РОЗДІЛ 29.

Ідеологічні орієнтири партійно-радянського керівництва. Причини політико-ідеологічної кризи радянського ладу в Україні (середина 1960 - початок 1980-х рр.). Період від середини 60-х до середини 80-х рр. в історії СРСР (з 1964 до 1982 р. очолював Л. Брежнєв) називають «застоєм». Ідеологічним орієнтиром керівництва були положення програми КПРС, схваленої в 1961 р., згідно з якою до 1980 р. у СРСР мав бути побудований комунізм.

Уже наприкінці 60-х рр. стало ясно, що ці обіцянки виконані не будуть:

• у цих умовах влада пустила в обіг термін «розвинутий соціалізм». Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього. У масовій свідомості визрівало переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму;

• дедалі більша кількість людей втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто перебував на чолі держави, їх досягти, настало розчарування в правильності обраного комуністичного шляху;

• посилюється ідеологічний тиск на українське суспільство;

• населення спостерігає розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

• в українському суспільстві зростають опозиційні настрої, розвивається дисидентський рух.

Зміни в політичному керівництві УРСР на початку 1970-х рр., їх наслідки. Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була КПУ. З 1963 р. її очолював Петро Шелест:

• неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки;

• незадоволення П. Шелеста викликало посилення політики русифікації;

• залишаючись переконаним комуністом, противником десталінізації, він намагався зберегти ту помірковану економічну самостійність, яка утвердилася в роки «відлиги»;

• видав книгу «Україно наша Радянська», яка згодом викликала критику з боку московського керівництва, звинувачення у «місництві та потурання націоналізмові».

1972 р. відбулася зміна політичного керівництва УРСР, першим секретарем ЦК КПУ став Володимир Щербицький:

• виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України, сприяв модернізації легкої і харчової промисловості УРСР;

• йому та його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру;

• нова політика посиленої русифікації та вірнопідданого виконання вказівок центру набувала різних форм — від повного управління українськими підприємствами з Москви до скорочення сфери вживання української мови, практично усі державні та партійні заходи проводили російською мовою.

Українські дисиденти (з якими В. Щербицький вів завзяту боротьбу) називали найвище керівництво УРСР колоніальною адміністрацією, покликаною проводити в республіці лише політику центру.

Ключові положення Конституції УРСР 1978 р. 20 квітня 1978 р., за зразком союзної, Верховна Рада України ухвалила Конституцію УРСР («Конституція розвинутого соціалізму»):

• вона визнавалася суверенною радянською соціалістичною державою;

• мала право зовнішніх зносин та виходу з СРСР, але механізму такого процесу вироблено не було, що свідчить про декларативний характер цієї конституційної норми;

• побудова розвинутого соціалістичного суспільства з могутніми продуктивними силами;

• шоста стаття закріплювала керівну і спрямовуючу роль партії, яка є ядром політичної системи суспільства;

• влада належить народові, який здійснює її через ради народних депутатів;

• економіка УРСР є частиною єдиного союзного народногосподарського комплексу;

• невідповідними реаліям тоталітаризму були декларовані демократичні права і свободи.

Конституція ще раз підтвердила одну з рис тодішнього режиму — обман громадян — шляхом декларування привабливих гасел і реалізацію жорсткої, антигуманної політики. Політика за таких умов стояла над правом. Отже, проголошений курс «стабілізації» не лише не зробив систему стійкішою, а й навпаки — породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.

Спроби економічних реформ у другій половині 1960-х рр. Економічна ситуація вимагала негайних і глибоких економічних реформ. Великі надії покладалися на рішення березневого і вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Мета — запровадження певних рис економічного регулювання.

Сільське господарство:

• держава визначала тверді плани заготівель сільськогосподарської продукції на кілька років;

• суттєво підвищувалися закупівельні ціни, зросли капіталовкладення в сільське господарство;

• впроваджувалися надбавки за надпланову продукцію, знижено податки, ціни на техніку і запчастини.

У промисловості передбачалося:

• підвищити рівень планування, з прибутків підприємств створити окремі фонди, зміцнити прямі договірні зв’язки між підприємствами, більше увагу приділяти легкій промисловості;

• розширення сфери госпрозрахункових відносин, господарської самостійності підприємств;

• значно скорочувалася кількість визначених згори показників: основним критерієм господарської діяльності підприємств передбачалося зробити обсяг реалізації виробленої продукції.

«Косигінська реформа», як її називали за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР, могла дати певний ефект. Але її здійснювали люди незацікавлені, ідеалом яких була сталінська тоталітарна модель. Самостійність підприємств мала розширитися, а вона ще більше обмежувалася. Було ліквідовано раднаргоспи, уряди союзних республік втрачали контроль над більшістю заводів і фабрик, це зміцнювало імперську сутність СРСР.

Незважаючи на суперечливий і непослідовний характер реформ в сільському господарстві та промисловості 1965 р., вони деякий час справляли позитивний вплив на економіку.

Радянські економісти назвали восьму п’ятирічку (1966-1970 рр.) «золотою»:

• національний дохід зріс на 30 %, дві третини приросту отримано за рахунок підвищення продуктивності праці;

• валова продукція сільського господарства зросла майже на чверть.

Але вже на початок 70-х рр. економічні реформи загальмувалися. Реформа 1965 р. засвідчила: посилення централізму несумісне з ринковими елементами, економічне реформування неможливе без політичного, а також без демократизації органів влади й управління, без реального державного суверенітету республік.

Економічна ситуація в УРСР. Стан промисловости. У 1970-1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали:

• розширення виробництва досягалося за рахунок більших затрат праці, залучення додаткових ресурсів;

• важким тягарем були величезні витрати на військові цілі, нераціональне використання капіталовкладень;

• швидко старіли основні виробничі фонди, а про оновлення навіть не йшлося;

• низька якість продукції не давала можливості виходити на світовий ринок;

• пріоритет надавали важкій промисловості, з’являлися нові промислові гіганти, через застарілі технології забруднювалося довкілля. У багатьох містах рівень забрудненості повітря значно перевищував дозволені норми;

• погіршувалося становище з водою. Штучні моря поглинули близько 1 млн гектарів родючих земель Придніпров’я з численними історичними пам’ятками;

• в Україні інтенсивно будувалися підприємства «великої хімії», що не відповідало потребам республіки.

Розвиток атомної енергетики. Протягом короткого часу без належного обґрунтування, розрахунків, часто використовуючи застарілі й недосконалі технології, без урахування геологічних особливостей місцевості, у густонаселених і маловодних регіонах будували 8 атомних електростанцій, 5 з них було споруджено (Запорізька, Південно-Українська, Рівненська, Хмельницька і Чорнобильська).

Стан сільського господарства. Значно знизився приріст продукції сільського господарства:

• величезні витрати на розвиток села себе не виправдали і виконання Продовольчої програми, прийнятої в 1982 р., не забезпечили. Якість сільськогосподарської техніки була низькою, вона часто ламалася;

• не вистачало мінеральних добрив, засобів хімічного захисту рослин;

• нераціонально використовувалися землі (меліорація, створення «штучних морів» на Дніпрі).

Дедалі різкішими стали відмінності соціально-побутових умов мешканців сіл і міст. У таких умовах посилилася урбанізація, високими були темпи зростання кількості жителів міст, чисельність мешканців сіл зменшилася на 4,6 млн осіб, зникло понад 1500 сіл.

Отже, у 70-80-х рр. для розвитку народного господарства України були характерні диспропорційність, затухання темпів, тенденція до стагнації (застою). Системна криза дедалі більше поглиблювалася під впливом особливостей функціонування господарства республіки.

Тенденції розвитку, здобутки та проблеми соціальної сфери. За рівнем житія Україна на початку 80-х рр. перебувала на 50-60-х місцях:

• збільшилися реальні зарплати, пенсії, стипендії; ціни за комірне, комунальні послуги, транспорт — низькі;

• зведено значну кількість житла, шкіл, лікарень, будинків культури, освіта і медицина — безкоштовні;

• поліпшилося забезпечення побутовою технікою, користування підручниками в школі стало безплатним;

• за роки «застою» виробництво товарів народного споживання збільшилося в 2 рази, а грошова маса в обігу — в 3,1 разу. Внаслідок цього все більше товарів повсякденного попиту потрапляло в розряд дефіцитних;

• складною залишалася житлова проблема. Черга на квартиру становила 1,5 млн осіб (урбанізація);

• населення багатьох сіл не одержувало задовільного побутового обслуговування, не було забезпечене транспортом, газопостачанням. Третина сіл не мала жодних медичних закладів;

• високою залишалася смертність, у 1979 р. у селах Чернігівської області вона перевищила народжуваність — розпочалася депопуляція;

• намагаючись не допустити зниження життєвого рівня громадян влада йшла на значну закупівлю за кордоном товарів широкого вжитку. Нафтовий «бум» 70-х рр. закінчився і в бюджеті стали виникати багатомільярдні недостачі, посилювався товарний дефіцит, на якому наживалися спекулянти;

• деформації в соціальній сфері посилювалися несправедливим характером розподілу. В обстановці всевладдя і безконтрольності партійно-державна номенклатура утворила власну, закриту систему постачання товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін.

