РОЗДІЛ 28.

Сутність процесу лібералізації суспільно-політичного життя УРСР в середині 1950-1960-х рр.: припинення масових репресій, часткова реабілітація. 5 березня 1953 р. було оголошено про смерть Й. Сталіна. Почалася активна боротьба за владу, в яку втягнулося і керівництво УРСР (першим українцем на посту першого секретаря ЦК КПУ в 1953 р. став Олексій Кириченко). За його активної допомоги в цій боротьбі переміг М. Хрущов.

Причини:

• нове керівництво розуміло неможливість продовження сталінської репресивної політики;

• відбулася низка повстань політичних в’язнів у сталінських концтаборах (1953-1954 рр.), у яких важливу роль відіграли колишні бійці УПА, члени ОУН, що поклало початок ліквідації ГУЛагу (ГУТабу).

Сутність. Зупинила оберти сталінська машина репресій. У 1954 р. створюється комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів щодо масових репресій другої половини 30-х рр.

Важливу роль у зміцненні законності відіграло запровадження в УРСР 1955 р. прокурорського нагляду за дотриманням законності. Це свідчило про перші кроки лібералізації суспільно-політичного життя в країні.

Важливим кроком на шляху демократизації став XX з’їзд КПРС (лютий 1956 р.). На закритому засіданні М. Хрущов зачитав доповідь «Про культ особи та його наслідки»:

• з’їзд засудив репресивну практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи Й. Сталіна»;

• на Сталіна та Берію покладено практично всю відповідальність за організацію масових репресій;

• причинами культу особи Сталіна названо його риси характеру, зовнішню політику, а не саму систему;

• початком незаконних репресій називався 1934 р., все, що до нього: Голодомор тощо — не критикувалося.

Засудження дій Сталіна (десталінізація) було обмеженим, неповним. Суспільно-політичний лад СРСР не зазнав докорінних змін. Тоталітарна система дозволяла вести критику свого творця дозовано, у визначених нею рамках. Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з’їзд започаткував важливі зміни в суспільстві.

Наслідки процесу лібералізації. В Україні рішення XX з’їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з ентузіазмом і надією:

• після лютого 1956 р. широко розгорнулася політична реабілітація громадян, репресованих у попередні десятиліття. Додому повернулися десятки тисяч в’язнів сталінських концтаборів, які ще залишилися живими;

• не піддавалися сумніву необхідність депортації селян у роки колективізації (розкуркулення), масових виселень людей із західних областей у повоєнні роки;

• хоча депортація кримських татар, німців та інших етнічних груп з південних районів України була визнана незаконною, повернутися на батьківщину їм було заборонено;

• зросла частка українців у партійному та державному апараті, уповільнилася русифікація;

• позитивне значення мало деяке розширення прав союзних республік в адміністративно-політичній сфері.

В Україні було створено низку нових союзно-республіканських міністерств. Розширювалися права республіки у формуванні свого бюджету, питаннях матеріально-технічного постачання, збуту продукції. До компетенції України належало ухвалення цивільного, кримінального і процесуального кодексів, розроблення законодавства про судоустрій і судочинство. У відання республіки передавалися питання адміністративно-територіального устрою, районування, віднесення міст до обласного, всеукраїнського підпорядкування. Ці зміни майже не позначилися на становищі населення України, вони не змінили унітарного характеру СРСР.

Прорахунки в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики обумовили становище, яке спричинило усунення М. Хрущова від керівництва. Змова виникла на найвищому рівні. За усунення першого секретаря ЦК КПРС виступив навіть Микола Підгорний, який у 1957-1963 рр. очолював КПУ, і якого саме М. Хрущов висунув на відповідальну роботу в Москву. Рішенням жовтневого пленуму ЦК КПРС М. Хрущова звинувачено у волюнтаризмі і суб’єктивізмі, знято з посади першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР. На ці посади було обрано Леоніда Брежнєва, вихідця з України, і А. Косигіна. Так закінчився період «відлиги» (1953-1964 рр.).

Отже, суть змін, що розпочалися після смерті Й. Сталіна, полягає в лібералізації суспільного життя, яка виявилася в частковій реабілітації жертв сталінських репресій, припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації, зростанні українського чинника в державному та громадському житті, розширенні прав республіки в економічній, фінансовій і юридичній сферах тощо.

Зміни адміністративно-територіального устрою УРСР.

19 лютого 1954 р. (на честь 300-річчя «возз’єднання України з Росією») було ухвалено рішення Верховної Ради СРСР про входження Кримської області до складу УРСР. У тому ж році створена Черкаська область. Ліквідовано Дрогобицьку (приєднана до Львівської) та Ізмаїльську (приєднана до Одеської) області.

Причини входження Кримської області до складу УРСР:

• це диктувалося передусім інтересами центру, потребами відновлення господарства;

• Крим був пов’язаний з Україною протягом усієї своєї історії. Частина цієї території належала Київській Русі. У період існування Кримського ханства українці у певний час переважали за кількістю населення;

• внаслідок депортації в 1944 р. кримськотатарського народу національний склад півострова суттєво змінився, господарське життя Криму було паралізоване. У Крим було переселено значну кількість росіян, які, потрапивши у незвичайні умови, не могли здійснити господарське освоєння цієї південної території, і навіть тікали назад, на північ Росії.

Наслідки входження Кримської області до складу УРСР:

• спроба перекласти на плечі України частину моральної відповідальності за депортацію з півострова кримськотатарського населення і примусити її займатися відновленням у Криму господарського і культурного життя. При цьому московський центр нічого не втратив, бо так само безроздільно контролював Україну;

• розширення курортного потенціалу України;

• збільшення в Україні питомої ваги росіян, що становили більшість населення Криму, не було здійснено заходів з дерусифікації півострова, що й досі залишається загрозою для стабільності в Україні.

Зміни в промисловості. У 50-х рр. на перший план вийшли питання модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР. Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з чинною централізованою системою управління народним господарством, котра гальмувала цей процес:

• дедалі більшу увагу почали приділяти розвиткові машинобудування. З’явилася нова галузь — легкове автомобілебудування (Запоріжжя). Розпочався випуск найбільших у світі суховантажних суден і риболовецьких траулерів у Миколаєві, реактивних повітряних лайнерів Ту-124 в Києві;

• виходить на проектну потужність Каховська, будують Дніпродзержинську, Київську, Кременчуцьку ГЕС;

• у Криворіжжі діяв найбільший у Європі гірничо-збагачувальний комбінат, нарощувалося виробництво у ВПК, зросли обсяги видобутку вугілля, нафти, газу.

Саме на шляхах нарощування традиційних галузей промисловості керівництво СРСР сподівалося «наздогнати і перегнати» капіталізм. Однак НТР вимагала цілком нових технологій, які в СРСР не розробляли.

