РОЗДІЛ 3.

Розселення східнослов’янських племінних союзів. Слов’яни здавна жили племенами, час від часу об’єднуючись у значно більші спілки — племінні союзи. За літописом «Повість минулих літ» на території України мешкали сім племінних об’єднань:

• поляни — середня течія Дніпра;

• волиняни (дуліби, бужани) — у басейні Західного Бугу;

• древляни — у басейні Прип’яті та її правих приток;

• сіверяни — на берегах Десни та її приток;

• тиверці — між Дністром і Прутом;

• уличі — між Дністром і Дніпром;

• хорвати (білі хорвати) — у передгір’ях Карпат і Закарпатті.

Ці племінні союзи можна вважати безпосередніми предками українців, а їхню мову — праукраїнською.

Утворення Руси-України (Київської держави). Ще в додержавні часи слов’янських правителів називали князями, а їхнє оточення — воїнами-дружинниками, вони мешкали у великих племінних центрах — городищах, які поступово перетворювалися на міста. Не був винятком у цьому плані й Київ, його вважають племінним центром полян. Життя легендарного князя Кия і виникнення Києва одні вчені відносять до V-VI, а інші — до VI-VII ст. Кий і його сучасники сповідували язичництво, тобто обожнювали сили природи. Більшість їхніх святилищ-капищ стояли просто неба, у центрі були жертовники та масивний стовп, на якому стояв ідол — дерев’яне або кам’яне зображення божества. На капищах головними були служителі язичницьких обрядів — волхви.

Причини провідної ролі Києва в державотворенні:

• вигідне географічне розташування, зокрема на шляху «із варягів у греки»;

• зростання Києва за рахунок притоку населення з інших земель;

• можливість високого рівня соціально-економічного розвитку; 

• розташування на межі розселення кількох союзів племен, наявність природних рубежів.

Назва «Русь». Руська земля. Спочатку «Руссю» називали мешканців Києва, що підпорядкували собі сусідні племена. Згодом назва поширюється на південно-західні землі, тобто територію сучасної України. Походження назви остаточно не встановлене, версії: різновид слов’ян чи полян; панівна верства слов’ян; скандинавське походження; від русявого волосся більшості людей тощо. Держава з центром у Києві (раніше додержавне об’єднання полян, древлян і сіверян) в другій половині IX ст. закріпила за собою назву «Руська земля» (арабські автори називали її Куявією), що було пов’язане з діяльністю руських володарів Аскольда та Діра. Внутрішня та зовнішня політика Аскольда:

• сприяв зростанню авторитету Києва, зміцнення його ролі серед інших слов’янських міст; 

• частина істориків вважає його нащадком Кия, продовжував традиційну політику київських князів;

• підпорядкував племена древлян, частину сіверян, намагався підкорити уличів;

• здійснив кілька походів на Візантію, зокрема у 860 р. на Константинополь, що змусило імперію визнати Русь як державу, укласти перший відомий договір Русі з Візантією;

• Аскольд і частина дружини прийняли християнство.

Новгородський правитель Олег у 882 р. прийшов з військом до Києва, вбив Аскольда й почав правити, тобто відбулося об’єднання південних і північних руських земель Олегом.

Внутрішньо- та зовнішньополітична діяльність князя Олега:

• створення в державі опорних пунктів київської влади, визначення порядку стягнення данини;

• приєднання значної кількості земель (древлян, сіверян, кривичів, радимичів, словенів), у тому числі й неслов’янських (весь, меря, чудь);

• правління від імені малолітнього Ігоря, сина Рюрика, утвердження у Київській державі династії Рюриковичів;

• угода з варягами, залучення протягом тривалого часу до походів варязьких загонів;

• організація опору угорським племенам, які пройшли неподалік Києва;

• здійснення кількох походів на узбережжя Каспійського моря проти Арабського халіфату;

• два походи на Візантію 907 і 911 рр., укладення вигідних договорів з цією наймогутнішою державою того часу, міжнародне визнання Київської Русі.

Значення та наслідки діяльності князя Олега:

• об’єднання Південної та Північної Русі, що стало основою для потужної Київської держави;

• централізація Русі, перетворення Києва на визнаний серед східних слов’ян центр держави;

• зміцнення військової могутності Київської держави, активізація її зовнішньополітичної діяльності.

Діяльність князя Ігоря:

• відновлення влади над древлянами й уличами;

• утримання великої дружини, військові походи вимагали значних коштів, тому особисто збирав данину (полюддя), загинув під час її повторного збирання з древлян (945 р.);

• укладення миру з кочовиками-печенігами, які у 915 р. вперше з’явилися поблизу південних кордонів Русі;

• два походи на Візантію (941 і 944 рр.), але вони були не настільки вдалі, оскільки новий договір був не дуже вигідний для Русі;

• похід на Закавказзя, що увінчався значним успіхом.

Значення та наслідки діяльності князя Ігоря:

• продовження об’єднання слов’янських племен, розширення Київської держави;

• послідовне зміцнення центральної князівської влади.

Діяльність княгині Ольги:

• придушення повстання древлян, помста за вбитого чоловіка Ігоря;

• здійснення першої державної реформи на Русі (податкової): чітке визначення земель, з яких збиралась данина, було передбачено такі види данини: оброки, уроки, устави;

• влаштування «становищ» і княжих «погостів»;

• закріплення за княжою скарбницею земель, багатих на хутрових звірів, установлення «знамень»;

• розбудова та зміцнення столиці — Києва, побудова деерв’яної християнської церкви;

• мирне посольство на чолі з Ольгою відвідало Константинополь;

• здійснення першої спроби установити дипломатичні контакти із Західною Європою (Німеччиною).

Значення та наслідки діяльності княгині Ольги:

• об’єднання держави безпосереднім підпорядкуванням племінних князівств Києву;

• відсутність значних військових конфліктів, надання пріоритету дипломатії;

• підвищення міжнародного авторитету Київської держави.

Діяльність князя Святослава (належать вислови «Хочу на вас іти», «Не посоромимо землі Руської», «Мертві сорому не знають»):

• здійснення адміністративної реформи, посадивши своїх синів намісниками в Києві (Ярополк), Овручі (Олег), Новгороді (Володимир);

• прихильність до язичництва на відміну від матері християнки Ольги;

• повернення до складу Київської держави племінного князівства в’ятичів;

• розгром Волзької Булгарії, Хозарського каганату, поширення впливу на Північний Кавказ;

• перший Балканський похід, вимушене повернення з Болгарії, щоб захистити Київ від печенігів;

• другий Балканський похід, мета не досягнута, загибель від рук печенігів.

Результати діяльності: адміністративна реформа сприяла зміцненню держави, війни Святослава виснажили Русь, талант полководця не завжди доповнювався далекоглядністю.

Значення та наслідки діяльності князя Святослава:

• втрата налагоджених зв’язків із західноєвропейськими країнами;

• розгром Хозарського кагнату відкрив шлях на Русь печенігам, що завдавали великої шкоди населенню;

• значна частина завойованих Святославом територій після його смерті Русь не втримала;

• часті війни виснажили Київську державу.

Князювання Володимира Великого:

• приєднання племінних князівств волинян (дулібів) і білих хорватів;

• адміністративна реформа, позбавлення влади місцевої знаті, посадниками стали сини князя;

• військова реформа, заміна найманців-варягів на дружинників-слов’ян;

• релігійна реформа, спочатку спроба реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом, запровадження християнства як державної релігії (988 р.);

• судова реформа, нове зведення законів усного звичаєвого права;

• боротьба з кочівниками-печенігами, створення величезної системи укріплень («змієві вали»);

• розбудова Києва, будівництво фортеці навколо центру міста (дитинець), зведення церков св. Василя та Богородиці (Десятинної), на яку витрачалася десята частина прибутків князя;

• початок карбування перших руських монет — златників і срібників;

• ведення боротьби з Польщею за червенські міста та на сході з Волзькою Булгарією;

• протидія спробам Візантії перетворити Київську Русь на залежну державу;

• укладення дипломатичних відносин з Польщею, Угорщиною, Чехією, обмін посольствами з Німеччиною;

• започаткування шлюбної дипломатії київських князів.