У цілому неефективна екстенсивна економіка загострила суперечності між потребами суспільства і рівнем політичного керівництва, його здатністю розв’язати назрілі проблеми народу.

Явища у сфері культури та духовного життя. Зросійщення. Освіта. Все більше дітей навчалося у російськомовних школах (близько 60 %), хоча їх і було менше. Рідну мову витісняли з вищої школи, кінотеатрів, наукових закладів, театрів, державних і партійних органів, тобто зросійщення (русифікація) посилювалася.

Наука. Певний внесок у розвиток фундаментальних досліджень зробили вчені Інституту теоретичної фізики на чолі з М. Боголюбовим, Інституту кібернетики, керованого В. Глушковим, Інституту електрозварювання, директором якого був Б. Патон (президент АН УРСР з 1962 р.), Інституту матеріалознавства, керованого І. Францевичем. Визначним авіаконструктором був Олег Антонов. Микола Амосов вивчав проблеми кардіохірургії, біологічної кібернетики. Селекційну роботу Миронівського науково-дослідного інституту очолював В. Ремесло.

Застій спостерігався у галузі суспільних наук. Тих учених, які нестандартно мислили, прагнули критично осмислювати минуле і дійсність, позбавляли можливості працювати (Олена Апанович, Михайло Брайчевський, Федір Шевченко та інші). Певним досягненням можна назвати 26-томну «Історію міст і сіл Української РСР», яку підготував численний авторський колектив на чолі з Петром Троньком.

Література. Навесні 1968 р. почалося цькування видатного українського письменника О. Гончара за роман «Собор». Були піддані несправедливій критиці твори Романа Іваничука «Мальви», Івана Білика «Меч Арея», Володимира Дрозда «Мертва зона», Павла Загребельного «Південний комфорт» та ряд інших. Ліна Костенко 16 років не могла видати жодної книги, лише у 1979 р. вийшов її видатний роман у віршах «Маруся Чурай». Були надруковані нові книги М. Вінграновського, І. Драча, Віталія Коротича, Дмитра Павличка та інших.

Мистецтво. Ще гірша ситуація склалася в українському кінематографі. З 20-ти фільмів кіностудії ім. О. Довженка українською мовою знімали 2-3, з 6-ти Одеської кіностудії — жодного. І все ж українське поетичне кіно відзначилося фільмами «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вавилон - XX» Івана Миколайчука. Вагомий внесок у кінематограф зробили актор і режисер Л. Биков, а також Б. Ступка. Зуміли зберегти національний колорит і творчий потенціал хор ім. Г. Верьовки, ансамбль танцю ім. П. Вірського, композитори Олександр Білаш, П. Майборода, Є. Станкович. У 1979 р. загадково загинув талановитий композитор Володимир Івасюк. Славили Україну оперні співаки: Євгенія Мірошниченко, Марія Стеф’юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко та чимало інших. Продовжувала плідно працювати народна художниця Марія Примаченко: картини «Синій бик» (1947), «Гороховий звір» (1971), «Дикий чаплун» (1977). Значимим стало відкриття пам’ятника засновникам Києва (Кий, Щек, Хорив і сестра їх Либідь), 1982 р., скульптор В. Бородай.

Отже, адміністративно-командна система не могла забезпечити науково-технічний прогрес, культурний, духовний і національний розквіт українського народу. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

Дисидентський рух: течії, форми і методи боротьби, причини активізації:

• криза системи, зневіра значної частини населення в комуністичних ідеалах;

• наступ неосталінізму, згортання демократичних процесів;

• посилення тиску союзних органів на Україну, російщення, зневага до української мови та культури.

Напрями і вимоги:

• національно-визвольний, розширення національних прав аж до незалежності;

• правозахисний, дотримання конституційних прав людини, виконання підписаних угод;

• демократичний соціалізм, соціалізм з «людським обличчям», соціальна справедливість;

• релігійний, свобода віросповідання, припинення тиску на церкву, відновлення УГКЦ;

• кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на батьківщину, лідер — Мустафа Джемілєв.

Методи боротьби: у 1965 р. під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» з критикою першої хвилі арештів дисидентів виступили І. Дзюба. В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус;

• дисиденти писали листи-протести, кілька сотень представників передової інтелігенції підписували їх, наражаючись на гнів влади, критику, а часто й арешти;

• поширення підготовлених ними книг, статей, відозв — «самвидав», «тамвидав» (видані за кордоном). Прикладами таких книг є «Лихо з розуму» В. Чорновола (він також редагував підпільний журнал «Український вісник», 1970-1972 рр.), «Серед снігів» В. Мороза, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка і низка інших;

• характерною особливістю правозахисної діяльності став рух кримських татар. їх підтримував П. Григоренко, якого запроторили в психіатричну лікарню спеціального типу, як і Леоніда Плюща, Миколу Плахотнюка, Василя Рубана та інших.

У 1972 р. прокотилася друга хвиля масових арештів дисидентів, за ґрати потрапили понад 100 діячів опозиційного руху.

У 1975 р. СРСР підписав Гельсінські угоди, де йшлося і про права людини, продовжуючи їх ігнорувати. У відповідь на це в листопаді 1976 р. у Києві виникла Українська Гельсінська група (УГГ) — перша легальна правозахисна організація в опозиційному русі України. Її очолив Микола Руденко, членами стали 36 осіб, найвидатніші українські дисиденти.

УГГ ставила за мету:

• ознайомлення широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини;

• сприяння виконанню статей Підсумкового Акта з питань безпеки і співробітництва в Європі;

• домагання того, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава повинна бути представлена окремою делегацією;

• акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності УГГ, її членів постійно переслідували, майже всі вони зазнали арешту. У таборах загинули В. Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий.

Шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х - початку 60-х рр. спричинила зародження та зростання релігійного дисидентського руху. Одним з активних борців за права УГКЦ був Йосип Тереля. Мужньо відстоював права вірних один з найвидатніших дисидентів Василь Романюк. Саме завдяки його діяльності з’явилася опозиція режимові в РПЦ, яка на той час була під повним контролем держави. Значну частину релігійних дисидентів становили протестанти.

Значення опозиційного руху. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Правозахисники доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалася думка про необхідність виходу України з СРСР і створення власної самостійної держави.

Хронологічний довідник

1965 р., 24-26 березня — пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про невідкладні заходи щодо дальшого розвитку сільського господарства СРСР. Поч. реформ («косигінська реформа»).

1965 р., 24 серпня - 4 вересня — перша вел. хвиля арештів дисидентів — працівників к-ри, письменників, журналістів України. У Києві, Львівській, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській обл. арештовано органами КДБ за «антирадянську діяльність» 24 особи, серед них: Ігор Ґерета, Святослав Караванський, Валентин Мороз, Іван Світличний.

1965 р., 4 вересня — маніфестація проти арештів укр. інтелігенції в київському кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Проти арештів виступили Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 осіб.

1965 р., 27-29 вересня — пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання пром. виробництва. Запровадження «косигінської реформи» у промисловості.

1965 р., листопад — звернення до ЦК КПУ на захист арештованих і стосовно стану укр. к-ри авіаконструктора Олега Антонова, поетів Ліни Костенко та Івана Драча, кінорежисера Сергія Параджанова, композитора Платона Майбороди та ін.

1966-1970 рр. — восьма п’ятирічка, названа «золотою». Порівняно високі темпи росту промисловості як наслідок екон. реформи. Відносна самостійність підприємств, робітники, службовці, інженери стали відчувати зв’язок між якістю своєї праці та зарплатою.

1966 р., травень — зі своєю першою «самвидавною» роботою «Правосуддя чи рецидиви терору?» виступив В. Чорновіл.

1966 р., вересень — у Кримінальний кодекс було внесено статтю 190, що передбачала покарання за інакомислення.

1967 р., 7 березня — постанова ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС про переведення робітників і службовців підприємств, установ та організацій на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними.

1967 р., квітень — В. Чорновіл у Львові підготував збірку матеріалів «Лихо з розуму» про арешти в Україні (І. Ґерета, С. Караванський, В. Мороз, І. Світличний та інші, понад 20 осіб). Видана того ж року укр. мовою в Парижі. Це стало приводом до його першого арешту (3 серпня) й ув’язнення (засуджений 15 листопада 1967 р. Львівським обласним судом на 3 роки).

1967 р., 22 травня — демонстрація біля пам’ятника Т. Шевченкові в Києві. Арешт чотирьох учасників. За ініціативою Н. Світличної та М. Плахотнюка люди вирушили до будинку ЦК КПУ і добилися їх звільнення.

1967 р., червень — вийшов друком перший том «Історії міст і сіл Української РСР» під редакцією Петра Тронька (всього 26 томів).

1968 р., середина січня — публікація в журналі «Вітчизна» роману О. Гончара «Собор». Через кілька місяців твір піддано брутальній необгрунтованій критиці за ініціативою Олексія Ватченка, на той час першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ.

1968 р., березень — «Лист 139-ти», авторами якого були І. Дзюба та І. Світличний, протест 139 діячів культури України проти арештів та утисків укр. к-ри (серед них: Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Зиновія Франко, Михайло Брайчевський, Григорій Кочур, Сергій Параджанов, Євген Сверстюк, Василь Стус, Борис Харчук, Валерій Шевчук). Лист призначався для керівництва СРСР.