Зміни в сільському господарстві. У вересні 1953 р. вперше за багато років реально оцінено становище села. Але вихід з цієї ситуації вбачався в удосконаленні чинної колгоспної системи:

• капіталовкладення в сільське господарство значно зросли, підвищено закупівельні ціни на продукцію села;

• ліквідовано деякі найбільш ненависні податки на селянські господарства. Загальна сума податку з господарств колгоспників була зменшена в 2,5 разу, а заборгованість за попередні роки скасована;

• як і раніше, держава здійснювала політику екстенсивного розвитку сільського господарства.

Керівництво СРСР найраціональнішим вважало введення в господарський обіг нових земель, особливо в Казахстані. Туди з України виїхало понад 100 тис. осіб, переважно молоді. Бажаних результатів освоєння нових земель не дало, а на сільське господарство України це справило негативний вплив.

Деяке зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів, розширення сфери товарно-грошових відносин сприяли у середині 50-х рр. поступу сільського господарства. У травні 1957 р. М. Хрущов висунув утопічне завдання: «Найближчими роками наздогнати США з виробництва м’яса, молока й масла на душу населення». Для досягнення поставленого завдання були необхідні величезні капіталовкладення та ряд інших заходів, однак:

• тривало укрупнення колгоспів (творення агроміст), яке супроводжувалося оголошенням безлічі дрібних сіл і хуторів «неперспективними». Необгрунтованою була також реорганізація сотень колгоспів у радгоспи;

• негативний вплив на розвиток сільського господарства справила заборона тримати худобу в приміській зоні, на околицях міст, спроби зменшити розміри присадибних ділянок колгоспникам;

• у широких масштабах стала впроваджуватися кукурудза, котра швидко витіснила традиційні культури;

• становище сільського господарства ускладнив також неврожай 1963 р.

Держава змушена була купувати хліб за кордоном, виділяючи зі свого бюджету все більші суми.

Зміни в соціальній сфері. Період «відлиги» ознаменувався суттєвими змінами в рівні життя населення:

• помітні зрушення відбулися в грошовій оплаті праці колгоспників, виплачувалася щомісяця;

• у 1956 р. на 80 % було збільшено розміри пенсій, хоча колгоспникам їх держава не оплачувала. У липні 1964 р. ухвалено закон про пенсії й допомогу членам колгоспів, селянам почали видавати паспорти;

• високими темпами розвивалося житлове будівництво, хоча зводили переважно малогабаритні помешкання, так звані «хрущовки»;

• поліпшилося постачання населення товарами широкого вжитку, набула поширення побутова техніка;

• грошова реформа 1961 р. спричинила зростання цін на колгоспних ринках, а в 1962 р. ціни на ряд продуктів харчування підняла і державна торгівля;

• скасовано плату за навчання у старших класах середньої школи;

• на початку 60-х рр. відбувся перехід фабрик і заводів на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями, зарплати робітників суттєво зросли, вони могли вільно переходити на іншу роботу.

Соціальна політика — складова частина політики «відлиги» — стала більш вагомою, незважаючи на ряд прорахунків і невдач (призвели до страйків, зокрема, численних жертв у Новочеркаську).

Спроби реформування управління економікою в середині 1950-1960-х рр. У 1957 р. було здійснено спробу докорінної реорганізації органів управління промисловістю і будівництвом. Ліквідуються галузеві міністерства і замість них створюються територіальні органи управління — Ради народного господарства (раднаргоспи). В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів (згодом — 14, ще пізніше — 7).

Наслідки економічних реформ для українського суспільства:

• ця реформа підривала майже повний контроль центру над економікою України. Тепер усі підприємства в регіонах керувалися раднаргоспами, які перебували в підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР. Це рішення вважається найбільшим проявом економічної самостійності КПУ за 40 років існування в Україні радянської влади;

• утворення раднаргоспів сприяло розвиткові легкої промисловості, збільшенню виробництва товарів;

• економічна самостійність регіонів дозволяла нагромаджувати й ефективно використовувати засоби для поліпшення житлового будівництва, транспорту, легкої промисловості, соціально-культурної сфери регіонів.

У 1962-1964 рр. стали проявлятися деякі негативні риси, пов’язані з діяльністю раднаргоспів, зокрема послаблення господарських зв’язків між підприємствами різних регіонів, місництво. Ці недоліки планувалося подолати шляхом укрупнення раднаргоспів, але життя вимагало впровадження госпрозрахунку, самостійності підприємств, справжнього економічного суверенітету республіки. Однак центр на це не пішов, вбачаючи в цьому загрозу своїй необмеженій владі, замах на імперську суть СРСР.

Здобутки й особливості розвитку культури.

Освіта. Лібералізація суспільного життя сприяла активізації творчих сил, піднесенню культурного життя. Істотний вплив на духовне життя мало рішення XXII з’їзду КПРС про «формування нової людини», яким будь-які відхилення від офіційної ідеології, як і раніше, заборонялися й переслідувалися. Закон про освіту, ухвалений у квітні 1959 р., передбачав запровадження обов’язкової восьмирічної освіти, давав батькам право вирішувати, якою мовою має відбуватися навчання у певній школі. Проти цього виступили письменники, які добре розуміли, що це питання вирішуватимуть не батьки, а місцеве партійне керівництво, яке орієнтуватиметься на русифікаторські плани центру. Уже на середину 60-х рр. українською мовою навчалося лише 60 % школярів, а в містах — 21%. Русифікація стала однією з найхарактерніших рис організації освіти, особливо вищої.

Наука. В Україні проводилися дослідження з ряду визначальних напрямків науково-технічного прогресу. У 1964 р. у фізико-технічному інституті АН УРСР збудовано найбільший у світі прискорювач електронів. Україна була одним із центрів розвитку кібернетики, академік Віктор Глушков написав цикл праць з теорії цифрових автоматів, створено ряд ЕОМ. У 1961 р. одержано перші штучні алмази. Україна залишалася лідером у галузі електрозварювання, дослідження проводилися під керівництвом Бориса Патона, який у 1962 р. очолив Академію наук УРСР. Миколою Боголюбовим були розроблені нові методи квантової теорії поля та статичної фізики. Розпочав свою діяльність видатний учений-хірург Микола Амосов. Незважаючи на певні успіхи, Україна залишалася науковою периферією СРСР. Традиційним стало переїзд талановитих учених на роботу до Москви (головний конструктор космічних кораблів С. Корольов). Україна внесла вирішальний вклад в успіхи СРСР в освоєнні космосу: 1957 р. запущено перший штучний супутник Землі, 1961 р. відбувся перший політ людини в Космос (Юрій Гагарін).