Передумови запровадження християнства як державної релігії:

• необхідність зміцнення влади київського князя, піднесення його авторитету;

• існування величезної Київської держави було несумісне з язичницьким багатобожжям;

• сусідство на заході та півдні із християнським світом, підтримання з ним торговельних відносин;

• християнами були попередники Володимира Аскольд і Ольга;

• певне поширення християнства серед населення Київської держави;

• найтісніші зовнішньополітичні контакти в Київської держави були із Візантійською імперією.

Історичне значення запровадження християнства як державної релігії:

• зміцнення влади київського князя, тісніше згуртування навколо Києва різноплемінних територій;

• подолання породжених місцевими язичницькими віруваннями настроїв замкнутості та відокремленості від інших територій;

• встановлення рівноправних відносин із християнськими країнами, у першу чергу з Візантією;

• поступове зменшення кількості воєнних походів як головного способу здійснення зовнішньополітичних намірів, дедалі більше зростання ваги дипломатії;

• заснування Володимиром церковної організації;

• створення в Києві першої школи, поширення освіти, що було пов’язано із прийняттям християнства. Нова віра часто здобувала собі прихильників мирно, про це свідчить той факт, що багато давніх традицій так і залишилися в побуті русичів, переплітаючись із християнськими обрядами.

Значення та наслідки діяльності князя Володимира Великого:

• завершення у цілому формування Київської держави, що об’єднала усіх східних слов’ян, але не лише їх;

• утвердження сильної князівської влади, створення потужної централізованої держави;

• зміна родоплемінного поділу суспільства на територіальний;

• внаслідок прийняття християнства зрівняння Київської держави з провідними державами Європи.

Після смерті Володимира чотири роки тривала боротьба за владу, в якій переміг Ярослав Мудрий (1019—1054 рр.). Князювання Ярослава Мудрого:

• відновлення централізованої держави, що послабилася під час міжусобної боротьби;

• означення території та кордонів держави, удосконалення державного апарату;

• остаточна перемога над печенігами (1036 р.), припинення їхніх нападів на Русь;

• піклування про розвиток культури: ведення літописання, виготовлення книг, виникнення шкіл, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі;

• розбудова Києва та інших міст, побудова Софійського собору, Георгіївської та Ірининської церков, Золотих воріт з надбрамною церквою, заснування Києво-Печерського монастиря Антонієм Печерським;

• створення першого писаного зведення законів Київської держави, що одержало назву «Руська правда», що сприяло подоланню звичаїв кровної помсти;

• відвоювання у поляків всієї Червоної Русі (Червенські міста), розширення кордонів на північному заході;

• підтримання дружніх зв’язків з Візантією, за винятком 1043-1046 рр.;

• підтримання постійних дипломатичних стосунків з Німеччиною;

• подальший розвиток шлюбної дипломатії (Ярослава Мудрого називали «тестем Європи»).

Значення та наслідки діяльності князя Ярослава Мудрого:

• підтримання Київської Русі на вершині розквіту та могутності як провідної держави Європи;

• зміцнення міжнародного авторитету держави Ярослава Мудрого;

• посилення єдності та централізації Київської держави, подолання пережитків родового ладу. Міждержавні зносини Русі-України свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі.

Розквіт Київської держави припадає саме на правління Володимира Великого і його сина Ярослава Мудрого.

«Руська правда». Звід руських законів складався упродовж кількох поколінь. Найстарішу частину створено ще за часів Ярослава Мудрого. Окрему частину становлять статті, укладені його синами — «Статут Ярославичів». До «Руської правди» увійшли і статті пізніших часів.

Правління Ярославичів. Співправління трьох осіб (тріумвірат) — Ізяслава, Святослава і Всеволода:

• усунення від участі в державному житті молодших братів, а після їх смерті — привласнення володінь;

• 1068 р. їхні війська зазнали поразки на річці Альті від половців, що викликало повстання киян, які звільнили ув’язненого полоцького князя Всеслава й оголосили київським володарем. Його княжіння тривало трохи більше семи місяців. З допомогою польських військ Ізяслав 1069 р. повернувся на престол;

• у 1072 р. відбулася нарада трьох братів у Вишгороді, де була схвалена «Правда Ярославичів», що разом зі статтями Ярослава Мудрого становила «Руську правду».

Боротьба за київський стіл між Ярославичами:

• 1073 р. брати посварилися. Святослав, заручившись підтримкою Всеволода (дуумвірат), пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим Київським князем. Крім Києва керував і Чернігівським князівством, а в інших містах посадив своїх синів і племінників. Підтримка культури. Через три роки він помер;

• 1076 р. на княжий стіл повернувся Ізяслав, правив при підтримці Всеволода, якому віддав Чернігів;

• позбавив влади синів Святослава, які спричинили нову хвилю усобиць;

• 1078 р. — загибель Ізяслава у битві з Олегом Святославичем;

• наступних 15 років у Києві правив Всеволод, віддав Чернігів своєму синові Володимиру, який фактично вів усі збройні конфлікти замість великого князя;

• Всеволод — дуже освічена людина, суперечки залагоджував дипломатичним шляхом.

Значення та наслідки Любецького з’їзду (снему) князів.

Найзначнішою подією князювання Святополка (1093-1113 рр.) був з’їзд князів у Любечі в 1097 р., ініціатором якого був син Всеволода Володимир Мономах через небезпеку постійних усобиць і нападів половців:

• схвалено принцип князівської вотчини — тобто володіння, що належали батькам. Вотчинні землі (Київ, Чернігів, Переяслав) закріплювалися за певними гілками князів (Ізяславичі, Святославичі, Всеволодовичі);

• інші князі отримували володіння на правах тимчасового користування;

• рішення про припинення усобиць, які послаблювали державу.

Після Любеча князівські з’їзди скликалися регулярно. Саме на них князі обговорювали суперечливі питання, вирішували про спільну боротьбу проти половців (зокрема «хрестовий похід» князів 1111 р.), де особливо відзначився Володимир Мономах.

Князювання Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого в Києві:

• повсталі в 1113 р. кияни вимагали Володимира Мономаха собі за князя, після деяких вагань — згода;

• зміцнення великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі заходами військового та дипломатичного характеру, придушення князівських міжусобиць;

• схвалення «Уставу», що являв собою доповнення до «Руської правди», обмеження обсягів стягування лихварями відсотків за позику;

• ведення активного будівництво в Києві та інших містах, спорудження першого моста через Дніпро;

• відновлення міжнародного авторитету Київської держави, продовження шлюбної дипломатії;

• підтримка культури, «Повчання дітям» Мономаха тощо.

Після смерті Мономаха гідно правив його син Мстислав Володимирович (Великий; 1125-1132 рр.). Він був останнім київським князем, чию владу можна схарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській державі почалася доба роздробленості — посилення самостійності удільних князівств та влади удільних князів.

Боротьба з половецькою загрозою:

• рішення про спільний похід на Любецькому з’їзді («половці землю нашу розносять і раді є, що межи нами війна донині. Відтепер з’єднаймося в одне серце і обережімо Руську землю»);

• майже щорічні походи у половецькі землі об’єднаних військ князів, особливо вдалі походи Володимира Мономаха та його синів і воєвод у 1103 і 1111 рр.;

• успішні походи в степ під час правління Володимира Мономаха та Мстислава Великого;

• вирішення суперечок з половцями мирним шляхом, зокрема династичними шлюбами;

• забезпечення спокою на південних рубежах держави.

Роздробленість Руси-України (Київської держави). Причини та сутність політичної роздробленості Київської держави (Руси-України):

• розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми, посилення боярства;

• великі розміри території держави, їхній різний етнічний склад;

• розвиток і піднесення удільних земель, князівські міжусобиці;

• відсутність сталого порядку престолонаслідування тощо;

• сучасні історики роздробленість тлумачать не як розпад держави, а як зміну її устрою та форми правління. Київську Русь цих часів дослідники називають федеративною монархією. Форму правління визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найвпливовіших князів.