1968 р., 5 листопада — самоспалення на гол. вулиці Києва колишнього бійця УПА Василя Макуха в знак протесту проти рад. окупації України.

1970, січень - літо 1974 рр. — поява 1-8 випусків «самвидавного» журналу «Український вісник». 1970 — березень 1972 рр. шість випусків у Львові видав В. Чорновіл, два ост. за кордоном весною-літом 1974 р. — Степан Хмара.

1971 р., 21 червня — у кургані Товста Могила археолог і поет Борис Мозолевський знайшов скіфську золоту пектораль.

1971 р. — створення фільму «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Юрій Іллєнко), який був різко засуджений ком. владою.

1971-1975 рр. — дев’ята п’ятирічка. Згортання екон. реформи. Уповільнення темпів росту промисловості.

1972 р., січень - травень — нова хвиля репресій проти укр. дисидентів. Арештовані Іван Дзюба, Ірина Калинець, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Данило Шумук та інші.

1972 р., 25 травня — зміна політ. керівництва УРСР, усунення П. Шелеста з поста першого секретаря ЦК КПУ. Обрання на цю посаду Володимира Щербицького.

1972 р., вересень — поч. переходу до заг. середньої освіти молоді.

1976-1980 рр. — десята п’ятирічка. Дальше уповільнення темпів розвитку промисловості.

1976 р., 9 листопада — утворення УГГ (всеукраїнська правозахисна неформальна група) у складі 10 осіб на чолі з Миколою Руденком. Згодом належало 36 осіб (всього — 50 людей), майже всі найвідоміші укр. дисиденти. Існувала до 7 липня 1988 р.

1977 р., 27 вересня — на Чорнобильській атомній електростанції поставлено під пром. навантаження перший блок потужністю 1 млн кіловат. Перша в Україні АЕС дала електричний струм.

1978 р., 22 січня — самоспалення в Кацеві Олекси Гірника у день 60-річчя проголошення незалежності УНР як протест проти рад. окупації України.

1978 р., 20 квітня — схвалення Верховною Радою УРСР нової Конституції УРСР.

1978 р., жовтень — директива колегії міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».

1979 р., квітень (травень) — загадкова смерть композитора Володимира Івасюка у Брюховичах під Львовом. Смерть, очевидно, настала в квітні, похорон на Личаківському кладовищі — у травні.

1979 р., 27 грудня — введення рад. військ в Афганістан (перебували до 15 лютого 1989 р.). Загинуло понад 15 тис. вояків, з них близько 3 тис. українців.

1979 р. — уперше за тривалий період історії смертність сільських жителів частини України (Чернігівської обл.) перевищила народжуваність. Поч. депопуляції.

Вихід друком роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», 1987 р. удостоєний Шевченківської премії, одне з найвидатніших досягнень укр. л-ри.

1982 р., 10 листопада — смерть Л. Брежнєва.

1983 р., травень — таємна постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік».

1983 р., червень — постанова ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР про посилення русифікації, зокрема надбавки у розмірі 15% зарплати вчителям рос. мови та л-ри «за особливо складні умови роботи».

Персоналії

Амосов Микола (19.12.1913, с. Ольхове, тепер Череповецького р-ну Владимирської обл., РФ - 12.12.2002, Київ) — видатний лікар, учений у галузі медицини, біокібернетики, письменник. Закінчив Архангельський (РФ) мед. ін-т (1939). З 1952 мешкав у Києві. А. був директором Ін-ту серцево-судинної хірургії. Академік АН УРСР (1969). А. — один із засновників легеневої та серцевої хірургії в СРСР, засновник укр. школи біологічної, мед., психологічної кібернетики. Праці з тематики хірургічного лікування захворювань серця, легень, моделювання психічних функцій мозку. Ленінська премія (1961). Герой Соц. Праці (1973). А. — автор книги «Думки і серце» (1964), «Моделювання психіки і мислення» (1965), «Записки з майбутнього» (1966), «ППГ-2266» (1974), «Роздуми про здоров’я» (1978), «Книга про щастя і нещастя» (1983) та ін.

Антонов Олег (7.02.1906, с. Трійці Подольського пов. Московської губ. - 4.04.1984, Київ) — видатний авіаконструктор. Закінчив машинобудівний ф-т Ленінградського політехнічного ін-ту імені М. Калиніна (1930). А. з 1946 працював у Києві, очолював конструкторське бюро. У 60-х рр. підтримував інакодумців. З 1962 — генеральний конструктор. А. створив понад 60 літаків і планерів типу «АН» (пасажирських, транспортних та ін.). Автор праць з питань літакобудування та економіки. Академік АН УРСР (1967, літакобудування).

Биков Леонід (12.12.1928, с. Знам’янка, нині у складі смт Черкаське Донецької обл. - 11.04.1979, Київ) — визначний актор театру та кіно, режисер. Нар. артист УРСР (1974). Постановник фільмів «У бій ідуть лише «старики» (1974, автор сценарію і виконавець ролі Титаренка), «Ати-бати, йшли солдати...» (1977, роль Святкіна). Шевченківська премія (1977).

Білані Олександр (6.03.1931, с. Градизьк, нині смт Глобинського р-ну Полтавської обл. - 6.05.2003, Київ) — відомий композитор і педагог. Закінчив Київську консерваторію (1957). Б. викладав у Київському пед. ін-ті (1956-1961). Автор творів: опер «Гайдамаки» (1965), «Прапороносці» (1985), ораторії «Вишневий вітер» (1989), оперети «Легенда про Київ» (1982), пісень «Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса», «Сину, качки летять» та ін. Нар. артист СРСР (1990). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка за пісні, створені 1971-1974 (1975). Герой України (2001).

Брайчевський Михайло (6.09.1924, Київ - 23.10.2001, там же) — історик, археолог, гром. діяч. Закінчив іст. ф-т Київського ун-ту (1948), доктор іст. наук, проф. Автор багатьох визначних праць, зокрема трактату «Приєднання чи возз’єднання?» (1966), який став частиною «самвидаву». Підписував листи протесту проти арештів, за що був звільнений з роботи. Підтримував б-бу за незалежність України.

Брежнєв Леонід (19.12.1906, с. Кам’янське Катеринославської губ., тепер місто Дніпропетровської обл. - 10.11.1982, Москва) — рад. парт. і держ. діяч. Закінчив металургійний ін-т (1935). Б. — учасник рад.-нім. війни, генерал-майор (1945). Очолював Запорізький (1946-1947) і Дніпропетровський (1947-1950) обкоми партії, згодом працював у Молдавії та Казахстані. Б. був Головою Президії Верховної Ради СРСР (1960-1964, 1977-1982). Один з гол. керівників змови проти М. Хрущова (1964), після його усунення обраний першим секретарем ЦК КПРС, з 1966 — генеральний секретар ЦК КПРС. Герой Соц. Праці (1961), чотири рази Герой Рад. Союзу (1966, 1976, 1978, 1981), маршал Рад. Союзу (1976). Час перебування при владі Б. окреслюється в іст. л-рі як період «застою». Автор «Спогадів» (1983). Похоронений біля мавзолею В. Леніна.

Гнатюк Дмитро (28.03.1925, с. Старосілля, нині с. Новосілка Кіцманського р-ну Чернівецької обл. - 29.04.2016, Київ) — визначний співак (баритон), режисер, гром. діяч. Закінчив Київську консерваторію (в І. Паторжинського, 1951, її проф. — з 1987, тепер Нац. муз. академія), Київський театр. ін-т ім. І. Карпенка-Карого (1975). Г. з 1951 — соліст Київського театру опери та балету (1979-1980 — директор, з 1988 — гол. режисер, тепер Нац. опера України). Партії: Остап, Еней («Тарас Бульба», «Енеїда» М. Лисенка), Мазепа, Євгеній Онєгін (однойменні опери П. Чайковського), Ріголетто (однойменна опера Дж. Верді) та ін. Вистави: «Князь Ігор» О. Бородіна (1975, виконавець гол. партії), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1978, 1988), «Тоска» Дж. Пуччіні (1980), «Золотий обруч» Б. Лятошинського (1990), «Травіата» Дж. Верді (1994) тощо. Нар. артист СРСР з 1960, нар. артист України з 2000. Держ. премія СРСР (1977). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1973) за виконавську діяльність 1971-1972. Герой Соц. Праці (1985). Герой України (2005).

Гончар Олесь (3.04.1918, с. Суха, тепер Кобеляцького р-ну Полтавської обл. - 14.07.1995, Київ) — видатний письменник і гром. діяч. Очільник СПУ (1959-1971), голова Укр. респ. комітету захисту миру (з 1973). Автор романів «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968, зазнав вульгарно-суб’єктивістської критики після публікації, роман був заборонений 20 років), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повістей, новел, публіцистики, «Щоденників» та ін. Академік АН УРСР (1978, літературознавство). Держ (Сталінські) премії (1948, 1949), Держ. премія СРСР (1982), Ленінська премія (1964). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1962) за роман «Людина і зброя». Герой Соц. Праці (1978). Герой України (2005).