Виникнення руху «шістдесятників». У ці роки в культуру стрімко увірвалося блискуче своїм яскравим талантом покоління «шістдесятників» — поети Ліна Костенко (збірки «Проміння землі», «Мандрівки серця»), Василь Симоненко (збірки «Тиша і грім», «Земне тяжіння», посмертно), Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, прозаїки Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, літературознавці Іван Дзюба. Іван Світличний, Євген Сверстюк, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, П. Заливаха та багато інших. Вони в 1959 р. утворили київський Клуб творчої молоді «Сучасник», який очолював театральний режисер Л. Танюк:

• плеяда молодих митців внесла свіжий струмінь в українську культуру, відкинувши її ідеологічні штампи;

• в центр своєї творчості поставила людину з її ідеалами та духовним світом, вірою в оновлення суспільства, торжество свободи і демократії;

• мріяли про оновлення радянського суспільства, відродження української мови.

Уже на початку 60-х рр. деякі з «шістдесятників» зазнали переслідувань з боку влади.

Мистецтво. У цей період створено ряд визначних музичних творів, до них слід віднести Третю симфонію композитора Бориса Лятошинського, твори Левка Ревуцького, опери Георгія Майбороди «Милана» та Юлія Мейтуса «Украдене щастя». Великої популярності набули пісенні твори композитора Платона Майбороди на слова Андрія Малишка. Заслуговують на увагу картини «Колгоспне поле» (1948-1949), «Хата в Богданівні» (1955) Катерини Білокур, «Тарас Бульба на чолі війська» (1955), М. Дерегуса, «Весілля» (1964) Тетяни Яблонської, графіка Василя Касіяна, пам’ятник Т. Шевченкові у Москві (1964), скульптори М. Грицюк, Ю. Синькевич, А. Фуженко. Таким чином, українська культура скористалася новими можливостями в часи «відлиги», але вийти за рамки, встановлені керівництвом СРСР, вона була неспроможна.

Причини виникнення дисидентського руху наприкінці 1950 - на початку 1960-х рр.

Прагнення влади будь-що втримати народ під контролем неминуче вело її до конфлікту з інтелігенцією та критично налаштованими представниками інших верств населення. Наслідком цього стала поява наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. руху українських інакодумців — дисидентства (незгодних). Вони підхопили естафету боротьби вояків УПА та підпільників ОУН:

• припинення збройної боротьби ОУН і УПА перевело український рух до нових форм боротьби;

• помітний вплив на формування дисидентів справляли зовнішні фактори, зокрема виступи в країнах так званого соціалістичного табору, особливо в Угорщині;

• лібералізація режиму, що привела до активізації національно-визвольного руху;

• дальші утиски й обмеження національного життя українців, монополія партії на владу.

Як форма національно-визвольного руху, український рух інакодумців вирізнявся певними рисами:

• мирна, ненасильницька форма боротьби;

• рух мав чітко виражені організаційні форми;

• дисидентський рух був загальноукраїнським явищем;

• у ньому брали участь різні соціальні верстви населення, а найбільше — інтелігенція.

Течії дисидентського руху:

• український національно-визвольний (за незалежність України);

• рухи нацменшин (кримськотатарський, єврейський за повернення на історичну батьківщину);

• за права людини;

• за свободу совісти (релігійне дисидентство);

• за соціально-економічні права (робітничий рух)

Антирежимні виступи 1960-х рр. У 1959 р. на Львівщині утворена Українська робітничо-селянська спілка (УРСС), яку організував Левко Лук’яненко. Вона ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР мирним шляхом, що було гарантовано конституцією. 1961 р. Л. Лук’яненко був засуджений до страти, заміненої 15-річним ув’язненням. До тривалих термінів були засуджені його соратники. Такі організації, як УРСС, були не поодинокі й існували в різних частинах України: Об’єднана партія визволення України, Український національний комітет, Український національний фронт, донецька група Григорія Гайового, запорізька група Володимира Савченка і Володимира Чернишова й ряд інших. На початку 60-х рр. відбулося ряд робітничих страйків: у Донецьку, Жданові (нині Маріуполь), Києві, Краматорську, Кривому Розі, Одесі, Харкові, Черкасах. У 1965 р. були поведені масові арешти дисидентів, серед них — Валентин Мороз, Святослав Караванський, І. Світличний, П. Заливаха, Ігор Ґерета. Репресій зазнав і генерал Петро Григоренко.

Значення антирежимного руху. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Письменник Борис Антоненко-Давидович назвав її «меморандумом покоління». Ця праця дала могутній поштовх до дальшого розгортання дисидентського руху. Устами молодого публіциста найактивніша частина української інтелігенції заявила про розрив з тоталітарною системою.

Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується, з одного боку, невдалими спробами реформування освіти, русифікацією, адміністративним утвердженням атеїзму, а, з іншого, певним ослабленням тиску системи на культуру, розширенням меж для творчої та наукової самореалізації, появою перших паростків національного відродження, виходом на літературні й суспільні обрії творчої молоді.

Хронологічний довідник

1953 р., 5 березня — смерть Й. Сталіна. Початок б-би за владу, в яку було втягнуте й керівництво УРСР.

1953 р., кінець травня — початок серпня — повстання у Норильську, в якому взяло участь близько 40 тис. політв’язнів, очолили українці — вояки УПА та члени ОУН. Тривало 69 днів. Повстанці домоглися низки поступок і послаблень у режимі їхнього утримання в таборах.

1953 р., 2-4 червня — пленум ЦК КПУ звільнив від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова й обрав Олексія Кириченка — першого українця на цій посаді.

1953 р., 3-7 вересня — пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про заходи щодо дальшого розвитку сільського господарства СРСР. Це відіграло позитивну роль у розвитку сільськогосподарського виробництва. Пленум обрав першим секретарем ЦК КПРС М. Хрущова.

1953 р. — запровадження в осн. обов’язкового семирічного навчання дітей.

1953-1954 рр. - повстання політичних в’язнів у сталінських концтаборах. Ліквідація ГУЛагу (ГУТабу).

1954 р., 19 лютого — Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської обл. зі складу РРФСР у склад УРСР. Після депортації кримськотатарського населення з Криму його екон. освоєння переселенцями з РРФСР відбувалося повільно. Крим був тісно пов’язаний з Україною протягом усієї своєї історії. Передачу Криму приурочили до 300-річчя «возз’єднання України з Росією».

1954 р., 23 лютого - 2 березня — пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про дальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель. Розпочалося освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Алтаю і Сибіру, куди виїхало понад 100 тис. осіб з України.

1954 р., 12 травня — УРСР стала постійним членом Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та Міжнародної Організації Праці.

1956 р., 14-25 лютого — XX з’їзд КПРС, на закритому засіданні якого з доповіддю «Про культ особи та його наслідки» виступив М. Хрущов. Різка, але поверхова критика Сталіна.

1956 р., березень — збільшення розмірів пенсій на 80%. Пенсійне забезпечення колгоспників покладалося на колгоспи, які такої можливості переважно не мали. Рішення про щомісячне авансування сільських трудівників і додаткову оплату праці в колгоспах.

1956 р., 6 червня — постанова Ради Міністрів СРСР про скасування платні за навчання у старших класах середніх шкіл, у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах СРСР.