На українських землях сформувалося 5 князівств: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке.

Розвиток Київського князівства:

• Київ залишався в ХІІ-ХІІІ ст. одним з найбільших і найбагатших європейських міст, близько 50 тис. мешканців, резиденція митрополитів, найбільш заселене князівство Київської Русі;

• значні території, вигідне розміщення, розвинене господарство (розвиток ремесла і торгівлі — через Київщину проходили Грецький, Соляний і Залозний торговельні шляхи);

• не був спадковою вотчиною якоїсь князівської лінії, за 100 років після Мстислава Великого правителі змінювалися майже 50 разів, жоден з них не мав спокійного князювання, змушений відбиватися від збройних домагань інших претендентів;

• згасання політичного авторитету Києва у першій половині XIII ст., подрібнення Київської землі на значну кількість уділів.

Розвиток Чернігівського князівства:

• Чернігів поступався розмірами лише Києву. Князі ревно дбали про розбудову міста. Значну роль у розвитку князівства відіграв Святослав Ярославич, його сини Олег і Давид та їхні нащадки — Ольговичі й Давидовичі; деяким чернігівським князям поталанило правити в Києві;

• рішенням Любецького з’їзду створено Новгород-Сіверське князівство, яке формально підпорядковувалося Чернігову, з ним пов’язана подія, що її увічнено в найвизначнішому творі давньої української літератури — поемі «Слово о полку Ігоревім»;

• у Чернігові збудовано Борисоглібський собор, П’ятницьку церкву, інші визначні споруди;

• війська князівства завзято захищали свою землю від нападів кочівників.

Розвиток Переяславського князівства:

• Переяславське князівство було порівняно невеликим. На сході та півдні його землі межували безпосередньо зі Степом. Ця земля служила щитом для Києва та інших руських територій, потребувала захисту київського князя і продовольчої допомоги;

• 20 років у Переяславі князював Володимир Мономах, прославився успішними походами проти половців;

• у розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під 1187 р. літописець ужив назву «Україна». Це перша згадка назви «Україна» в писемних джерелах. Через два роки ця назва вжита стосовно Галицького князівства. За тих часів назва вживалася щодо Київщини, Чернігівщини та Переяславщини, тобто території сучасної України.

Розвиток Галицького князівства:

• перший правитель Галицької землі Ростислав мав трьох синів, які отримали у володіння Перемишль, Звенигород і Теребовль. Об’єднати їх вдалося Володимиркові, який 1141 р. переніс свою резиденцію до Галича. Ще успішнішим було правління його сина Ярослава Осмомисла (1152-1187 рр.):

• розширення кордонів Галицького князівства аж до гирла Дністра;

• боротьба з нападами половців, укладення союзницьких угод з Польщею й Угорщиною, підтримання дружніх стосунків з імператором Священної Римської імперії Фрідріхом І Барбароссою, угода з Візантією;

• боротьба зі спробами бояр втручатися в державні справи, зміцнення князівської влади;

• здобуття значного авторитету на Русі, «підпер гори Угорські своїми військами», «зачинив ворота Дунаю».

Розвиток Волинського князівства:

• найважливішими вважалися Володимирська та Луцька землі;

• удільних князів в окремі роки мали ряд інших міст (Белз, Берестя, Дорогичин, Червень та інші);

• певний час на Волині тривали усобиці. Край їм поклав князь Роман Мстиславич, який на володимирському столі проводив об’єднавчу політику.

Розвиток суспільно-політичного та господарського життя Київської держави (Русі-України). Найбільшу владу в Київській Русі та Галицько-Волинській державі мали князі. З усіх князів київський князь мав найбільшу владу, йому корилася решта князів. Такі відносини називають васалітетом, а форму державного правління — монархією. Згодом влада київського князя зменшилася, розвивалося феодальне землеволодіння, держава набирала федеративного характеру, де князівства мали чималі права. Такий політичний устрій визначають як монархо-федеративний.

При князях існували дорадчі органи, у яких більшість становили бояри, їх називають боярські (князівські) ради. Великі повноваження мали князівські з’їзди (снеми), де вирішувалися питання захисту від кочовиків, упорядкування законодавства, розподіл земель між князями, розв’язання земельних суперечок тощо. Ще одним видом повноважних зібрань були віча — збори всієї громади для вирішення найважливіших питань її життя.

Якщо політичний устрій визначає розподіл влади, то соціальний окреслює стосунки між усіма членами суспільства. Соціальні стани — певні суспільні групи населення із закріпленими за ними тогочасним законом правами й обов’язками, зі своїми нормами поведінки, звичаями тощо. Стани ніби споруджують уявну соціальну піраміду. На її верхівці в руському суспільстві були князі. Князем у руських землях міг бути лише представник роду Рюриковичів. Тільки син князя міг бути князем.

Становище представників різних соціальних станів. Панівні привілейовані стани:

• бояри, які формувалися з місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників;

• дружинники — професійні вояки, обіймали певні державні посади;

• духівництво, зокрема після прийняття християнства.

Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники.

Усі інші стани перебували на нижніх щаблях соціальної піраміди:

• смерди (їх найбільше) — особисто вільні селяни, мали власну землю і господарство, платили князеві данину;

• закупи — тимчасово залежні селяни, які працювали «за купу» (позику) в господарстві землевласника;

• рядовичі — тимчасово залежні селяни, різновид закупів, коли залежність закріплювалася у ряді — договорі;

• наймити, працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними;

• челядь, працювала на землевласника, була невільною, її дозволялося продавати, передавати в спадщину;

• холопи — особи, що перебували у повній власності пана.

Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей, які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок.

Місце станів у соціальній піраміді визначалося значною мірою їхнім правом на землю. Основними землевласниками були князі. Поступово складалося вотчинне землеволодіння, яке передбачало закріплення тих чи інших територій за певною гілкою князівського роду. Крім князів, до землевласників належали бояри, які володіли містом чи кількома селами. У Галицькій землі боярські роди володіли фактично всією землею, тому вони були надзвичайно впливовими порівняно з іншими землями.

Було дві основні форми землеволодіння: умовне — помістя і безумовне — вотчина, спершу переважало помісне землеволодіння, а за часів роздробленості — вотчинне. Тягар феодальних повинностей лягав на плечі селян. У Київській державі вони переважно віддавали землевласникам продукти (данину), з часом набув поширення грошовий податок. До найдавніших форм збирання данини належало полюддя. Княгиня Ольга запровадила фіксовані розміри данини — уроки. Згодом зростала роль відробітків, коли землевласники хотіли отримати сільськогосподарську продукцію для продажу. Згадується в історичних джерелах і повоз — постачання коней і транспорту для потреб князя.

Розвиток господарства і торгівлі.

Провідним заняттям населення Русі було сільське господарство, в ньому головне місце посідало рільництво, де була поширена дво- і трипільна система (частина землі залишалася під паром, необроблена).

Важливою була роль тваринництва, розвивалися городництво і садівництво. Значного поширення набули сільськогосподарські промисли: мисливство, рибальство та бортництво (бджільництво).

У XIII ст. ремісники Київської держави знали не менше 78 спеціальностей, провідною з яких була чорна металургія — видобуток заліза, отже, значного поширення набуло залізоробне ремесло. На період роздробленості припадає розквіт склоробства. Інші відомі ремесла: гончарство, шевство, кравецтво, ткацтво тощо.

Протягом XII—XIII ст. відбувався бурхливий розвиток внутрішньої торгівлі між руськими землями. Ще раніше набули поширення гроші у вигляді зливків срібла усталеної маси та форми — гривні. Але кількість грошей не встигала за розвитком торгівлі, тому в обігу, як колись, з’явилися шкіряні гроші — шкурки білки та куниці. Осередками ремесла й торгівлі були міста. За підрахунками вчених перед монгольською навалою їх налічувалося близько 300. Найбільшими були такі міста, як Київ, Володимир (Волинський), Галич, Чернігів, де проживало 20-50 тис. мешканців, а в більшості міст — до 1000 жителів.