Горинь Богдан (10.02.1936, с. Кнісело, тепер Жидачівського р-ну Львівської обл.) — відомий політ. і гром. діяч, політолог, літературознавець, мистецтвознавець. Брат М. Гориня. Закінчив Львівський ун-т (1959). Г. працював у Львівському музеї укр. мистецтва, зокрема над історією західноукраїнського мистецтва 20-30-х рр. XX ст., виступав із статтями у пресі. 1965 арештований, засуджений за «антирадяпську пропаганду», звільнений 1968. Член УГГ, один із засновників УГС і НРУ. Нар. депутат двох скликань (1990-1998). Г. — автор книг «Крим не тільки зона відпочинку» (1994, у співавторстві), «На шляху до Європи» (1994) та ін.

Горинь Михайло (17.06.1930, с. Кнісело, нині Жидачівського р-ну Львівської обл. — 13.01.2013, Львів) — видатний політ. і гром. діяч, психолог, журналіст. Брат Б. Гориня. Закінчив Львівський ун-т (1954). Г. працював психологом, вів правозахисну діяльність, поширював «самвидав». Арештований 1965, засуджений за «антирадянську пропаганду» (в ув’язненні — до 1971), 1981 — ще раз (до 1987). Член УГГ з 1982, один із засновників УГС, НРУ (був головою секретаріату НРУ, його співголовою) видання «Українського вісника». Нар. депутат України (1990-1994). Заснував Центр досліджень проблем громадянського с-ва (1996). Г. був головою т-ва «Україна» (зв’язки з закордонними українцями).

Григоренко Петро (16.10.1907, с. Борисівка Ногайського пов. Таврійської губ., тепер Мелітопольського р-ну Запорізької обл. - 21.02.1987, Нью-Йорк, США) — видатний правозахисник, гром.-політ. і військ. діяч. Г. — учасник рад.-нім. війни (1944-1945), генерал-майор. Г. восени 1963 організував підпільну Спілку б-би за відродження ленінізму, 1964-1965 примусово перебував на лікуванні у спеціальні психлікарні. Згодом включився у б-бу кримських татар за повернення в Крим, підтримав «Празьку весну». Г. 1969 вдруге заарештований, звинувачений в «антирадянській агітації та пропаганді», знову перебував на примусовому лікуванні (1970-1974). У листопаді 1976 брав участь у створенні УГГ, 1977 виїхав на лікування у США, став закордонним представником УГТ. Г. — одна з центр. фігур опозиції в СРСР.

Данченко Сергій (17.03.1937, Запоріжжя - 20.08.2001, Київ) — визначний режисер, педагог. Закінчив Львівський ун-т ім. І. Франка (1959), Київський театр. ін-т (1965, його викладач — з 1979, проф. — з 1996). Д. працював гол. режисером Львівського (нині Нац. академічний) укр. драм. театру ім. М. Заньковецької (1970-1978), гол. режисером і директором Київського (тепер Нац.) укр. драм. театру ім. І. Франка (1978-2001). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка разом з ін. за виставу «Тил» у Львівському укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької.

Джемілєв Мустафа (13.11.1943, с. Ай-Серез, нині АРК) — визначний діяч кримськотатарського нац.-визв. руху. Очолював рух свого народу за повернення на іст. батьківщину, за що сім разів був судимий, бл. 15 років провів в ув’язненні. Перший голова меджлісу кримських татар (1991-2013). Нар. депутат України (з 1998).

Дзюба Іван (26.07.1931, с. Миколаївка, тепер Волноваського р-ну Донецької обл.) — видатний літературознавець, критик, гром. діяч. Працював літ. консультантом відділу першої книги видавництва «Молодь» (1964-1965, звільнений за участь у протестах проти політ. арештів 1965), редактором видавництва «Дніпро» (1969—1972, звільнений, арештований, засуджений за «антирадянську діяльність» на 5 років таборів, помилуваний у листопаді 1973). Перебував під наглядом, до літ. роботи доступу не мав. Дз. — гол. редактор часопису «Сучасність» (з 1992), міністр к-ри України (грудень 1992 - серпень 1994), співголова Гол. редакції Енциклопедії суч. України (з 1997). Автор праць «Звичайна людина чи міщанин» (1959), «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), «У всякого своя доля» (1989), «Між культурою і політикою» (1998), «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008) і багато ін. Академік НАНУ (1992, літературознавство). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1991) за серію публіц. виступів «Бо то не просто мова, звуки...», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?» Герой України (2001).

Дімаров Анатолій (Гарасюта, згодом узяв прізвище матері; 17.05.1922, Миргород, нині Полтавська обл. - 29.06.2014, Київ) — визначний письменник. Учасник Другої св. війни. Навчався у Літ. ін-ті ім. М. Горького (Москва, 1950-1951), Львівському пед. ін-ті (1951-1953), ВПШ (Москва, 1953-1956). Д. — автор збірок повістей «Містечкові історії» (1983), «Міські історії» (1988), автобіографічних повістей «Через місточок» (1957), «Блакитна дитина» (1968), «На коні і під конем» (1978), «Вершини» (1986), повісті «Молитва до Марії», спогадів «Прожити і розповісти». Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1981) за роман-дилогію «Біль і гнів».

Драч Іван (17.10.1936, с. Теліжинці Тетіївського р-ну Київської обл. - 19.06.2018, Київ) — визначний поет, перекладач, кіносценарист, драматург, гром. і держ. діяч. Д. — автор зб. віршів і поем «До джерел» (1972), «Київське небо» (1976), «Дума про Вчителя» (1977), «Сонце і слово» (1979), «Драматичні поеми» (1982), «Теліжинці» (1985), «Чорнобильська мадонна» (1988), кіносценаріїв «Криниця для спраглих» (1967), «Камінний хрест» (1968), «Пропала грамота» (1972), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1984), «Зона» (1988), книги статей і нотаток «Духовний меч» (1983), перекладу «Історії русів» (1991) та ін. Держ. премія СРСР (1983) за зб. «Зелені ворота» (1980). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1976) за зб. поезій «Корінь і крона». Герой України (2006).

Загребельний Павло (25.08.1924, с. Солошине, тепер Кобеляцького р-ну Полтавської обл. - 3.02.2009, Конча-Озерна під Києвом, похований у Києві) — відомий письменник. Учасник рад.-нім. війни. Закінчив Дніпропетровський ун-т (1951). Працював у пресі, гол. редактор газети «Літературна газета» (нині «Літературна Україна, 1961—1963). 3. був першим секретарем правління СПУ (1979-1986). Автор романів «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1961), «Південний комфорт» (1984), трилогії «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971), «Намилена трава» (1974), романів на іст. тематику «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан (Сповідь у славі)» (1983), «Тисячолітній Миколай» (1994) і багато ін. Держ. премія СРСР (1980) за роман «Розгін» (1976). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1974) за романи «Первоміст» і «Смерть у Києві». Герой України (2004).

Іваничук Роман (27.05.1929, с. Трач, тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл. - 17.09.2016, Львів) — відомий письменник і гром. діяч. Закінчив Львівський ун-т (1957). Учителював, працював у часописі «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»). І. — нар. депутат України (1990-1994). Автор іст. романів «Мальви» (1968), «Черлене вино» (1977), «Манускрипт з вулиці Руської» (1979), «Вода з каменю» (1982), «Четвертий вимір» (1984), «Шрами на скалі» (1987), «Журавлиний крик» (1988), «Орда», «Бо війна — війною» (1991), спогадів «Благослови, душе моя, Господа!» (1993), «Дороги вольні і невольні» (1996, 1999). Держ премія УРСР ім. Т. Шевченка (1985) за романи «Вода з каменю», «Четвертий вимір». Герой України (2009).

Івасюк Володимир (4.03.1949, Кіцмань Чернівецької обл. - квітень 1979, Львів?, похований 22.05.1979 у Львові) — визначний композитор, один із основоположників сучасної укр. естрадної музики. Закінчив Чернівецький мед. ін-т (1973), навчався (1973-1979) у Львівській консерваторії. Автор пісень «Я піду в далекі гори» (1968), «Червона рута» (1969), «Водограй» (1969), «Пісня буде поміж нас» (1971), «Два перстені» (1973), музики до вистави «Прапороносці» за романом О. Гончара (1975, Львівський укр. драм, театр ім. М. Заньковецької) та ін. Знайдений повішеним у Брюховецькому лісі неподалік Львова. Похорон І. перетворився на масову акцію протесту проти ком. режиму. Деякий час у 80-х рр. творча спадщина композитора була під забороною. На честь найвідомішої пісні І. з 1989 проводиться фестиваль укр. пісні «Червона рута». Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1994) за видатний внесок у розвиток укр. нац. мистецтва. Герой України (2009).