1956 р., 30 червня — постанова ЦК КПРС «Про подолання кульгу особи та його шкідливих наслідків».

1957 р., 22 травня — М. Хрущов виступив із програмним завданням: у найближчі роки наздогнати і перегнати США за виробництвом м’яса, масла та молока на душу населення. Виконання цього утопічного завдання негативно позначилося на розвиткові сільського господарства України і СРСР.

1957 р., 31 травня — сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон «Про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР». Стара система галузевого, вертикального централізованого управління ліквідовувалась. На її місці постала система раднаргоспів.

1957 р., 10 липня — спроба докорінної реорганізації органів управління промисловістю та будівництвом. Ліквідовано галузеві міністерства. Опубліковано список економічних адміністративних районів СРСР (105, з них в Україні — 11). Реформа підривала майже повний контроль центру над економікою України.

1957 р., 4 жовтня — запуск у СРСР першого в світі штучного супутника Землі, початок «космічної ери». Значну роль у забезпеченні цього успіху відіграла Україна.

1957 р., 18 грудня — постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР про створення спеціальної наук. редакції для підготовки і видання Укр. рад. енциклопедії (видана в 1959-1966 р., 18 лютого)

1957 р., 24 грудня — пленум ЦК КПУ звільнив від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка й обрав на цю посаду Миколу Підгорного.

1957 р. — створення у складі АН УРСР обчислювального центру на чолі з Віктором Глушковим (перетворений у 1962 р. на Ін-т кібернетики).

1958 р., 25 грудня — сесія Верховної Ради СРСР прийняла тези ЦК КПРС про шкільну реформу, згодом трансформовані в закон СРСР «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР». Пункт про право батьків учнів вибирати мову навчання. Виступ проти цього пункту Максима Рильського і Миколи Бажана.

1958 р. — колгоспники почали отримувати паспорти.

1959 р., 16-17 січня — XX з’їзд КПУ. Ухвалення контрольних цифр розвитку народного господарства на семирічку (1959-1965 рр.). М. Підгорний заявив, що в галузі сільського господарства Україна може виконати план семирічки за 5 років.

1959 р., 15-17 квітня — сесія Верховної Ради УРСР. Ухвалення закону про освіту. Запровадження загальної восьмирічної освіти. Посилення уваги до зв’язку школи з виробництвом. Надання права батькам учнів вирішувати, якою мовою має відбуватися навчальний процес. Положення про факультативність вивчення укр. мови. Схвалення переходу укр. школи на рос. мову і поступову русифікацію України.

1959 р., 15 жовтня — вбивство у Мюнхені агентом спецслужб СРСР Богданом Сташинським Степана Бандери.

1959 р., кінець — утворення в Києві Клубу творчої молоді «Сучасник», ініціатором і натхненником якого був театр. режисер Лесь Танюк. Клуб об’єднав навколо себе широке коло шістдесятників (за ін. даними — з 1960 р., закритий у 1964 р.).

1959 р. — після офіційного візиту М. Хрущова до США на полях країни у широких масштабах стала впроваджуватися кукурудза, котра швидко витіснила традиційні сільськогосподарські культури.

Створення на Львівщині Левком Лук’яненком та Іваном Кандибою Української робітничо-селянської спілки (УРСС), яка ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР. 21 січня 1961 р. керівники о-ції були арештовані.

1960 р., 2 лютого — введено в дію перший атомний реактор в Україні (Київ, Інститут фізики АН УРСР).

1960 р., 1 жовтня — став до ладу Запорізький автомобільний завод. З його конвеєра зійшов перший «Запорожець» («горбатий»). Поява в республіці нової галузі — легкового автомобілебудування.

1960 р., 6 листопада — відкрита перша черга метрополітену в Києві.

1961 р., 1 січня — запровадження грошової реформи.

1961 р., 12 квітня — виведення на орбіту землі першого космонавта, громадянина СРСР Юрія Гагаріна. Гол. конструктором космічного корабля був українець Сергій Корольов. Вел. роль у забезпеченні цього успіху відіграла Україна.

1961 р., 20 травня — суд у Львові над членами дисидентської організації (Української робітничо-селянської спілки). Л. Лук’яненко засуджений до смертної кари, заміненої на 15-річне ув’язнення. І. Кандиба засуджений на 15 років ув’язнення.

Постанова Ради Міністрів УРСР про встановлення щорічних респ. премій ім. Т. Шевченка за видатні твори л-ри, образотворчого мистецтва, музики, театр. мистецтва та кінематографа.

1961 р., 17-31 жовтня — XXII з’їзд КПРС. Ухвалив нову, третю програму партії, яка передбачала курс на побудову в СРСР у найкоротший термін (20 років) ком. с-ва. Проголошено політику «злиття націй» і русифікації. Прийнято також рішення про недоцільність дальшого збереження в мавзолеї саркофага з труною Й. Сталіна та його поховання.

1961 р., 9 листопада — Сталіно перейменоване в Донецьк.

1961 р. — колектив науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР одержав перші штучні алмази.

1962 р., 11-15 серпня — космічний політ навколо Землі першого укр. космонавта — Павла Поповича.

1962 р., 9 листопада — Станіслав перейменований в Івано-Франківськ.

1962 р. — підвищення в країні цін на м’ясо, м’ясні продукти, масло, молоко.

Публікація першої поет. збірки Василя Симоненка «Тиша і грім».

Президентом АН УРСР став Борис Патон.

1963 р., 9 лютого — із сибірського заслання до Рима прибув митрополит УГКЦ Й. Сліпий (з 25 січня 1965 р. — кардинал).

1963 р., 11-15 лютого — респ. наукова конференція в Києві з питань к-ри укр. мови. Відкинення теорії «двомовної нації». Заклик до українізації осв., культ. та гром. життя України. Ухвалено звернення до найвищого політ. керівництва, найвищих органів держ. влади й управління з вимогою надати укр. мові в УРСР статусу державної.

1963 р., квітень — респ. нарада активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників. Критика проявів формалізму й абстракціонізму в л-рі та мистецтві (зокрема Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча).

1963 р., 1-2 липня — пленум ЦК КПУ звільнив від обов’язків першого секретаря ЦК КПУ М. Підгорного й обрав на цю посаду Петра Шелеста.

1963 р., кінець — через неврожай і невдалу екон. політику відбулося посилення суттєвих прод. труднощів: зростання черг за молоком і хлібом. Збільшення імпорту зерна з-за кордону.

1963 р. — лист ученого-економіста Харківського інженерно-економічного інституту О. Лібермана до М. Хрущова, критика догматичних установ рад. екон. науки, пропозиція взяти на озброєння принципи матеріальної зацікавленості, госпрозрахунок, товарно-грошові відносини.

1964 р., 9 березня — за наказом секретаря Київського обкому КПУ здійснено акт вандалізму — знищено вітраж на пошану великого Кобзаря в Київському університеті ім. Т. Шевченка, виконаний Панасом Заливахою, Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко.