Поширення писемности. З прийняттям християнства у нас поширилася старослов’янська, або староболгарська книжна (тобто писемна) мова — мова православної церкви. Але вже перші пам’ятки, створені церковнослов’янською мовою, засвідчують значний вплив живої мови, а ймовірно — попередньої писемної. І все ж писемна мова значно відрізнялася від української мови, якою користувалися в усному мовленні.

Наші уявлення про рівень письменності населення ґрунтуються багато в чому на знайдених написах на побутових речах, стінах храмів — епіграфічних пам’ятках. Видряпані на поверхні пам’ятки називають графіті.

Книг від часів Русі та Галицько-Волинського князівства до нас дійшло дуже мало. Найдавніші:

• Реймське Євангеліє (40-і рр. XI ст., Анна Ярославна повезла у Францію, ставши дружиною їх короля);

• Остромирове Євангеліє (створене 1056-1057 рр., перша точно датована книга, що збереглася);

• «Ізборник Святослава» 1073 р., «Ізборник» 1076 р., Мстиславове Євангеліє (1115 р.).

За даними вчених, у XIII ст. на території Русі мало бути 130-140 тис. книг декількох сотень найменувань.

Письменними за княжих часів були не тільки можновладці та люди з середовища духівництва, а й ремісники та звичайні дружинники.

Культура й духовність.

Особливістю розвитку культури є переважання запозичення і творчого переосмислення візантійських традицій і канонів, хоча основою культури були місцеві елементи, властиві народному світорозумінню.

Велика роль дохристиянського культурного середовища, домінування впливу християнства у культурі. Становлення власної державності сприяло культурному розвиткові наших предків.

Освіта. За князювання Володимира Великого вже існувала школа для навчання дітей найближчого оточення князя. Відомо про школу при Софійському соборі. У 1086 р. онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала в київському Андріївському монастирі школу для жінок.

Ще до виникнення писемності існувала багата усна народна творчість: загадки, заклинання, казки, легенди, сказання, епічні, ліричні й обрядові пісні. Прекрасними пам’ятками давньоруської творчості були билини (старини), найкращими з яких вважаються билини Київського, або Володимирового циклу. Поширювалися перекладні релігійні твори, зокрема апокрифи — твори на біблійну тематику, які з різних причин не були визнані церквою. Іншим популярним жанром перекладів були житія — розповіді про життя і подвиги святих.

Здобутки в галузі літератури. Оригінальна література була започаткована літописами.

Літопис Аскольда, «Найдавніший Київський звід», «Печерський звід» не збереглися. Першим літописом, що дійшов до нас, є «Повість минулих ліг», укладачем якої був Нестор (1113 р. — перша редакція).

Продовженням цієї праці є Київський літопис, що охопив події від 1111 до 1200 р.

Галицько-Волинський літопис охоплює події XIII ст.

Інший жанр літератури — церковні проповіді. Визначним їх автором був Феодосій Печерський.

Зразком урочистої проповіді є «Слово про закон і благодать» (між 1037 і 1050 р.) митрополита Іларіона.

До найкращих зразків літератури тих часів належить і «Повчання» Володимира Мономаха.

Найвизначнішою пам’яткою давньоукраїнської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене в 1187 р. На думку історика Леоніда Махновця, автором його є князь Володимир Ярославич, брат Ярославни.

На початку XIII ст. був укладений «Києво-Печерський патерик», дуже популярний на Русі.

Наука. Про рівень тогочасних природничих і математичних знань до певної міри свідчить популярність на руських землях таких перекладних книг, як «Шестидневи», «Фізіолог», «Небеса» та інших. Визначним лікарем свого часу був Агапіт. Бібліотека при Софійському соборі нараховувала майже 1000 книг.

Музика. Здавна наших землях були люди, які заробляли мистецтвом музики. У Галицько-Волинському літописі згадується славетний співець Митуса. Популярними були вистави скоморохів.

Здобутки в галузі архітектури. Окрасою «міста Володимира» була мурована церква Богородиці (989-996), на утримання якої князь віддавав десяту частину прибутків, тому її називали Десятинною. Це був головний і перший кам’яний храм Київської Русі.

Нині чимало істориків схильні до думки, що будівництво Софійського собору розпочалося за Володимира Великого. У 2011 р. навіть відзначено 1000-ліття від заснування Софії Київської. Закінчення будівництва відносять до 1036 р., пов’язують з розгромом печенігів. Щоб забезпечити потребу руських церков у книгах, Ярослав створив у Києві при Софійському соборі скрипторій — майстерню для переписування книг. А ще там же зберігалися найцінніші книги — діяла своєрідна книгозбірня, що могла нараховувати до 1000 томів рідкісних книг. Свідченням поширення письменності з-поміж різних верств населення тогочасного Києва є графіті — написи, продряпані на стінах Софійського собору (перша половина XI ст.). Окрасою храму були мозаїки Богоматері Оранти та Христа Вседержителя. Тоді ж (1036 р.) був збудований Спасо-Преображенський собор у Чернігові. 1073-1078 рр. звели величний Успенський собор Києво-Печерської лаври.

У 1108-1113 рр. у Києві був збудований Михайлівський Золотоверхий собор Михайлівського монастиря. Чудові споруди були зведені в XI—XIII ст. у Чернігові: Борисоглібський собор, П’ятницька церква (кінець XII ст. - початок XIII ст.).

Образотворче мистецтво:

• шедевром є мініатюри Остромирового Євангелія, зокрема «Євангеліст Лука», а також мініатюра з «Ізборника» 1073 р. «Родина князя Святослава Ярославича»;

• найбільше вражають мозаїки — викладені на стінах малюнки з різнобарвних шматочків смальти (особливо мозаїчна композиція «Євхаристія» у Михайлівському Золотоверхому соборі, 1108-1113;

• фрески — малюнки мінеральними фарбами на сирому тиньку (штукатурці);

• храми оздоблювали також іконами — зображеннями, виконаними на дошках. Особливо відомі Свенська ікона Богородиці з Антонієм і Феодосієм Печерськими, Вишгородська ікона Богородиці. Найвідомішим іконописцем тих часів вважають Алімпія (Аліпія).

Ілюстрації, якими оздоблювали рукописні книги, називають книжковими мініатюрами. Шедевром світового мистецтва є мініатюри Остромирового Євангелія. Цінними пам’ятками книжкового малярства є «Ізборник Святослава» 1073 р., а також так званий Трірський Псалтир тощо.

Значення Київської держави в історії українського народу і в загальноєвропейській історії:

• уперше об’єднала всі східнослов’янські племена в єдину державу;

• об’єднання дозволило ефективно захищатися від нападів кочовиків і сусідніх держав;

• сприяла соціально-економічному, політичному та культурному розвитку наших предків;

• захищала західноєвропейські країни від кочових орд тюркських племен;

• були активними учасниками тогочасного міжнародного життя. Про велику роль цих держав у Європі свідчать розгалужені династичні шлюби. Міжнародне значення визначає і жваве міжкультурне спілкування;

Неоціненним надбанням Київської держави є глибока за змістом і своєрідна за формою література. Величезне значення має і фольклор, який, як і література, має багато спільних рис з творчістю європейських народів. Скарбниця світового мистецтва була б значно біднішою без шедеврів руської архітектури, образотворчого мистецтва, рукописної книги.

Хронологічний довідник

VII ст. — утворення дулібського племінного союзу. Племінний центр — Зимнівське городище на Волині.

VIII-IX ст. — формування ранньофеодальної Київської держави.

860 р. — похід київського князя Аскольда на Візантію, початок облоги Константинополя. Прийняття Аскольдом християнства. Укладення першого відомого договору Русі з Візантією.

882 р. — захоплення новгородським князем Олегом Києва. Убивство Аскольда. Об’єднання північних (Славія) та південних руських (Куявія) земель Олегом, згодом — Київська держава (Русь-Україна).

