьмана Павла Скоропадського. Організований на поч. серпня 1918 на основі УНДС після виходу УДХП і вступу до нього лівих партій. Включав УСДРП, УПСС, УПСФ, УПСР, Союз залізничників, «Просвіту» та ін. партії й о-ції. УНС виступав за встановлення самостійної дем. укр. республіки. Головою союзу був Андрій Ніковський, а з 18 вересня 1918 — Володимир Винниченко. Мав філії у ряді міст України. В умовах політ. кризи 24 жовтня 1918 Павло Скоропадський погодився на включення до складу уряду п’ятьох міністрів, запропонованих УНС. 14 листопада 1918 був створений новий уряд на чолі з Сергієм Гербелем і гетьман видав «Грамоту» про вступ України у федеративний зв’язок з майбутньою небільшовицькою Росією. Тоді ж на засіданні УНС було створено Директорію, яка оголосила повстання проти гетьманського режиму з метою відновлення УНР. Після падіння Гетьманату УНС очолював Микита Шаповал (листопад 1918 - січень 1919).

«Холодноярська республіка» (1919-1922 рр.) — центр антибільшовицького повстанського руху в районі лісового урочища Холодний Яр зі столицею в с. Мельники (нині Чигиринський р-н Черкаської обл.). Очолював спочатку В. Чучупак, згодом - І. Деркач, К. Блакитний, Г. Нестеренко-Орел. У часи найбільшого розмаху б-би «X. р.» охоплювала 25 сіл, загін налічував бл. 15 тис. селян. У л-рі ці події описали Ю. Горліс-Горський («Холодний Яр»), В. Шкляр («Чорний Ворон») та ін.

Червоний терор (від укр. «червоний» і лат. «страх, жах») — офіційна політика придушення політ. і потенційних противників насильницькими методами, яку здійснювали більшовики в роки громадянської війни (в Україні — у часи Укр. революції 1917-1921). Ініціатором і натхненником масового терору був В. Ленін. Він переконав своїх соратників у необхідності застосування «найжорстокішого рев. терору». 7(20).12.1917 створено спеціальний орган — Всеросійська надзвичайна комісія для б-би з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем (рос. абревіатура ВЧК). 5.09.1918 РНК ухвалив постанову про ч. т., яка надавала насильницькій політиці офіційного, держ. характеру. Дослідники вважають, що жертвами більшовицького терору стали сотні тисяч осіб, значна частина з них — в Україні.

Чортківська офензива (від назви районного центру Тернопільської обл. та лат. «контрнаступ, наступ, прорив, пролом») — наступальна операція Галицької армії 7-28 червня 1919 з метою розгрому угруповань ворога у p-ні Чорткова і визволення всієї території ЗУНР. Вел. роль у ній відіграв штаб Мирона Тарнавського, корпус під командуванням якого брав найактивнішу участь у її здійсненні, загальне командування Галицькою армією з 9 червня 1919 очолював генерал Олександр Греков. У ході Ч. о. військо ЗУНР звільнило Тернопіль, Бережани, Золочів, вийшло на підступи до Львова. Але брак зброї, боєприпасів і військ. спорядження, відсутність допомоги з боку армії УНР, яка сама потребувала підтримки для боїв з більшовиками, нерівні сили змусили Галицьку армію відступити під тиском численнішого і краще забезпеченого польського війська.