1964 р., 24 травня — підпал фонду укр. рукописів Київської публічної бібліотеки АН УРСР. Пожежу ліквідували лише на третій день. Ущент згорів тільки сьомий поверх приміщення, де розміщувалися неоціненні духовні скарби нашого народу.

1964 р., 14 жовтня — пленум ЦК КПРС увільнив М. Хрущова від обов’язків першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів. Першим секретарем ЦК КПРС обрано Леоніда Брежнєва. Закінчення «відлиги», початок «застою».

1964 р. — у Фізико-технічному інституті АН УРСР було побудовано найбільший у світі на той час прискорювач електронів у 2 млрд. електронвольт.

Колгоспники стали отримувати держ. пенсію у розмірі 12-30 рублів.

1965 р., 24 серпня - 4 вересня — перша вел. хвиля арештів інтелігенції — працівників к-ри, письменників, журналістів України. У Києві, Львівській, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській обл. арештовано органами КДБ за «антирадянську діяльність» 24 особи, серед них: Ігор Ґерета, Святослав Караванський, Валентин Мороз, Іван Світличний.

1965 р., вересень - грудень — підготовка І. Дзюбою праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», присвяченої аналізу нац.-культ. політики в Україні за роки рад. влади.

Персоналії

Бажан Микола (9.10.1904, Кам’янець-Подільський Подільської губ., нині Хмельницької обл. - 23.11.1983, Київ) — визначний письменник, гром. і держ. діяч. Б. був 1957-1983 гол. редактором Гол. редакції УРЕ (з 1988 — ім. М. Бажана, видано 1959-1965 УРЕ в 17 томах, «Історію українського мистецтва», 1966-1968, «Шевченківський словник», тт. 1-2, 1976-1977). Академік АН УРСР (з 1951, літературознавство). Автор численних зб. поезії, перекладів, статей, рецензій, спогадів з театр. життя та ін. Ленінська премія 1982 за зб. «Карби», 1978. Герой Соц. Праці (1974). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1965) за поему «Політ крізь бурю».

Білокур Катерина (7.12.1900, с. Богданівка, нині Яготинського р-ну Київської обл. - 10.06.1961, там же) — видатна художниця. Малювати вчилася самотужки. Твори: «Квіти увечері» (1942), «Квіти» (1943), «Буйна» (1944-1947), «Цар-колос» (1949), «Хата у Богданівці» (1955), «Натюрморт з хлібом» (1960), портрети («Оля Білокур», 1928, «Тетяна Бахмач», 1932-1933), автопортрети (1950, 1955, 1957). Деякі картини Б. були виставлені у Парижі, після чого не повернулися до авторки. Нар. художниця УРСР з 1956.

Вінграновський Микола (7.11.1936, Голтва, тепер Первомайськ Миколаївської обл. - 26.05.2004, Київ) — визначний поет, прозаїк, кінорежисер і кіноактор. Закінчив Всесоюзний держ. ін-т кінематографії (Москва, 1960, один рік навчався в О. Довженка). В. зіграв ролі: Іван Орлюк («Повість полум’яних літ», 1961), Домчак («Сейм виходить з берегів», 1962) та ін. Поставив фільми: «Берег надії» (1967), «Дума про Британку» (1969), «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), низку документальних фільмів тощо. В. належить до плеяди «шістдесятників», став відомим уже першою книгою віршів «Атомні прелюди» (1962). Автор зб. «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990), «Любове, ні! Не прощавай» (1996), повістей «Первінка» (1971), «Сіроманець» (1977), «У глибині дощів» (1979), «Літо на Десні» (1983), роману «Северин Наливайко» (1993) та багато ін. Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1984) за зб. творів для дітей «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» (1981), На добраніч» (1983).

Глушков Віктор (24.08.1923, Ростов-на-Дону, у РФ - 30.01.1982, Москва, похований у Києві) — визначний математик, кібернетик. Навчався у Новочеркаському (Ростовська обл., у РФ) політехнічному ін-ті (1943-1948) і Ростовському ун-ті (1947-1948). Організатор і перший директор Ін-ту кібернетики АН УРСР (1962). Г. — керівник колективу, який підготував першу енциклопедію з кібернетики (1974-1975, укр. мовою). Академік АН УРСР (1961, обчислювальна математика і техніка), АН СРСР (1964). Ленінська премія (1964). Держ. премії СРСР (1968, 1977). Герой Соц. Праці (1969). Г. — автор праць з кібернетики: теорія цифрових автоматів, автоматизація проектування ЕОМ, застосування кібернетичних методів у нар. господарстві.

Горська Алла (18.09.1929, Ялта, нині АРК - 28.11.1970, Васильків Київської обл., похована в Києві) — художниця і діячка правозахисного руху. Дружина В. Зарецького. Під час війни Г. пережила блокаду Ленінграда (тепер Петербург). Закінчила Київський худ. ін-т (1954). 1959-1965 разом з І. Світличним, В. Симоненком, В. Стусом, Л. Танюком та ін. була одним з організаторів і активним членом КТМ «Сучасник» у Києві. Г. плідно займалася мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. 1964 за виконання Шевченківського вітражу до вестибулю Київського ун-ту (був знищений) виключена зі Спілки художників, згодом поновлена, через деякий час за участь в акціях протесту проти розправ над укр. правозахисниками (Б. і М. Горинями, П. Заливахою, С. Караванським, В. Морозом, В. Чорноволом та ін.) була знову виключена, зазнала переслідувань з боку рад. органів безпеки. У квітні 1968 поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і к-ри до керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. Авторка численних худ. творів: «Автопортрет із сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962-1963), «Портрет В. Симоненка» (1963) та ін. Трагічно загинула за нез’ясованих обставин.

Григоренко Петро (16.10.1907, с. Борисівка Ногайського пов. Таврійської губ., тепер Мелітопольського р-ну Запорізької обл. - 21.02.1987, Нью-Йорк, США) — видатний правозахисник, гром.-політ. і військ. діяч. Навчався у Харківському технологічному ін-ті (1929-1931), закінчив Московську військово-інженерну академію ім. В. Куйбишева. Г. — учасник боїв на р. Халгін-Гол (1939), рад.-нім. війни (1944-1945), генерал-майор. Кандидат військ. наук, був на викладацькій роботі, усунутий за «політ. незрілість». Г. восени 1963 організував підпільну Спілку б-би за відродження ленінізму, 1964-1965 примусово перебував на лікуванні у спеціальні психлікарні.