882 р. - 912 р., осінь — правління (регентство) князя Олега в Київській державі. Збирання руських земель і консолідація їх навколо Києва.

907, 911 рр. — походи Олега на Візантію. Підписання і уточнення вигідних (особливо 2 вересня 911 р.) для Київської Русі договорів.

912 р., осінь - 945 р., осінь — князювання Ігоря. Завоювання уличів.

941, 944 рр. — походи Ігоря на Візантію. Укладення нового договору, не настільки вигідного, як раніше.

945 р. — виступ древлян проти київського князя. Смерть Ігоря.

945 р., осінь - 964 р. — правління (регентство) княгині Ольги. Придушення повстання древлян. Податкова реформа.

957 р. — подорож Ольги до Константинополя, дві зустрічі (9 вересня та 18 жовтня) з імператором Константаном Багрянородним.

964 р. — початок князювання Святослава (до 972 р.).

964-965 рр. — успішні походи князя Святослава проти волзьких болгар і Хозарського каганату. Занепад Хозарської держави.

967-968 рр. — перший Балканський похід Святослава.

969 р., середина липня — смерть княгині Ольги. Поділ князем Святославом земель держави між синами на час своєї відсутності: Київ — Ярополкові, Овруч (центр деревлян) — Олегові, Новгород — Володимирові.

969-971 рр. — другий Балканський похід князя Святослава на Дунайську Болгарію. Війна з Візантією. Підписання під Доростолом у липні 971 р. не дуже вигідного для Русі договору.

972 р., березень — загибель Святослава у бою з печенігами біля Дніпрових порогів.

972 р., березень - 978 р., 11 червня — правління у Києві Ярополка Святославича.

978 р., 11 червня - 1015 р., 15 липня — князювання Володимира Святославича. Давньоруська держава стала найбільшою країною в Європі.

980 р. — утвердження князя Володимира у Києві.

981 р. — князь Володимир повернув зах. території Київській державі («Червенські міста» — Белз, Волинь, Перемишль, Червень).

988 р. — запровадження князем Володимиром християнства як державної релігії.

989 р. — заснування першої школи в Києві.

989-996 рр. — спорудження Десятинної церкви (церкви Богородиці) в Києві. Освячення відбулося 25 травня 996 р.

990-ті рр. — початок давньоруської монетної чеканки.

1015 р., 15 липня — смерть Володимира Великого. Убивство його синів Бориса (24 липня), Гліба, Святослава. Утвердження в Києві Святополка (Окаянного). Поразка його військ від загонів Ярослава під Любечем. Вигнання Святополка.

1015 р., 26 листопада - 1018 р., 14 серпня — правління у Києві князя Ярослава. Укладання на Русі першого юрид. кодексу — «Правди Ярослава».

1017-1037 рр. — спорудження Софійського собору (можливо, будівництво розпочалося в 1011 р.), укріплень навколо «міста Ярослава», будівництво Золотих воріт у Києві.

1018 р., липень — поразка Ярослава від військ Святополка та його союзників-поляків на р. Західний Буг поблизу м. Волинь.

1018 р., 14 серпня — вступ у Київ військ Святополка та його союзника і тестя, польського короля Болеслава Хороброго.

1019 р. — битва Ярослава зі Святополком на р. Альті. Втеча Святополка Окаянного за межі Русі.

1019, зима - 1054 р., 20 лютого — князювання Ярослава Мудрого в Києві. Завершення формування території держави. Розквіт давньоруської к-ри.

1031 р. — спільний похід братів Ярослава і Мстислава проти Польщі. Повернення Київській державі «Червенських міст».

1031-1036 р. — спорудження у Чернігові на замовлення князя Мстислава Спасо-Преображенського собору.

1036 р. — смерть князя Мстислава Володимировича. Ярослав став єдиновладним правителем Київської держави. Розгром дружинами Ярослава Мудрого печенігів під Києвом.

1037 р. — заснування при Софійському соборі в Києві першої бібліотеки на Русі.

1037-1050 рр. — орієнтовний період написання урочистої проповіді «Слово про закон і благодать» священником, згодом митрополитом, Іларіоном.

1048 р. — посольство французького короля Генріха І Капета до Ярослава Мудрого. Шлюб доньки князя Ярослава Анни з французьким королем (вінчання 19 травня 1051 р.).

1051 р. — призначення київським митрополитом Іларіона, першого на цій посаді русича. Заснування Печерського монастиря в Києві.

1054 р., 20 лютого — смерть Ярослава Мудрого.

1054 р., кінець лютого - 1068 р., 15 вересня — князювання в Києві Ізяслава Ярославича.

1056 р., 21 жовтня - 1057 рр. — створення в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира Євангелія (Остромирове Євангеліє) — першої датованої рукописної книги Русі.

1068 р. — поразка руських дружин Ізяслава, Святослава та Всеволода Ярославичів на р. Альті від половців. Згадка про київське віче. Виступ киян проти князя Ізяслава, його вигнання, звільнення з ув’язнення князя Всеслава.

1072 р. — Вишгородська нарада князів. Ухвалення зводу руських законів «Правди Ярославичів», що разом зі статтями Ярослава Мудрого становила «Руську правду».

1073 р. — створення «Ізборника Святослава».

1073-1078 рр. — будівництво Успенського собору Печерського монастиря у Києві.

1076 р. — диякон Іоанн уклав у Києві «Ізборник», який містив основні положення християнського віровчення, уривки з реліг. творів.

1078 р., 3 жовтня — битва Ізяслава та Всеволода Ярославичів з Олегом Святославичем на Нежатиній Ниві поблизу Чернігова. Загибель Ізяслава.

1097 р., 19 жовтня — Любецький з’їзд (снем) князів. Схвалення принципу князівської вотчини. Вотчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадщину дітям та онукам. Спроба припинити усобиці, об’єднатися для боротьби із зовнішніми ворогами.

1108 р. - 1113 р., 17 жовтня — будівництво Михайлівського Золотоверхого собору Михайлівського монастиря в Києві. Знищений більшовиками у 1934 р., відбудований на межі тисячоліть.

1111 р. — «хрестовий похід» руських князів проти половців.

1113 р. — повстання в Києві після смерті князя Святополка Ізяславича. Закликання на княжий стіл переяславського князя Володимира Мономаха, який прибув до Києва 20 квітня.

Укладання юрид. норм — «Статуту» («Уставу») Володимира Мономаха, за яким обмежувалися високі лихварські відсотки, заборонялося брати в кабалу селян-закупів.

Укладення Нестором першої редакції «Повісті минулих літ».

1113 р., 20 квітня - 1125 р., 19 травня — князювання у Києві Володимира Всеволодовича (Мономаха). Відновлення великокнязівської влади на більшій частині давньоруських земель. Успішна б-ба з половцями.

1115 р. — переписування в Києві на замовлення князя Мстислава Володимировича напрестольного Євангелія (Мстиславове Євангеліє).

1117 р. — укладання «Повчання» Володимира Мономаха, зверненого до його дітей, видатної пам’ятки давньоруського письменства.

1125 р., 19 травня — смерть князя Володимира Всеволодовича (Мономаха).

1125 р., 20 травня - 1132 рр., 15 квітня — правління в Києві Мстислава Володимировича. Низка перемог над половцями.

Закінчення періоду єдності на Русі.

1141 р. — об’єднання князем Володимирком Володаревичем галицьких земель в єдину державу.

1153 р. - 1187 р., 1 жовтня — князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі. Потужна держава, у якій значний вплив мали бояри.

1169 р., 12 березня — розорення Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Поч. занепаду Київської держави.

1185 р., 1-13 травня — похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. Розгром руської дружини половецьким ханом Кончаком на р. Каялі.

1187 р. — створення поеми «Слово о полку Ігоревім».

Найдавніша згадка назви «Україна» в Київському літописі, сповіщаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича.

1215-1230 рр. — орієнтовний період створення «Києво-Печерського патерика», зб. життєписів («житій») найвидатніших ченців.