Іллєнко Юрій (9.05.1936, Черкаси - 15.06.2010, с. Прохорівка Канівського р-ну Черкаської обл.) — визначний кінорежисер, гром. діяч, закінчив Всесоюзний держ. ін-т кінематографії (1960). З 1963 — на Київській кіностудії. В останні роки життя — активіст Всеукраїнського об’єднання «Свобода». І. — оператор фільму «Тіні забутих предків» (1965, призи міжнародних кінофестивалів). Режисер фільмів «Криниця для спраглих» (1965, у прокаті 1987), «Вечір напередодні Івана Купала» (1967), «Білий птах з чорною ознакою» (1971, співавтор сценарію, премія міжнародного кінофестивалю), «Наперекір усьому» (1972), «Мріяти і жити» (1973), «Свято печеної картоплі» (1976), «Смужка нескошених диких квітів (1978), «Лісова пісня. Мавка» (1981), «Легенда про княгиню Ольгу» (1982), «Солом’яні дзвони» (1987), «Лебедине озеро. Зона» (1990, співавтор сценарію, міжнародна премія), «Молитва за гетьмана Мазепу» (2002). І. — автор спогадів «Доповідна апостолові Петру» (Тернопіль, 2008). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1991, разом з ін. творцями фільму «Тіні забутих предків»).

Коротич Віталій (26.05.1936, Київ) — письменник, публіцист, перекладач. Закінчив Київський мед. ін-т (1959). Працював лікарем, згодом перейшов на літ. роботу. К. був гол. редактором журналів «Ранок» (1966—1968), «Всесвіт» (1979-1986), «Огоньок» (Москва, 1986-1991, відіграв вел. роль у роки «перебудови»). К. — автор зб. віршів «Золоті руки» (1961), «Запах неба» (1962), «Вулиця волошок» (1963), «Перевтілення» (1971), «Щоденник» (1973), публіцистики, перекладів, сценаріїв, спогадів та ін. Держ. премія СРСР (1985) за публіц. роман «Обличчя ненависті». Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1981) за книги публіцистики «Кубатура яйця», «Побачити зблизька» і публіц. виступи у пресі по радіо і телебаченню. Нар. депутат СРСР (1989-1991).

Костенко Ліна (19.03.1930, смт Ржищів, тепер місто Київської обл.) — видатна поетеса, гром. діячка. Глибоко пережите громадянське і мистецьке кредо поетеса з честю пронесла через етичні випробування часів «застою». Книга поезій «Над берегами вічної ріки» вийшла лише 1977. Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1987) за іст. роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), зб. поезій «Неповторність» (1980).

Литвин Юрій (26.11.1934, с. Ксаверівка Васильківського р-ну Київської обл. - 4.09.1984, табори у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., РФ, перепохований 19.11.1989 у Києві) — відомий правозахисник, поет, публіцист. Навчався у гірничо-промисловій школі міста Шахти (у РФ), працював у Донбасі. 1953-1955 відбував перше ув’язнення на будівництві Куйбишевської (тепер Самара, РФ) ГЕС. 1956 арештований вдруге, звинувачений у створенні підпільної націоналістичної організації «Група визволення України», звільнений 1965. 1974 арештований утретє. У листопаді 1977, тільки звільнившись, Л. став членом УГГ (червень 1979), за що 6.08.1979 знову заарештований, уже важкохворий. Помер в ув’язненні. У листопаді 1989 прах Л., В. Стуса і О. Тихого перевезений до Києва і з почестями похований на Байковому кладовищі.

Майборода Платон (1.12.1918, хутір Пелехівщина, тепер Глобинського р-ну Полтавської обл. - 8.07.1989, Київ) — відомий композитор і педагог. Брат Г. Майбороди. Закінчив Київську консерваторію (1947, у Л. Ревуцького, 1947-1950 — її викладач). М. — автор творів для симфонічного оркестру, симфонії «Героїчна увертюра» (1947), вокально-симфонічної поеми «Тополя» (за Т. Шевченком, 1966), хорів, масових пісень «Київський вальс» (1954), «Ми підем, де трави похилі» (1955), «Рідна мати моя» (Пісня про рушник»), «Пісня про вчительку», «Моя стежина», музики до кінофільмів і вистав та ін. Нар. артист СРСР з 1979. Держ. (Сталінська) премія СРСР. Республіканська премія УРСР ім. Т. Шевченка (1962) за «Вибрані пісні».

Марченко Валерій (16.09.1947, Київ - 7.10.1984, Ленінград, тепер Петербург, РФ, похований у с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київської обл.) — відомий журналіст, правозахисник, літературознавець, учений-сходознавець і перекладач. Закінчив філол. ф-т Київського ун-ту (1970), вивчав тюркські мови у Бакинському ун-ті. 25.06.1973 заарештований і засуджений за «націоналізм» на 6 років колонії суворого режиму і 2 роки заслання. Член УГГ (з жовтня 1983). 21.10.1983 вже важкохворого М. арештовують вдруге, засуджують на 10 років таборів і 5 років заслання, проте через рік він помирає у тюремній лікарні. Протягом 1971-1972 опублікував низку перекладів з азербайджанської л-ри. Автор публіц. статей «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар», «Там, у Київських печерах», «ГУЛАГ» та ін. У незалежній Україні опублікована зб. М. «Дисти до матері з неволі».

Миколайчук Іван (15.06.1941, с. Чорториї Кіцманського р-ну Чернівецької обл. - 3.08.1987, Київ) — видатний кіноактор, сценарист, режисер. Закінчив 1965 Київський ін-т театр. мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Ролі у фільмах: Тарас Шевченко («Сон», 1964), Іван «Тіні забутих предків», 1964), Петро («Білий птах з чорною ознакою», 1971, співавтор сценарію) та ін. Поставив фільми «Вавилон — XX» (1979, співавтор сценарію, автор муз. оформлення, роль Фабіана), «Така пізня, така тепла осінь» (1982, співавтор сценарію, головна роль Корчака). 1988 посмертно М. присуджена Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка за створення різнопланових нац. образів у фільмах «Сон», «Тіні забутих предків», «Бур’ян», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон - XX», «Така пізня, така тепла осінь». 1991 у Києві була опублікована книга спогадів про М., сценарії його фільмів та інтерв’ю з ним.

Мірошниченко Євгенія (12.06.1931, с. Радянське, тепер с. Графське Вовчанського р-ну Харківської обл. - 27.04.2009, Київ) — відома співачка (лірико-колоратурне сопрано). Закінчила Київську консерваторію (1957, її викладач з 1980, проф. з 1991, нині Нац. муз. академія). М. — солістка Київського театру опери та балету (1957—1990, тепер Нац. опера України). Партії: Венера («Енеїда» М. Лисенка), Віолетта («Травіата» Дж. Верді), Розіна («Севільський цирульник» Дж. Россіні) та ін. Нар. артистка СРСР з 1965. Держ. премія СРСР 1981. Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1972) за виконавську діяльність 1970-1971. Герой України (2006).

Мороз Валентин (15.04.1936, с. Холонів, тепер Горохівського р-ну Волинської обл.) — відомий історик і гром.-політ. діяч. Закінчив іст. ф-т Львівського ун-ту (1958). Учителював, був викладачем Луцького та Івано-Франківського пед. ін-тів (нині — ун-ти). М. 1965 арештований за стандартним звинуваченням «антирадянська агітація і пропаганда», згодом ув’язнений ще раз, під тиском зах. урядів — звільнений і висланий. Автор публіц. праць «Серед снігів», «Мойсей», Репортаж із заповідника імені Берії», «Хроніка опору», іст. досліджень. Виступає з лекціями на іст. та сусп.-політ. теми, проводить гром.-політ. роботу в Україні.

Осика Леонід (8.03.1940, Київ - 16.09.2001, там же) — відомий кінорежисер. Закінчив Всесоюзний держ. ін-т кінематографії (1966). О. з 1965 працював на Київській кіностудії. Фільми: «Та, що входить у море» (1965), «Хто повернеться — долюбить» (1967), «Камінний хрест» (1968, сценарій І. Драча), «Захар Беркут» (1972, сценарій Д. Павличка), «Дід лівого крайнього» (1973, сценарій І. Драча), «...Якого любили всі» (1982), «Етюди про Врубеля» (1989, сценарій у співавторстві з С. Параджановим), «Подарунок на іменини» (1991, за оповіданням М. Коцюбинського), «Гетьманські клейноди» (1994, за повістю Б. Лепкого «Крутіж») та ін. Нар. артист України з 1998. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1997) за худ. фільми «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Подарунок на іменини», «Гетьманські клейноди».

Павличко Дмитро (28.09.1929, с. Стопчатів, тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл.) — визначний поет, перекладач, гром. і політ. діяч, дипломат. Закінчив Львівський ун-т (1953). П. був на журналістській роботі, зокрема гол. редактором журналу «Всесвіт» (1971-1978). Нар. депутат СРСР (1989-1991) і України (кількох скликань). Один із засновників НРУ та ін. дем. о-цій. П. очолював ТУМ ім. Т. Шевченка (1989-1990, нині ТУМ «Просвіта» ім. Т. Шевченка), працював послом України в Словаччині та Польщі. Друкується з 1951. П. — автор зб. віршів «Любов і ненависть» (1953), «Правда кличе!» (1958), «Хліб і стяг» (1968), «Таємниця твого обличчя» (1977), «Смерічка» (1982), «Спіраль» (1984), «Рубаї» (1987, 2000), «Покаянні псалми» (1994), «Золоте яблуко» (2000), численних перекладів, сценаріїв, публіцистики та ін. Багато віршів поета, покладених на музику, стали популярними піснями, зокрема «Два кольори», «Лелеченьки». Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1977) за зб. поезій «Любов і ненависть». Герой України (2004).