Дзюба Іван (26.07.1931, с. Миколаївка, тепер Волноваського р-ну Донецької обл.) — видатний літературознавець, критик, гром. діяч. Закінчив пед. ін-т (у Сталіне, нині Донецький нац. ун-т, 1953). Дз. працював завідувачем відділу критики журналу «Вітчизна» (1957-1962, звільнений за «ідеологічні помилки»), літ. консультантом відділу першої книги видавництва «Молодь» (1964-1965, звільнений за участь у протестах проти політ. арештів 1965), редактором видавництва «Дніпро» (1969-1972, звільнений, арештований, засуджений за «антирадянську діяльність» на 5 років таборів, помилуваний у листопаді 1973). Перебував під наглядом, до літ. роботи доступу не мав. Дз. — гол. редактор часопису «Сучасність» (з 1992), міністр к-ри України (грудень 1992 - серпень 1994), співголова Гол. редакції Енциклопедії суч. України (з 1997). Автор праць «Звичайна людина чи міщанин» (1959), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), «У всякого своя доля» (1989), «Між культурою і політикою» (1998), «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008) і багато ін. Академік НАНУ (1992, літературознавство). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1991) за серію публіц. виступів «Бо то не просто мова, звуки...», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» Герой України (2001).

Драч Іван (17.10.1936, с. Теліжинці Тетіївського р-ну Київської обл. - 19.06.2018, Київ) — визначний поет, перекладач, кіносценарист, драматург, гром. і держ. діяч. Закінчив Київський ун-т (1962) і Вищі сценарні курси (Москва, 1964). Належить до плеяди «шістдесятників». 1961 у «Літературній газеті» (згодом — «Літературна Україна») надруковано поему-трагедію «Ніж у сонці», що викликала бурхливий резонанс. Самостійність і оригінальність мислення проявилась вже у перших зб. віршів «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965).

Кириченко Олексій (25.02.1908, с. Чорнобаївка, нині Білозерського р-ну Херсонської обл. - 29.12.1975, Москва) — рад. парт. і держ. діяч. 1936 закінчив Азово-Чорноморський ін-т інженерів-механіків соц.. землеробства. У червні 1953 став першим українцем на посаді керівника КПУ, активно підтримував М. Хрущова у політиці десталінізації, у грудні 1957 став секретарем ЦК КПРС, 1960 переведений на нижчу посаду, згодом — на пенсії.

Корольов Сергій (12.01.1907, Житомир Волинської губ. - 14.01.1966, Москва) — видатний учений-винахідник, конструктор ракетно-космічних систем. Навчався у Київському політехнічному ін-ті (1924-1926), 1930 закінчив Моск. вище технічне училище і одночасно Моск. школу пілотів. 1937 був репресований, звільнений 1938, під час Другої св. війни займався проблемами оснащення бойових літаків реактивним прискорювачем на рідкому паливі. Після війни К. очолював розробку і запуск багатьох балістичних ракет, ракетоносіїв пілотованих космічних кораблів «Восток», «Восход», на яких було здійснено перші польоти в космос. Під його керівництвом були сконструйовані супутники серії «Космос»; створені ракетно-космічні системи дозволили зробити запуски штучних супутників Землі, польоти автоматичних станцій до Місяця, Венери, Марса.

Костенко Ліна (19.03.1930, смт Ржищів, тепер місто Київської обл.) — видатна поетеса, гром. діячка. Закінчила Літ. ін-т ім. М. Горького (Москва, 1956). Друкується з 1946. Уже перші зб. К. — «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) — засвідчили прихід у л-ру талановитого поета, сильної індивідуальності. Поезії К. властиві потужна інтелектуальна напруга, тяжіння до афористичної влучності вислову.

Лук’яненко Левко (24.08.1928, с. Хрипівка, тепер Городнянського р-ну Чернігівської обл. - 7.07.2018, Київ) — видатний політ. і гром. діяч, дисидент, дипломат, юрист. У перші пілявоєнні роки перебував у лавах рад. армії. Закінчив юрид. ф-т Московського ун-ту (1958). Разом з І. Кандибою Л. створив УРСС, яка мала програму легального виходу України з СРСР, за що засуджений до смертної кари, заміненої на 15-річне ув’язнення (1961—1976). Один з організаторів УГГ, за членство в якій відбув друге ув’язнення (1977-1988). Л. очолював УГС (1988-1990), УРП (1990-1992). Нар. депутат України кількох скликань (1990-2007, з перервами). Л. — автор Акту проголошення незалежності України 24.08.1991. Був першим послом України в Канаді (1992-1993). Л. опублікував численні листи, підпільні заяви, статті, спогади, серед них «Сповідь у камері смертників», «Вірю в Бога та в Україну», «Не дам загинуть Україні», «З часів неволі. Сосновка-7» (2005). Герой України (2005).

Підгорний Микола (Підгірний; 18.02.1903, Карлівка Костянтиноградського пов. Полтавської губ., тепер Полтавська обл. - 11.01.1983, Москва) — рад. держ. і парт. діяч. 1953-1957 — другий секретар, грудень 1957 - липень 1963 — перший секретар ЦК КПУ, 1963-1965 — секретар ЦК КПРС. 1964 став одним з групи вищого парт. керівництва, які підготували і провели зміщення М. Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС (на думку деяких істориків — відіграв вирішальну роль). П. 1965-1977 працював Головою Президії Верховної Ради СРСР, з 1977 — на пенсії.

Сверстюк Євген (13.12.1928, с. Сільце, нині Горохівського р-ну Волинської обл. - 1.12.2014, Київ) — видатний філософ, культуролог, літературознавець, письменник, гром. діяч. Закінчив Львівський ун-т (1952), аспірантуру Київського наук.-дослідного ін-ту психології Міністерства освіти УРСР (працював у ньому 1959-1960, 1962—1965), доктор філос. наук з 1993. С. чотири рази звільнявся з роботи за політ. мотивами. 1965-1972 — відповідальний секретар «Українського ботанічного журналу», з 1988 — гол. редактор газети «Наша віра». С. 1972-1983 перебував в ув’язненні «за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву». Автор книг «Собор у риштованні» (Париж-Балтимор, 1970), «Підпільні есе» (Гарвард, 1976, англійською мовою), «Есеї» (Франкфурт, 1976, нім. мовою), «Блудні сини України» (1993), «Шевченко і час» (1996), «На святі надій. Вибране» (1999), численних есе і статей та ін. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1995) за книгу «Блудні сини України». Герой України.

Світличний Іван (20.09.1929, с. Половинкине, нині Старобільського р-ну Луганської обл. - 25.10.1992, Київ) — визначний правозахисник, поет, мовознавець, літ. критик. Брат Надії Світличної. Закінчив укр. відділення філол. ф-ту Харківського ун-ту (1951), аспірантуру Ін-ту л-ри АН УРСР ім. Т. Шевченка (1955). С. 1957-1963 працював в Ін-ті л-ри, відповідальним секретарем часопису «Радянське літературознавство». Виступав проти політики русифікації, захищав «шістдесятників» від необгрунтованої критики. 1965 арештований, після восьмимісячного ув’язнення не міг працювати за фахом. У січні 1972 знову арештований, засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання. Звільнений у січні 1983 С. був важкохворим. Лавреат премії ім. В. Стуса (1989), Держ. премії України ім. Т. Шевченка (1994) за зб. поезій, поет. перекладів і літ.-крит. статей «Серце для куль і для рим». 1998 вийшла книга «Доброокий. Спогади про Івана Світличного».