Персоналії

Агапіт (II пол. XI - I пол. XII ст.) — лікар, чернець Києво-Печерського монастиря, його пацієнтом був зокрема князь Володимир Мономах.

Алімпій (Аліпій, Олімпій) Печерський (бл. 1050 - 17.08.1114) — іконописець, мозаїст, чернець Києво-Печерського монастиря. Навчався у візантійських майстрів. Брав участь у розписі Успенського собору (нині у Києво-Печерській лаврі). Існує припущення, що А. виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Малював ікони, які не збереглися до наших днів.

Анна Ярославна (Агнеса; між 1024 і 1032 - після 1075) — дочка Ярослава Мудрого, королева Франції. 4.08.1049 вийшла заміж у Реймсі за фр. короля Генріха І. Після смерті чоловіка (1060) була регенткою під час правління свого малолітнього сина Філіпа І. Збереглися документи з її підписами — найдавнішими зразками укр. письма. А. Я. привезла з Києва у Францію т. зв. Реймське Євангеліє (написане кирилицею), на якому присягали під час коронації фр. королі.

Антоній Печерський (Антип; бл. 982, Любеч, нині смт Чернігівської обл. - 1073, Київ) — церк. діяч, засновник укр. чернецтва. Тривалий час мешкав у печерах біля гори Атон у Греції. 1051 заснував Києво-Печерський монастир. Брав активну участь у політ. житті, підтримував князя Святослава Ярославича. Розпочав будівництво Успенського собору. Після смерти визнаний святим Вселенської Православної Церкви.

Аскольд (Оскольд) (р. н. невідомий - бл. 882) — київський князь другої половини IX ст. За деякими даними — нащадок Кия. 860 очолював похід київської дружини на Константинополь. У багатьох джерелах згадується про хрещення А. Є повідомлення про укладення договору між Візантією і Руссю (бл. 873-875). Убитий Олегом у Києві бл. 882, похований на Угорській горі («Аскольдова могила»).

Володимир Великий (Володимир Святославич; р. н. невідомий, Київ - 1015, побл. Києва) — політ. держ. і військ. діяч. Князь київський (980, за ін. даними 978-1015). Син Святослава Ігоровича і Малуші. Переміг свого брата Ярополка у б-бі за владу. В. В. значно розширив і зміцнив кордони країни. 988-989 запровадив християнство як держ. релігію Русі-України. Діяльність В. В. сприяла розквіту Київської держави і зміцненню її міжнародного авторитету. Після см. канонізований церквою.

Володимир Мономах (Володимир Всеволодович; 1053—1125, Київ) — видатний держ. і політ діяч, полководець, письменник. Вел. князь київський (1113-1125). Син Всеволода Ярославича (внук Ярослава Мудрого) і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха, звідси й прізвисько. 1093-1113 був переяславським князем, вів активну б-бу з половцями. В. М. — ініціатор князівських з’їздів, організовував спільні походи у степ, відігнав половців аж на Кавказ. Ставши вел. князем київським, зумів об’єднати під своєю владою більшість руських земель, припинити усобиці. Автор «Повчання», адресованого його дітям. Похований у Софійському соборі.

Володимир Ярославич (р. н. невідомий - 1198) — політ., військ. і культ. діяч. Галицький князь (1187—1198). Син Ярослава Осмомисла, останній представник галицької княжої династії Ростиславичів. Вів б-бу з галицькими боярами. Ймовірний автор «Слова о полку Ігоревім».

Всеволод Ярославич (Всеволод І; 1030-1093, Київ) — політ., військ. і культ. діяч. Вел. князь київський (1076, 1078-1093). Син Ярослава Мудрого, батько Володимира Мономаха. В. Я. разом з братами Ізяславом і Святославом до 1073 управляв державою, брав участь в укладенні «Правди Ярославичів». Був князем переяславським (1054-1076). В. Я. був високоосвіченою людиною, знав п’ять іноземних мов. Намагався зберегти єдність Русі, підтримував добрі стосунки з церквою, заснував у Києві Видубицький монастир.

Ігор (Ігор Старий, Ігор Рюрикович; р. н. невідомий - 945, побл. Іскоростеня, тепер Коростень Житомирської обл.) — політ. і держ. діяч. Вел. князь київський (912-945). Фактичний засновник династії Рюриковичів у Києві. Підкорив племена деревлян, уличів та ін. І. здійснив 913 і 943 походи на Кавказ, 941 і 944 — на Візантію, уклавши з нею договір. Загинув під час повстання деревлян.

Ігор Святославич (1151-1202) — політ. діяч. Син чернігівського князя Святослава Ольговича. Новгород-сіверський князь (з 1178) і князь Чернігівський (1198). 1169 брав участь у поході Андрія Боголюбського на Київ. І. С. — учасник б-би за великокнязівський престол. 1185 організував похід проти половців, який закінчився невдало, князь потрапив у полон, згодом зумів утекти. Похід І. С. на половців став сюжетною основою «Слова о полку Ігоревім».

Ізяслав Ярославич (1024 - жовтень 1078, побл. Чернігова, похований у Києві) — політ. діяч. Син Ярослава Мудрого. Вел. київський князь (1054-1078, з перервами). Одержав у володіння значну частину земель Київської держави. 1068 військо І. Я. та його братів Святослава і Всеволода зазнало поразки від половців на р. Альті. Після цього в Києві відбулося нар. повстання, що позбавило його влади. Повернувся з допомогою військ свого родича — польського князя. 1073 І. Я. разом з братами уклав «Правду Ярославичів» — доповнення до «Руської правди». Майже відразу між ними розпочалася міжусобна війна, у якій він зазнав поразки і вдруге був змушений покинути Київ. Після см. Святослава повернувся і 1077 втретє став київським князем. Загинув у новій міжусобній війні з синами Святослава над Десною.

Іларіон (р. н. невідомий — не раніше 1054) — церк. діяч і письменник, оратор. Перший митрополит з руських (1051), даних про перебування на митрополичому престолі після 1054 немає. І. — автор видатного твору «Слово про закон і благодать» (між 1037 і 1050). Був прихильником політ. і культ. самостійності Київської держави. Традиція приписує І. авторство ще декількох богословсько-догматичних творів.

Кирило і Мефодій (світське — Костянтин і Методій; бл. 827, Солунь, тепер Салоніки, Греція — 14.02.869, Рим і бл. 815, Солунь - між 6 і 19.04.885, Велеград, Моравія, не збереглося, суч. територія Чехії) — слов’янські просвітителі та проповідники християнства, творці слов’янської азбуки, брати. Навчалися у Константинополі. Влітку 863 на запрошення князя Ростислава переселилися до Моравії. Перед від’їздом К. створив одну з перших слов’янських абеток (є суперечки: кирилицю чи глаголицю). К. і М. перекладали слов’янською мовою церк. книги, заклали основи слов’янської писемності та л-ри. їхнім іменем була названа перша укр. політ. о-ція в Києві — Кирило-Мефодіївське братство.

Мстислав Великий (1.06.1076 - 14.04.1132) — політ. і держ. діяч. Старший син Володимира Мономаха і доньки англійського короля Гаральда Гіти. Вел. князь київський (1125-1132). Відзначився у багатьох війнах, особливо у походах проти половців разом з батьком. За М. В. Київська держава мала величезний міжнародний авторитет. Був одружений з шведською принцесою, його доньки вийшли заміж за норвезького, данського і угорського королів. Після см. М. В. Київська Русь розпалася на окремі князівства.

Мстислав Володимирович (Мстислав Хоробрий; р. н. невідомий — 1036, Чернігів) — князь Тмутараканський і Чернігівський. Син Володимира Великого. Став засновником Тмутараканського князівства (сучасна Тамань, у РФ). М. В. 1022 підкорив касогів, 1023 зайняв Чернігівську землю, 1024 розбив війська свого брата Ярослава Мудрого в Листвинській битві. Сам запропонував укласти мирну угоду 1026, за якою став князем Чернігівським, не претендуючи на Київ. М. В. 1031 допоміг брату Ярославу відвоювати у Польщі Червенські міста. У Чернігові заклав Спаський собор, у якому і був похований після несподіваної см.