Параджанов Сергій (9.01.1924, Тбілісі - 20.07.1990, Єреван) — визначний кінорежисер. За національністю вірменин. 1951 закінчив Всесоюзний держ. ін-т кінематографії у класі І. Савченка. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій» (1957) та ін. Міжнародне визнання (16 призів різних кінофестивалів) здобув фільм П. «Тіні забутих предків» (1964, екранізація повісті М. Коцюбинського). Підписував листи протесту проти переслідувань укр. інтелігенції. 17.03.1973 був заарештований за сфабрикованими звинуваченнями, завдяки міжнародній кампанії протесту звільнений 30.12.1977 із забороною жити в Україні. Автор сценаріїв до фільмів, «Лебедине озеро. Зона» (разом з Ю. Іллєнком; обидва — 1989). Нар. артист УРСР (1990), лауреат Держ. премії УРСР ім. Т. Шевченка (1991, посмертно, разом з ін. творцями фільму «Тіні забутих предків»).

Патон Борис (27.11.1918, Київ) — видатний учений у галузі металургії та технології металів. Син Є. Патона. Закінчив Київський політехнічний ін-т (1941). З 1942 П. працює в Ін-ті електрозварювання (з 1953 — ім. Є. Патона) АН УРСР, з 1953 — його директор. Автор праць у галузі електронно-променевого і плазмодугового зварювання, спеціальної електронно-променевої металургії, зварювальних процесів під водою і в космосі. П. — двічі Герой Соц. Праці, удостоєний золотої медалі ім. М. Ломоносова (1980). Лавреат Сталінської (1950), Ленінської (1957) держ. премій, Держ. премії України (2004). Академік (1958), президент АН УРСР (з 1962, тепер НАНУ). Герой України (1998).

Роговцева Ада (Роговець; 16.07.1937, Глухів, тепер Сумської обл.) — визначна актриса театру і кіно. Закінчила Київський ін-т театр. мистецтва (1959, 1980-1989 — його викладач). Р. працювала у Київському (нині Нац.) академічному театрі рос. драми ім. Лесі Українки (1959-1994). При Театрі на Подолі заснувала «Антрепризу Ади Роговцевої», грала у Молодому театрі. Знялася у фільмах «Салют, Маріє!» (1971), «Приборкання вогню» (1972), «Вічний поклик» (1976-1983) тощо . Нар. артистка СРСР (1978). Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1981) за виконання ролей Раневської («Вишневий сад» А. Чехова), Лесі Українки («Сподіватися» Ю. Щербака), Надії («Хазяйка» М. Гораєвої) на сцені Київського рос. драм. театру ім. Лесі Українки. Герой України (2007).

Романюк Василь (Патріарх Володимир; 9.12.1925, с. Химчин Косівського пов., тепер Косівського р-ну Івано-Франківської обл. - 14.07.1995, Київ) — видатний реліг. діяч, богослов, правозахисник. У молоді роки брав участь у нац.-визв. боротьбі, 1944 засуджений рад. режимом до 10 років ув’язнення, звільнений у серпні 1953. Р. 1959 закінчив Вищі богословські курси у Станіславі (нині Івано-Франківськ), згодом — Моск. духовну семінарію, 1964-1972 — священник в Івано-Франківській обл., захищав права вірних, приятелював з «шістдесятниками». 20.01.1972 арештований, засуджений на сім років таборів і три роки заслання (до 1982). 1976 проголосив свою належність до УАПЦ, з лютого 1979 — член УГГ. 28.04.1990 був пострижений у чернецтво і возведений у сан архімандрита з ім’ям Володимир. Став одним із фундаторів УПЦ-КП (червень 1992). Після см. Патріарха Мстислава 21.10.1993 обраний Патріархом (інтронізований 24.10 у Софійському соборі). Після раптової см. спроба поховати тіло Патріарха у Софійському соборі наштовхнулася на опір УПЦ-МП і силові дії загонів спецпризначення. Похований біля брами Св. Софії.

Руденко Микола (19.12.1920, с. Юр’ївка, нині Лутугинського р-ну Луганської обл. - 1.04.2004, Київ) — визначний гром. і політ. діяч, письменник. 1939-1948 — перебував у збройних силах, учасник рад.-нім. війни. Р. був гол. редактором журналу «Дніпро» (1948-1950), на творчій роботі (1950-1975). Засновник і перший голова УГГ (9.11.1976), за що був арештований, 1977-1987 перебував в ув’язненні. Р. з 1987 був в еміграції, 1990 повернувся в Україну. Автор романів «Вітер в обличчя», «Остання шабля», «Орлова балка», «Сила Моносу», «Формула Сонця», 10 книг поезій, екон. праць «Енергія прогресу», «Економічні монологи», «Шлях до хаосу». Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1993) за роман «Орлова балка», зб. «Поезії». Герой України (2000).

Сверстюк Євген (13.12.1928, с. Сільце, нині Горохівського р-ну Волинської обл. - 1.12.2014, Київ) — видатний філософ, культуролог, літературознавець, письменник, гром. діяч. С. чотири рази звільнявся з роботи за політ. мотивами. 1965-1972 — відповідальний секретар «Українського ботанічного журналу», з 1988 — гол. редактор газети «Наша віра». С. 1972-1983 перебував в ув’язненні «за виготовлення і розповсюдження документів самвидаву». Автор книг «Собор у риштованні» (Париж-Балтимор, 1970), «Підпільні есе» (Гарвард, 1976, англійською мовою), «Есеї» (Франкфурт, 1976, нім. мовою), «Блудні сини України» (1993), «Шевченко і час» (1996), «На святі надій. Вибране» (1999), численних есе і статей та ін. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1995) за книгу «Блудні сини України».

Світлична Надія (8.11.1936, с. Половинкине Старобільського р-ну Луганської обл. - 8.08.2006, США, похована в Києві) — відома публіцистка, правозахисниця, гром. діячка. Сестра І. Світличного. Закінчила Харківський ун-т (1958). З 1964 — активна правозахисниця, разом з А. Горською започаткувала відродження нац. свят, традицій і звичаїв, брала участь у поширенні «самвидаву», одна з організаторів демонстрації біля пам’ятника Т. Шевченкові 22.05.1967 тощо. С. 1972 арештована, засуджена на чотири роки ув’язнення (до 1976), з жовтня 1978 — член УГГ. З 1978 — у США, 1980-1994 — на радіо «Свобода». З передач С. світ дізнався про багатьох дисидентів, під її редакцією вийшло чимало їхніх творів. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1994) за активну журналістську і публіц. діяльність останніх років.

Світличний Іван (20.09.1929, с. Половинкине, нині Старобільського р-ну Луганської обл. - 25.10.1992, Київ) — визначний правозахисник, поет, мовознавець, літ. критик. Брат Надії Світличної. 1965 арештований, після восьмимісячного ув’язнення не міг працювати за фахом. У січні 1972 знову арештований, засуджений до 7 років таборів і 5 років заслання. Звільнений у січні 1983 С. був важкохворим. Лавреат премії ім. В. Стуса (1989), Держ. премії України ім. Т. Шевченка (1994) за зб. поезій, поет. перекладів і літ.-крит. статей «Серце для куль і для рим». 1998 вийшла книга «Доброокий. Спогади про Івана Світличного».

Солов’яненко Анатолій (25.09.1932, Сталіно, нині Донецьк - 29.07.1999, смт Козин Обухівського р-ну Київської обл.) — визначний співак (тенор). Закінчив Сталінський політехнічний ін-т (1954), Київську консерваторію (1978), стажувався у Міланському театрі «Ла Скала» (Італія, 1963-1965). С. з 1962 — соліст Київського театру опери і балету (тепер Нац. опера), 1978 працював у Метрополітен-опера (Нью-Йорк, США). С. блискуче виконував укр. нар. пісні. Записав 18 платівок. Нар. артист СРСР з 1975. Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1997) за репертуар 1995-1996. Герой України (2008).

Станкович Євген (19.11.1942, Свалява, тепер Закарпатська обл.) — визначний композитор. Закінчив Київську консерваторію (1970, у Б. Лятошинського і М. Скорика, з 1988 викладає в ній, тепер Нац. муз. Академія, проф.). Держ премія УРСР ім. Т. Шевченка (1977) за симфонію № З «Я стверджуюсь» на слова П. Тичини. Цей же твір визнаний Всесвітньою радою композиторів при ЮНЕСКО найкращим твором 1985. Герой України (2009).

Ступка Богдан (27.08.1941, с. Куликів, тепер смт Жовківського р-ну Львівської обл. - 22.07.2012, Київ) — визначний актор і режисер. Закінчив Київський театр. ін-т ім. І. Карпенка-Карого (1984). С. працював у Львівському укр. драм. театрі ім. М. Заньковецької (нині Нац., 1961-1978), Київському укр. драм. театрі ім. І. Франка (тепер Нац., з 1978, гол. режисер з 2001), міністром к-ри і мистецтв України (1999-2001). Ролі: в театрі — Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Майстер («Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим), Тев’є («Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом), Ричард, Король Лір («Ричард III», «Король Лір» В. Шекспіра); у кіно — Орест Дзвонар («Білий птах з чорною ознакою», 1971), Леонтович («Дударики», 1980), Керенський («Червоні дзвони», 1982), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні», 1991), Стальський («Пастка», 1992-1993), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем», 1998, Польща), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу», 2001), Тарас Бульба («Тарас Бульба», 2009, РФ) та ін. Нар. артист СРСР з 1991. Держ. премія СРСР (1980). Держ. премія України ім. Т. Шевченка (1993) разом з ін. творцями за виставу «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом у Київському укр. академічному драм. театрі ім. І. Франка (тепер Нац.). Герой України (2011).