Симоненко Василь (8.01.1935, с. Біївці Лубенського р-ну Полтавської обл. - 14.12.1963, Черкаси) — визначний поет, прозаїк, журналіст. 1957 закінчив ф-т журналістики Київського ун-ту. З 1957 працював у газетах «Молодь Черкащини», «Черкаська правда». 1963 С. жорстоко побили на вокзалі у Черкасах після чого він невдовзі помер. Автор зб. поезій «Тиша і грім» (1962), «Земне тяжіння» (1964), «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985). Найгостріші вірші поета були спотворені рад. цензурою, більшість надруковано посмертно. Поезія С. — гостропроблемна, сповнена філос. осмислення буття, антитоталітарного і нац.-визв. спрямування. Один із найяскравіших представників покоління «шістдесятників» у л-рі, «лицар укр. відродження». Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1995) за зб. поезій і прози «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде».

Стус Василь (6.01.1938, с. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл. - 4.09.1985, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., РФ, похований у с. Борисово, перепохований у листопаді 1989 в Києві) — видатний поет, правозахисник. Навчався на іст.-філол. ф-ті пед. ін-ту в Сталіно (тепер Донецьк, до 1958), в аспірантурі Ін-ту л-ри ім. Т. Шевченка АН УРСР зі спеціальносте «Теорія літератури» (1963-1965, відрахований за участь в акції протесту проти арештів 4.09.1965 під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків»). 1970 у Брюсселі виходить зб. поезій «Веселий цвинтар».

Танюк Лесь (Леонід; 8.07.1938, с. Жукин Київської обл. - 18.03.2016, Київ) — визначний режисер, театрознавець, перекладач, гром. і держ. діяч. Закінчив Київський театр. ін-т (у М. Крушельницького, 1962, його викладач — з 1991). Т. працював у театрах України і тривалий час змушений бути режисером у Москві. Належав до плеяди «шістдесятників», був президентом КТМ «Сучасник» у Києві. Нар. депутат України (1990-2007). Автор сценарію фільму «Голод-33» (Київська кіностудія, у співавторстві, 1991), перекладів творів В. Шекспіра, Л. Піранделло, Р. Тагора, «Лінія життя» (уривки з щоденників, тт. 1-2, 2004) тощо. Т. з 1991 — голова Спілки театр. діячів України, з 1989 — голова т-ва «Меморіал» ім. В. Стуса. Засл. діяч мистецтв України з 1995.

Хрущов Микита (17.04.1894, с. Калинівка Курської губ., нині Дмитрівського р-ну Курської обл., у РФ - 11.09.1971, Москва) — парт. і держ. діяч СРСР. Переміг у б-бі за владу після смерті Й. Сталіна, з вересня 1953 — перший секретар ЦК КПРС, одночасно — голова РМ (1958-1964). Найбільшою заслугою діяча було викриття культу особи Й. Сталіна. Зв’язки з Україною допомогли X. піднятися на найвищий щабель парт. драбини, що зумовило появу багатьох керівників з України у Москві. Критика X. укр. керівництва спричинила виникнення опозиції у середовищі найвищих парт. і держ. функціонерів (Л. Брежнєв, М. Підгорний, П. Шелест), що призвело до його усунення (1964). Герой Соц. Праці (1954, 1957, 1961), Герой Рад. Союзу (1964). Респ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1964) «за видатну гром.-політ. діяльність в УРСР, за вел. внесок у розвиток і зміцнення укр. рад. соц. к-ри, як і культур усіх братніх рад. народів, у світлу дату 150-річчя з дня народження видатного укр. поета, революціонера-демократа Т. Г. Шевченка».

Терміни та поняття

Абстракціонізм, абстрактне мистецтво (від лат. «відокремлений, відірваний») — один із напрямів образотворчого мистецтва XX ст., основою якого є свідома відмова від зображення реального світу.

Авансування (від фр. «завдаток, виплата наперед») — виділення грошових сум у рахунок майбутніх платежів за виконані роботи, надані послуги.

«Відлига», хрущовська «відлига» — літ. назва періоду десталінізації (1953-1964), цей термін на означення періоду рад. історії з’явився після виходу в світ повісті Іллі Еренбурга, надрукованої в журналі «Новий мір». Питання про неї було вперше поставлене Георгієм Маленковим, а найбільше термін пов’язаний з іменем Микити Хрущова. У цей період почалося розширення прав союзних республік. Вона не виправдала пов’язаних з нею сподівань, але закладена в ній демократизація екон. життя зумовила підвищення ефективності рад. екон. системи. Характеризувалася політикою десталінізації, політ. реабілітацією та непослідовністю реформ.

Волюнтаризм (від лат. «залежний від волі») — соціально-політична практика, для якої є характерним суб’єктивізм, нехтування об’єктивними законами сусп. розвитку, бажаннями і довільними рішеннями осіб, які її здійснюють. Силове нав’язування своїх цілей, інтересів і прагнень ін. суб’єктам, характерна риса радикальних політ. об’єднань, у ньому звинувачували Микиту Хрущова при звільненні з керівних посад.

Десталінізація (від лат. «віддалення, виділення, скасування, припинення, усунення» і прізвища Сталін) — спроба частково реформувати тоталітарний режим, зробити його ефективнішим, процес подолання наслідків діяльності Й. Сталіна. Д. відбувалася 1953-1964, була суперечливою, непослідовною, але це гол. досягнення М. Хрущова.

Децентралізація (від лат. «усунення, припинення, скасування центрального») — система управління, при якій частина функцій центр. влади переходить до місцевих органів самоврядування; розширення прав низових органів управління. Особливо помітною вона стала з 1957, коли підривався майже повний контроль центру над економікою, найбільший екон. автономізм за роки ком. влади. Позитивне значення мало і розширення прав союзних республік в адмін.-політ. сфері, «відродження контрольованого автономізму».

Дисидентво (від лат. «незгодний, інакодумець») — 1) у країнах Зах. Європи течія, реліг. погляди якої розходяться з догматами панівної церкви; 2) напрям, опозиційний панівній ідеології в СРСР у 50-80-х рр. У дисидентському русі в Україні брали участь представники різних верств населення, особливо інтелігенція (П. Григоренко, І. Дзюба, Л. Лук’яненко, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл та ін.). Вони різними формами і методами виступали проти всевладдя КПРС, переслідувань за політ. та реліг. переконання, збочень у проведенні нац. політики, порушення прав людини. Незважаючи на те, що д. не вдавалися до активних насильницьких дій з метою зміни існуючого держ. ладу, їх жорстоко переслідували.