Нестор (Нестор-літописець; Нестор Печерський; бл. 1055, Київщина - бл. 1116-1121, Київ, похований у Ближніх печерах Києво-Печерського монастиря) — видатний письменник і літописець, засновник давньоруської історіографії. 1074-1078 був ієродияконом Києво-Печерського монастиря. Н. — автор творів «Читання про життя і загублення ... Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія, ігумена Печерського» (бл. 1091), «Повість минулих літ» (бл. 1113, перша редакція, використав матеріали своїх попередників). В Україні день Нестора (9 листопада) є Днем укр. писемності. Ім’я Н. — першого вітчизняного історика, видатного письменника і мислителя європейського середньовіччя — стало символом ученого і патріота, діяльність якого спрямована на встановлення іст. істини, на добро рідній землі.

Олег (р. н. невідомий - 912) — політ. держ. і військ. діяч. Походив з норманів. Вихователь малолітнього Ігоря Рюриковича, правитель у Новгороді (879-882). Київський князь (882-912). Прийшов до влади, убивши князя Аскольда. О. підкорив сіверян, древлян, успішно воював проти хозарів, здійснив вдалі походи проти Візантії, уклавши вигідний договір.

Ольга (р. н. невідомий - 969, Київ) — держ. діячка. Вел. княгиня київська (945-957, за ін. відомостями 945-964). Дружина князя Ігоря. Управляла державою в роки неповноліття свого сина Святослава Ігоровича. О. розправилася з повсталими деревлянами, але провела податкову реформу. 957 здійснила візит у Константинополь, де прийняла християнство (християнське ім’я Олена, за ін. даними — у Києві 955). Налагодила стосунки з нім королем Оттоном І. О. канонізована православною церквою.

Святополк Окаянний (Святополк Володимирович; бл. 980-1019) — політ. і військ. діяч. Син Володимира Великого (за ін. даними — Ярополка Святославича). Одружений з дочкою польського короля Болеслава І Хороброго. С. О. вів б-бу за київський стіл, під час якої загинули його брати Борис, Гліб і Святослав. Літописець прозиває його за це «Окаянним» (тобто братовбивцею), але на основі останніх досліджень піддано сумніву причетність С. О. до цих убивств. За допомогою військ свого тестя двічі (1015-1016, 1018-1019) ставав вел. київським князем. Зазнав поразки у битві на р. Альті (під Переяславом, тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.). С. О. під час втечі загинув десь на кордоні Польщі та Чехії.

Святослав Хоробрий (Святослав Ігорович; бл. 939-972) — політ. і військ. діяч. Син Ігоря Старого (Ігоря Рюриковича) і Ольги. Вел. князь київський (945-972, фактично з 957, за ін. відомостями — з 964). Бл. 965 розгромив Хозарський каганат, закріпив владу Києва на Таманському і Керченському півостровах. С. X. здійснив два походи у Болгарію, перший з них припинив у зв’язку з нападом печенігів на Київ, відбивши який, посадив своїх синів як намісників у Києві, Деревлянській землі та Новгороді (969). Наступні два роки воював з імператором Візантії Іоанном Цимісхієм, 971 підписав з ним мир, відмовившись від дунайських володінь. Загинув від рук печенігів побл. Дніпровських порогів. М. Грушевський назвав С. X. «козаком на престолі».

Святослав Ярославич (1027-27.12.1076) — політ. і держ. діяч. Син Ярослава Мудрого. Князь чернігівський (1054—1073), вел. князь київський (1073-1076). С. Я. разом з братами Ізяславом і Всеволодом становили тріумвірат, що вирішував найважливіші справи у державі (1054-1072). Співтворець «Правди Ярославичів» (1072). Під час міжусобної б-би С. Я. усунув старшого брата з київського престолу. На його замовлення складені «Ізборники Святослава» — перлини укр. літературно-мистецької спадщини. Загинув у бою.

Феодосій Печерський (Теодосій; бл. 1036, Василів, тепер Васильків Київської обл. - 3.05.1074, Київ) — визначний церк. діяч, письменник. 1055 прийнятий засновником укр. чернецтва Антонієм до монастиря. Ф. бл. 1062 став ієромонахом, згодом — ігуменом Києво-Печерського монастиря. Сприяв посиленню зв’язків з Візантією. Ф. П. розпочав будівництво церкви Успіння Богородиці (1073-1089) та монастиря з келіями. Брав активну участь у політ. подіях, підтримував князя Ізяслава Ярославича. Збереглося 11 творів Ф. П.: два послання до князя Ізяслава, вісім повчань і одна молитва. Канонізований 1108.

Ярополк І Святославич (р. н. невідомий - 980, Родня, побл. Києва) — політ. і держ. діяч. Вел. князь київський (972-980). Старший син князя Святослава Ігоровича (Хороброго). Перед другим походом на Балкани батько доручив Я. І С. правити Києвом. Вів війну з братами Олегом і Володимиром, прагнучи об’єднати всю Київську державу під своєю владою. Зазнавши поразки від військ Володимира, Я. І С. був з його відома убитий.

Ярослав Мудрий (бл. 978 - 2.02.1054, Вишгород, тепер Київська обл., похований у Києві) — видатний політ., держ. і військ. діяч. Вел. князь київський (1019-1054). Син князя Володимира Святославича (Великого). Протягом 1015-1019 вів завзяту б-бу за київський престол з братом Святополком Окаянним. Я. М. воював і з братом Мстиславом Володимировичем, 1024 зазнав поразки, змушений був передати йому всі землі на схід від Дніпра, приєднав їх тільки 1036, після см. Мстислава. Відвоював 1030-1031 Червенські міста, заснував над р. Сян місто Ярослав (тепер у Польщі), яке стало форпостом Русі на Заході. Я. М. здійснив ряд походів проти племен естів і ятвягів, заснував над Чудським озером місто Юр’єв (нині Тарту, Естонія). Переміг печенігів 1036. За Я. М. розширилися і зміцнилися міжнародні зв’язки Київської держави, його називали «тестем Європи». За його правління було укладено зб. законів т. зв. «Правда Ярослава», що становить найдавнішу частину «Руської правди». Я. М. сприяв розвитку церкви, було засновано Київську митрополію, перші монастирі, що стали церк. та освітніми центрами. За його розпорядженням створено школу та бібліотеку при Софійському соборі, перекладено на руську мову чимало книг. Я. М. похований у Софійському соборі.

Ярослав Осмомисл (1130-ті рр. - 1.10.1187, Галич, тепер с. Крилос Галицького р-ну Івано-Франківської обл.) — політ. і держ. діяч. Князь галицький (1153-1187). Син Володимирка Володаровича. За правління Я. О. Галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між Карпатами і Дністром, пониззям Дунаю. Вів активну зовнішню політику. За правління Я. О. у князівстві збудовано і укріплено багато міст, у Галичі 1153-1157 споруджено Успенський собор. Названий у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом, тобто мудрим, який має вісім думок, там же наголошується на могутності Галицького князівства за Я. О.

Терміни та поняття

Билини (старини) — пам’ятки давньоруської усної нар. творчості, нар. пісні про подвиги богатирів. Найдавнішими, найбільшими за обсягом і найвартіснішими в художньому й іст. аспектах вважаються билини Київського або Володимирового циклу (Х-ХІ ст.). У XIII-XIV ст. билини наповнюються новими сюжетами.

Бояри (від старослов’янського «бой» — воїн, або «болій» — вел., можливо, від тюркського «вельможа, багатій», чи староісландського «знатна людина») — збірна назва представників правлячого стану в Русі-Україні, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою. Виникли в VI-IX ст. Б. були васалами князя, зобов’язаними служити в його війську за право володіння земельними наділами. Могли переходити від одного князя до ін. без втрати своїх наділів. У часи Київської держави не були замкнутим станом, до них могли потрапляти представники міщан, духовенства і навіть селянства (смердів). В епоху роздробленості посилилася екон. і політ. міць б. Особливо вел. був їхній вплив у Галицькому князівстві. Б. займали найважливіші посади при князівському дворі. Найбільш засл. входили до складу Боярської ради, що була дорадчим органом при князі.