Стус Василь (6.01.1938, с. Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл. - 4.09.1985, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., РФ, похований у с. Борисово, перепохований у листопаді 1989 в Києві) —- видатний поет, правозахисник. Арештований у січні 1972, засуджений до 5 років таборів і 3 років заслання. Після звільнення у жовтні 1979 вступив до УГГ, продовжував правозахисну діяльність. 1980 С. арештований вдруге, засуджений на 10 років особливо суворого режиму і 5 років заслання. Уже хворий, кілька разів оголошував голодовки, протестуючи проти жорстокого поводження табірної адміністрації, помер у карцері. Висувався 1985 на здобуття Нобелівської премії. Творчість С. — видатне явище укр. і європейської поезії. Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1991) за зб. віршів «Дорога болю». Герой України (2005).

Тихий Олексій (Олекса Тихий; 27.01.1927, хутір Їжівка, тепер Костянтинівського р-ну Донецької обл. - 5.05.1984, Перм, РФ, перепохований 19.11.1989 у Києві) — відомий правозахисник, поет. Закінчив філос. ф-т Московського ун-ту. Вперше засуджений 1948 за критику кандидата в депутати, але покарання замінили на умовне. Учителював на Донбасі. 1957 Т. заарештований за лист до ЦК КПРС із протестом проти введення військ Варшавського договору в Угорщину, засуджений на 7 років. Звільнений 15.02.1964, працював на різних роботах, водночас укладав словник укр. мови, написав публіц. твори, в яких виступив проти русифікації, на захист укр. мови. У листопаді 1976 став співзасновником УГГ. Вже на поч. лютого 1977 Т. знову арештований, засуджений на 10 років таборів і 5 років заслання. Кілька разів оголошував голодовки (найдовша — 52 дні). Помер у тюремній лікарні. Разом зі В. Стусом і Ю. Литвином перепохований на Байковому кладовищі в Києві.

Тютюнник Григір (Григорій; 5.12.1931, с. Шилівка, тепер Зіньківського р-ну Полтавської обл. - 7.03.1980, Ірпінь Київської обл., похований у Києві) — видатний письменник. Брат Григорія Тютюнника. Навчався на філол. ф-ті Харківського ун-ту (1957-1962). Виступив як блискучий новеліст, вивів яскраві нац. характери, психологічно мотивував вчинки своїх героїв. Покінчив життя самогубством. Автор зб. оповідань «Зав’язь», «Деревій» (1969), «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1976), повістей, творів для дітей. Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1989) за «Твори» у двох томах.

Чорновіл В’ячеслав (24.12.1937, с. Єрки, тепер Катеринопільського р-ну Черкаської обл. - 25.03.1999, побл. с. Городища Бориспільського р-ну Київської обл., похований у Києві) — видатний політ. і гром. діяч, журналіст, видавець, публіцист. Закінчив ф-т журналістики Київського ун-ту (1960), аспірантуру Київського пед. ін-ту. Ч. працював редактором молодіжних передач Львівської студії укр. телебачення (1960-1963), комсоргом на будівництві Київської ГЕС (1963-1965). Виступав як літ. критик і публіцист. Активний учасник нац. руху «шістдесятників». 4.09.1965 разом з І. Дзюбою і В. Стусом виступив у Київському кінотеатрі «Україна» на захист арештованих укр. інтелігентів. Ч. перебував в ув’язненні 1967-1969, 1972-1979, 1980-1985. Редактор підпільного «Українського вісника» (1970-1972, відновив 1987). Член УГГ з 22.05.1979. Автор книг і статей «Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966), «Лихо з розуму» (1967), «Хроніка таборових буднів» (1975), «Тільки один рік» (1977-1978) та ін. Герой України (2000).

Шевчук Валерій (20.08.1939, Житомир) — видатний прозаїк, драматург, літературознавець, історик. Закінчив Київський ун-т (1963). НІ. працював у пресі, наук. співробітником Київського іст. музею. Письменник уособлює той напрям у прозі «шістдесятників», котрий тяжіє до книжності, культурництва. Ш. — автор книжок «Серед тижня» (1967), «Крик півня на світанку» (1979), «Панна квітів» (1990), «Стежка в траві. Житомирська сага» (тт. 1-2, 1994), «Око прірви» (1996), «Жінка-змія» (1998), «Тіні зникомі. Сімейна хроніка» (2002) та ін. Письменник переклав на сучасну укр. мову ряд творів давньоукраїнської л-ри. На сюжети Ш. поставлено низку фільмів. Держ. премія УРСР ім. Т. Шевченка (1988) за роман-триптих «Три листки за вікном».

Шелест Петро (14.02.1908, с. Андріївка, нині Балаклійського р-ну Харківської обл. - 22.01.1996, Підмосков’я, 13.06.1996 перепохований у Києві) — парт. і рад. діяч. Навчався в Харківському інженерно-економічному ін-ті, Маріупольському (Донецька обл.) металургійному ін-ті (закінчив 1935). З 1940 Ш. на парт. роботі, 1941-1945 — на відповідальних посадах у тилу. У липні 1963 обраний першим секретарем ЦК КПУ (до травня 1972). 1972-1973 Ш. працював заст. голови РМ СРСР. Придушував прояви дисидентського руху (арешти 1965, 1972 та ін.) на посту керівника України, один з ініціаторів інтервенції рад. військ у Чехо-Словаччину 1968. Разом з тим час перебування Ш. першим секретарем ЦК КПУ — період найвищого піднесення автономного курсу укр. керівництва. Книга «Україно наша радянська» (1970) зазнала парт. критики за «ідеологічні помилки» (1973). Заповів поховати себе в Україні.

Щербицький Володимир (17.02.1918, Верхньодніпровськ Катеринославської губ., тепер Дніпропетровська обл. - 16.02.1990, Київ) — рад. парт. і держ. діяч. Закінчив механічний ф-т Дніпропетровського хіміко-технологічного ін-ту (1941), навчався у військ. академії хімічного захисту (1941). Перебував у військ. частині, що була розташована у Монголії, участі у боях ніколи не брав. З 1946 — на парт. роботі. Щ. 1955-1957 і 1963-1965 очолював Дніпропетровський обком КПУ, 1961-1963 і 1965-1972 був головою РМ УРСР. З травня 1972 до вересня 1989 — перший секретар ЦК КПУ. Лавреат Ленінської премії, двічі Герой Соціалістичної Праці (1974, 1977). Щ. відповідальний за чистку укр. держ. і парт. апарату, за русифікацію політ. і культ. життя, розправу з дисидентським рухом. У часи «перебудови» діяч робив усе можливе, щоб стримати розвиток дем. процесів, перетворив Україну в «заповідник застою». Відправлений на пенсію лише, коли постала потреба в гнучкішому керівникові. За деякими версіями, покінчив життя самогубством.

Терміни та поняття

Бюрократія (від фр. «панування канцелярії») — привілейований прошарок у с-ві, що спеціалізувався на управлінні державою. У сучасних умовах існує у вигляді розгалуженої мережі чиновників, силового апарату й адміністрації.

Військово-промисловий комплекс (ВПК) — об’єднання держ., військ., пром. підприємств, керівництва збройних сил, урядової бюрократії, мілітаризованих наук. установ, які розробляють і виготовляють військ. продукцію, пов’язані між собою проведенням політики мілітаризму. Термін «ВПК» уперше вжив президент США Двайт Ейзенгавер 1961. Він був додатковим фактором централізації рад. економіки, що не знав нац. меж, ні місцевих особливостей, ні респ. кордонів і мав тенденцію до необмеженого розростання, розширення політ. впливу, підпорядкування своїм інтересам усіх цивільних структур.

В’язень сумління — особа, ув’язнена або ін. чином обмежена у правах за політ., реліг. або ін. переконання, стать чи статус; в. с. визнають тільки тих, хто не вдавався у своїй діяльності до насильства та не закликав до нього.

Господарський розрахунок (госпрозрахунок) — метод господарювання підприємств в умовах соц. економіки, що поєднує централізоване керівництво з певною господарсько-оперативною самостійністю підприємств, трудових колективів, самоокупність. Виник у період непу в СРСР. Упроваджувався внаслідок госп. реформи другої половини 60-х рр., але фактично влада від нього відмовилася.

Депопуляція (від лат. «віддалення, виділення, скасування, припинення, усунення» і лат. «народ») — вимирання, чисельне переважання показників смертності над показниками народжуваності. Такого явища у нас не було, мабуть, за всю історію, а 1979 починається, найраніше проявилося у сільській місцевості на Чернігівщині, а з 90-х рр. — повсюдно.