Екстенсивний розвиток економіки (від лат. «розтяжний», укр. «розвиток» і гр. «відання домашнім господарством») — шлях розвитку, пов’язаний з простим кількісним збільшенням випуску продукції за рахунок зростання затрат живої праці, сировини та матеріалів.

Інтенсивний розвиток економіки (від лат. «напруження, посилення», укр. «розвиток» і гр. «відання домашнім господарством») — шлях розвитку, за якого зростання обсягів сусп. виробництва відбувається за рахунок упровадження досягнень наук.-техн. прогресу, підвищення рівня о-цїї й управління, ефективного використання техн., матеріальних і людських ресурсів.

Капіталовкладення (від лат. «головний» і укр. «вкладення») — кошти, що направляються на відтворення осн. фондів; будівництво, розширення і реконструкцію підприємств, здійснення техн. прогресу в галузях нар. господарства, на спорудження житлових будинків, шкіл, лікарень, ін. об’єктів соціального призначення.

Командно-адміністративна система (від укр. «командно», лат. «керування, управління» і гр. «утворення, складання») — формальне, бюрократичне управління, здійснюване лише шляхом наказів і розпоряджень, сукупність госп. одиниць, установ, організаційно об’єднаних в єдине ціле, форма, спосіб побудови, о-ція чогось; о-ція управління в СРСР та ін. ком. країнах. Спричинила невдачу хрущовських та всяких ін. реформ у СРСР, склалася в СРСР ще до війни, але досягла розквіту у 60-80-х рр. Її повноваження були безмежні, навіть найвищий керівник був лише частинкою.

Комуністична партія України (КПУ) — частина Ком. партії Рад. Союзу, що об’єднувала осередки останньої в межах України, керувала всіма ділянками сусп. життя, посідаючи абсолютну владу. Виникла 1918 під назвою КП(б)У, назва КПУ існує з 1952. 1953 партію очолив О. Кириченко — перший українець на цій посаді, який підтримував курс М. Хрущова на «відлигу», 1957 його змінив М. Підгорний — типовий провідник лінії Москви. 1963-1972 КПУ очолював П. Шелест, який висловлювався на захист укр. мови і к-ри, але в той же час цілеспрямована русифікація продовжувалася.

Культ особи (від лат. «поклоніння, шанування» і укр. «особа») - безмірне звеличення особи, що посідає високу посаду, сліпе поклоніння, а часом і обожнювання її, явне перебільшування ролі лідера. К. о. виникає при концентрації в руках однієї людини повної влади. Термін уперше використаний 1956 при критиці к. о. Й. Сталіна замість вказування на тоталітарний характер системи влади. Існував к. о. й ін. керівників СРСР, ком. країн, у деяких країнах Сходу є й досі.

Лібералізація (від лат. «вільний») — надання більшої свободи, пом’якшення політ. режиму у часи хрущовської «відлиги»; в широкому розумінні — створення умов для рівної, вільної діяльності політ. партій, о-цій різних орієнтацій.

Науково-технічна революція (НТР) — процес докорінних якісних змін у техніці та технології виробництва, енергетиці, о-цїї праці, характері трудової діяльності людей, пов’язаний з перетворенням науки у безпосередню продуктивну силу с-ва і з’єднання науки з виробництвом.

Опозиція (від лат. «протиставлення, заперечення») — група осіб усередині певного с-ва, о-ції, партії, колективу, яка веде політику протидії, опору щодо більшості.

Політична реабілітація (від лат. «відновлення») — 1) виправдання, відновлення доброго імені несправедливо звинуваченої чи засудженої особи, її репутації; 2) визнання особи, необгрунтовано притягненої до кримінальної відповідальності, невинною.

Раднаргоспи (Ради народного господарства) — терит. органи управління господарством у СРСР, наслідок реформи 1957 — перехід від галузевого до терит. управління. Р. помітно поліпшили керування економікою регіонів, але призвели до розриву зв’язків між окремими галузями. Існували вісім років, спочатку їх було в Україні 11,з 1960 — 14, а з 1962 — 7. Більшість істориків вважають їх існування корисним для України.

Реформа соціальна (від лат. «перетворюю» і «товариський, громадський») — перетворення, зміна, нововведення, перевлаштування якоїсь сторони сусп. життя (порядків, ін-тів, о-цій, закладів) без зміни основ існуючих соціально-політичної структури і сусп. ладу. Р. с. протистоїть соціально-політичній революції, яка неминуче пов’язана зі зламом самих основ функціонування ін-тів певного с-ва. Реформи Микити Хрущова чи «косигінська реформа» не змінювали суті рад. сусп. ладу.

Суб’єктивізм (від лат. «підметовий») — 1) світоглядна позиція, що тією чи ін. мірою заперечує об’єктивний підхід до дійсності, закони природи та с-ва; 2) оцінка чого-небудь, ставлення до чогось залежно від особистих симпатій, настрою чи нахилу. При звільненні з посади керівника у с. був звинувачений М. Хрущов.

Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) — підпільна о-ція укр. інтелігенції нац.-ком. спрямування. Існувала на Львівщині 1959-1961. Одна з перших правозахисних о-цій у СРСР. Ініціатор — Левко Лук’яненко, члени Іван Кандиба, Степан Вірун, Олександр Лібович, Василь Луцьків та ін. УРСС ставила за мету ненасильницькими діями домогтися виходу України зі складу СРСР. Першим етапом на шляху до незалежності члени о-цїї вважали демократизацію с-ва, другим — здобуття суверенітету через референдум. У січні 1961 розпочалися арешти активістів УРСС, 20 травня 1961 суд, який відбувся у слідчій в’язниці КДБ, за «зраду батьківщини» засудив Левка Лук’яненка до см. кари, яку згодом Верховний суд УРСР замінив на 15 років ув’язнення. Всі засуджені були відправлені у концтабори в Мордовію (автономна республіка у складі рад. Росії).

«Шістдесятники» — умовна назва групи молодих літераторів, митців і вчених, які на поч. 60-х рр. (звідси й назва) в епоху «відлиги» своїми творами і активною гром. діяльністю намагалися відроджувати нац. свідомість, боролися за збереження укр. мови та к-ри, сприяли демократизації сусп.-політ. життя в Україні. Вони об’єднувалися в клубах творчої молоді «Сучасник» (Київ) і «Пролісок» (Львів). Найвідомішими представниками «ш.» були письменники Микола Вінграновський, Василь Голобородько, Євген Гуцало, Іван Драч, Роман Іваничук, Ігор Калинець, Ліна Костенко, Микола Руденко, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, художники Алла Горська, Панас Заливаха, Людмила Семикіна, режисери Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Леонід Осика, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш. З 1963 на їхню адресу розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень, насамперед у націоналізмі, більшість з них втратили можливість видавати свої твори, працювати.

«Хрущовки» — малогабаритні помешкання, які масово будувалися у часи «відлиги», тобто правління М. Хрущова в СРСР (звідси й назва).