Дефіцит (від лат. «не вистачає») — 1) перевищення видатків над доходами, пасиву балансу — над його активом; 2) нестача матеріальних цінностей порівняно з потребою у них. Брак якісних прод. чи пром. товарів у СРСР і зокрема в Україні за рад. часів. Характерною рисою побуту були довгі черги і гоніння за дефіцитними товарами. Однією з причин його була невідповідність між зростанням грошової маси і виробництвом товарів нар. споживання на користь першого. Тому все більше товарів повсякденного попиту потрапляло в цей розряд.

«Застій» — період неухильного поглиблення кризи рад. с-ва, який починався під гаслами подолання волюнтаризму і суб’єктивізму, надання стабільності, основою його було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість». Однак суттю його фактично було відхід від лібералізму до неосталінізму. Саме в цей період номенклатура перетворилася на панівний клас рад. с-ва. Не можна сказати, що все стояло, але таку назву дали періоду 1964—1985.

«Конституція розвинутого соціалізму» — назва Конституції СРСР 1977 р. або Конституції УРСР 1978 р.

Мілітаризація (від лат. «воєнний») — підпорядкування екон., політ. і гром. життя воєнним цілям; перенесення форм і методів військ. о-ції в галузь цивільних відносин, поширення військ. законів, військ. дисципліни на якусь галузь нар. господарства, воєнізація промисловості, створення воєнної промисловості у мирний час.

Номенклатура (від лат. «перелік, список») — панівний клас рад. с-ва, парт.-держ. керівництво. Ця верства сформувалася ще у 20-30-х рр., та особливо чітко вирізнилася у 60-80-х рр. Представники її утворили власну, закриту систему постачання продовольства і пром. товарів, яка не знала дефіцитів і спекулятивних цін. Для них були спец. господарства, де вирощувалися екологічно чисті продукти. Маючи зарплату в 2-3 рази вищу, ніж робітники, вони могли придбати товарів у 5-10 разів більше — ось такий парадокс, який пояснюється доступом до якісних і дешевих товарів. Н. мала і закриті санаторії та лікарні, отримувала поліпшене житло. На них працювали штатні покоївки, що утримувалися за держ. гроші. Її діти відвідували найсучасніші дитсадки і школи, вступали до престижних вишів. Вона твердила про справедливе с-во, а створила витончену соціальну нерівність.

Правозахисники — особи, які захищали права людини, люди в мирній, легальній опозиції до влади, синонім — дисиденти, їх заслугою є те, що вони виробили власну ідеологічну платформу. Осн. їх прагненнями було: реалізація права на самовизначення, задоволення культ. потреб, у першу чергу використання рідної мови, формування елементів гром. с-ва, дотримання прав людини. Найактивніші з них (10) створили 1976 УГГ. Вони керувалися не політ., а гуманітарно-правовими мотивами. Хоча вони і керувалися законами, але всі отримали вел. терміни покарання.

Продовольча програма (від укр. «продовольча» і гр. «публічне оголошення, розпорядження») — програма рад. керівництва на чолі з Леонідом Брежнєвим, ухвалена у травні 1982, у якій ставилося завдання безперебійного забезпечення продовольством населення СРСР. Була розрахована на період до 1990, її показники виконані не були. Ухвалення програми свідчило про неефективність рад. системи господарювання.

«Радянський народ» — термін, який у СРСР означав т. зв. нову іст., соціальну й інтернаціональну спільність людей, що нібито була «закономірним результатом докорінного перетворення класових і нац. відносин» і сформувалася на основі «зближення усіх соціальних груп, націй та народностей СРСР», мала єдину територію, економіку, к-ру («соц. за змістом»), союзну «загальнонародну» державу та спільну мету — побудову комунізму. Процес реалізації нац. політики КПРС, спрямованої на створення в майбутньому безнаціонального ком. с-ва, на практиці обумовлював зневажання нац. самобутності, «згладжування» нац. відмінностей, б-бу з будь-якими, навіть потенційними, «буржуазно-націоналістичними проявами» у сусп.-політ. житті народів СРСР.

Рентабельність (від лат. «повертаю, сплачую») — який дає прибуток, доход, доцільний з госп. точки зору; прибутковість виробництва. Визначається розміром прибутку, одержаним на одиницю капіталовкладень.

«Розвинутий соціалізм» (від укр. «розвинутий» і лат. «суспільний») — термін запущений до повсякденного обігу в період «застою», його називали найдосконалішою формою сусп.-політ. устрою, але що це таке конкретно — достеменно не знав ніхто, навіть автори поняття. Цим терміном відкидалося чи відкладалося на невизначений час «світле ком. завтра», про що люди вже більш-менш розуміли і надіялися. Тепер люди зрозуміли, що заговоривши про нього, партія визнала утопічність побудови ком. с-ва, хоч його вважали перехідним етапом до комунізму.

Русифікація (росіянізація, зросійщення) — напрям денаціоналізації укр. народу. Особливо активно проводилася ком. владою, за винятком 20-х рр. У 70-х рр. почалася її нова хвиля, хоча не треба думати, що за правління П. Шелеста її не було, можливо, дещо повільніші темпи. За В. Щербицького було проведено ряд заходів для її поглиблення, ухвалено нові закони, директиви, постанови, дещо дублювалося з союзних документів. Керівництво республіки чутливо вловлювало настрої центру. Особливо активно ця політика проводилася в галузі освіти: від дитячих садків до вишів. Та охопила вона усі сфери життя: книговидавництво, преса, радіо, телебачення, наука, л-ра, театр, кіно, музика та ін. Російськомовність стала ознакою політ. лояльності режимові. Це був важливий чинник придушення нац. свідомості українства, а значить його прагнення до політ. самовизначення. Вона здійснювалася планово, цілеспрямовано, підступно та наполегливо.

«Самвидав» — одна із форм діяльності дисидентів, у 60-80-х рр. спроба частини інтелігенції в СРСР усупереч офіційним заборонам і переслідуванням, без санкції властей виготовляти і множити літ., публіцистичні та ін. тексти, висловлюючи протест проти терору та всеосяжного контролю держави (партії) у сфері друкованого та ін. публічного слова. До нього належать «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», «Хроніка опору», «Репортаж із заповідника імені Берії», «Серед снігів», «Мойсей», «Собор у риштованні», нелегальний журнал «Український вісник» та ін. Ці матеріали потай переписувалися, передруковувалися, передавалися з рук у руки. Так називалася система поширення інформації

Системна криза суспільства (від гр. «утворення, складання», «вихід, закінчення» і укр. «с-во») — складний, загострений стан, різкий перелом або занепад в усіх галузях екон. і сусп. життя. Вона наростала у часи «застою», поглиблюючись все більше. Становище в економіці, яка була у стагнації, було лише її частиною. Не мало реального значення представництво республік у загальносоюзних органах. Владні повноваження керівних респ. органів поступались повноваженням відповідних парт. комітетів, які існували практично скрізь. За умов, коли партія сама не знала, куди рухатися, політ. система поступово агонізувала, а переважна більшість населення втрачала віру в ком. ідеали.

Стагнація (від лат. «болото, стояча вода») — застій у виробництві, торгівлі тощо. Рад. економіка вступила в цей період у 60-80-х рр. Цьому сприяла відмова від реформ після усунення М. Хрущова. А особливо це помітно після згасання «косигінської» реформи. Інтенсивні шляхи розвитку вважалися другорядними, більшість підприємств та колгоспів розвивалися екстенсивним шляхом. Швидко застарівали осн. виробничі фонди, а про оновлення навіть не йшлося.

«Тамвидав» — одна із форм діяльності дисидентів, видання їхніх творів за кордоном.

Українська Гельсінська група (УГГ, Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод) — перша легальна правозахисна о-ція в рад. Україні, створена 9 листопада 1976 у Києві десятьма правозахисниками, згодом увійшли 36 осіб. Перший керівник — Микола Руденко. Створення УГГ було пов’язане з ухваленням (у тому числі й керівництвом СРСР) 1975 на міжнародній нараді в Гельсінкі Підсумкового акта з безпеки і співробітництва в Європі. Цей документ закріплював принципи демократії, свободи і прав людини. Декларація УГГ проголошувала гол. метою діяльності о-ції ознайомлення урядів країн-учасниць Гельсінської наради та світ. громадськості з фактами порушень прав людини на території України. 1979 внаслідок широкомасштабних репресивних акцій більшість членів УГГ опинилася в ув’язненні. З усіх Гельсінських груп, що існували в СРСР, тільки УГГ не заявила про саморозпуск і перенесла діяльність у табори.

Урбанізація (від лат. «міський») — іст. процес зростання ролі міст в екон. і культ. житті с-ва; процес зосередження промисловості та населення в містах, переважно великих. У розвинутих країнах це явище переважно відбулося значно раніше. Особливо жвавою вона стала після того, як колгоспники отримали паспорти. 1964 кількість жителів міст дорівнялася до кількості жителів сіл, а на середину 80-х рр. перевищила в два рази. Звичайно, це є світ. тенденція, але слід врахувати і наші особливості. Одною з гол. її причин є побутова невлаштованість та складність працевлаштування на селі, от і виникали Нововолинськ, Світловодськ, Енергодар тощо.