Боярська дума — у часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства, княжої дружини, а згодом і духовенства. Рішення її мали дорадчий характер. Дума не мала постійного складу, її засідання скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла її роль у період феод. роздробленості, зокрема в Галицькій землі.

Варяги (від давньоскандинавського «норманські воїни, що служили у візантійських імператорів») — давньоруська і візантійська назва жителів Скандинавії, відомих у Зах. Європі під іменем норманів. У ІХ-ХІ ст. в. наймалися на службу до руських князів, воювали, виконували функції послів, торгували на шляху «з в. у греки». Значна частина з них сприймала мову і к-ру слов’ян і асимілювалася. Уперше згадуються в «Повісті минулих літ», де вміщено розповідь про «закликання в.». Востаннє згадуються в літописі 1036. Переносно — чужинці.

Васалітет (від лат. «слуга») — за середньовіччя в Європі система особистої залежності одних феодалів (васалів) від інших, могутніших феодалів (сеньйорів). У Київській державі стосунки між сильнішими і слабшими князями, князями і боярами.

Великий князь — найвищий князівський титул у Київській державі. У Х-ХІІI ст. титул належав до київських князів. З XIII ст. такий титул мали галицько-волинські та володимиро-суздальські князі. У XIV-XVI ст. титул в. к. носили володарі Вел. князівства Литовського.

Верв (від укр. «вірьовка») — сільська громада у Київській державі. У в. існувало гром. володіння лісами, випасами та іншими угіддями. Вона була і суд.-адмін. одиницею, члени якої були зв’язані між собою круговою порукою. Члени в. несли взаємну відповідальність за сплату князеві податків і за злочини, вчинені на їх території. Органом управління в. була копа або віче.

Вітражі (від фр. «віконне скло») — картини, виготовлені з кольорового скла у вікнах, дверях, ширмах; твір монументально-декоративного мистецтва, переважно з шматочків кольорового скла або з ін. прозорого матеріалу, змонтованих у єдине ціле.

Віче — нар. збори стародавніх слов’ян у Київській державі, на яких вирішували важливі гром. та держ. справи. Вперше згадується в літописах у Новгороді (1016), Києві (1068), згодом набуває все більшого значення. В. скликалися нерегулярно, за ініціативою населення або влади. На них оголошувалася війна або укладався мир, обирався чи усувався князь і гол. посадові особи, чинився суд, ухвалювалися закони. Рішення приймалися шляхом схвалення тієї чи ін. пропозиції криком. В. як орган держ. влади занепадають з втратою укр. землями незалежності.

Воєводи — воєначальники слов’янських народів, правителі; 1) у Київській державі з X ст. командувачі князівської дружини або нар. ополчення.

Волхви — у Київській державі (в дохристиянський період) служителі язичницького реліг. культу. Вважалося, що вони мали вплив на сили природи, вміли пророкувати майбутнє і лікувати людей. Найдавніша згадка про в. належить до 912. їхні діяння (ворожба, чаклунство) переслідувалися за часів християнства.

Вотчинне землеволодіння (вотчина; від укр. «отчина», тобто батьківська власність) — одна з форм феод. земельної власності в часи Київської держави. Її власник мав право передати у спадщину, продати, поділити тощо (у ІХ-ХІ ст. були князі, дружинники та земські бояри — нащадки родоплемінної верхівки). В епоху Київської держави володіння вотчиною не було прирівняне до права власності на неї. У період роздробленості стала осн. формою феод. землеволодіння (у цей період так називали також окремі удільні князівства, що успадковувалися від батька). Після переходу більшої частини укр. земель під владу Литви та Польщі в. з. суттєво зросло. Вел. землеволодіння було ліквідоване нац.-визв. війною під проводом Б. Хмельницького. Однак згодом на Правобережжі було відновлене.

Глаголиця — перша відома самобутня слов’янська абетка, створена Кирилом (Костянтином).

Гості — купці, які торгують з далекими країнами.

Графіті (від іт. «видряпані») — написи і малюнки, видряпані на стінах давніх будівель, на посудинах та ін. предметах. Відомі г. на стінах Софійського собору в Києві.

Гривня — 1) грошова одиниця Київської держави (гривна); 2) грошова одиниця УНР, встановлена законом від 1.03.1918 р.; 3) грошова одиниця суч. України, запроваджена в ході грошової реформи 2-16.09.1996.

Данина — у стародавні часи назва натурального або грошового податку, що сплачувався підкореними племенами своїм переможцям. У IX ст. київські князі перетворили д. на прямий держ. податок, що сплачувався всім населенням держави. Первісною формою його збору було полюддя. Княгиня Ольга упорядкувала систему збору д., яка була перетворена на постійний держ. податок у різних формах д.: устави, уроки, оброки. У XIV ст. населення сплачувало її на користь удільних князів, а з XV ст. — на користь землевласників. Після відновлення Укр. держави д. у формі податків сплачували селяни та міщани на потреби України. Значна частина коштів, особливо у XVIII ст., відсилалася до імператорської рос. скарбниці.

Деревлян (древлян) повстання — найперше повстання у Київській державі, яке згадується у письмових джерелах. 945 київський князь Ігор зробив спробу повторно взяти данину (полюддя) з племені деревлян. Деревляни на чолі з князем Малом підняли повстання і вбили Ігоря. 946 княгиня Ольга придушила д. п., спалила Іскоростень (тепер Коростень Житомирської обл.), але мусила врегулювати збирання данини, визначити її розміри та встановити місце для її збирання — погости.

Держава — у широкому розумінні — будь-яка існуюча колись або нині стала соціально-політична структура, що відтворює на певній території упродовж тривалого часу власну систему сусп. відносин, норм, цінностей та ідеалів. Сучасна д. Україна існує з 1991 р.

Десятина — 1) у Київській державі відрахування на користь церкви з доходів усіх князівських володінь та прибутків усіх землевласників. Уперше встановив князь Володимир після хрещення України-Русі для утримання Десятинної церкви. У період монголо-татарської навали десятиною називалася данина, яку окупанти стягували з населення Київської держави. У пізніші часи десятина збиралася для утримання парафіяльних храмів. У XVII-XVIII ст. сплата десятини припинилася; 2) міра площі в Російській імперії— 1,09 гектара.

Династія (від гр. «влада, панування») — ряд монархів з одного й того ж роду, які змінюють один одного на троні за правом спадкування. Переносно — кілька поколінь однієї родини, майстрів своєї справи.

Дитинець — найстаріша укріплена частина середньовічного міста, фортеця в центрі міста, укріплена стінами, валами та ровами.

Дружина — 1) загін воїнів, об’єднаних навколо вождя племені, а згодом князя, короля; 2) збройні загони у Київській державі, які становили постійну військову силу князя, члени якої брали участь в управлінні князівством і особистим господарством князя. Члени д. — дружинники — одержували від князя утримання натурою або землями. На чолі д. стояв князь. Старші дружинники називалися боярами, які були радниками князя у військ. і адмін. справах. Молодші дружинники становили основу княжого війська, несли особисту охорону князя, його майна, виконували різні доручення. Д. як осн. військ. сила князів існувала до ліквідації в Україні удільних князівств (кінець XVI ст.).

Духівництво (духовенство) — привілейований у період середньовіччя та за нових часів стан, пов’язаний із служінням церкві. Тривалий час було найосвіченішою верствою населення, тому впливало і на духовне життя, і на к-ру. Поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, ігумени монастирів) і рядових священнослужителів. Помітну роль відігравали також ченці монастирів.

Євангеліє (від гр. «добра звістка») — ранньохристиянський твір, що оповідає про земне життя Ісуса Христа. Є частиною Біблії (Новий Заповіт). Церква визнає чотири Є. У нашій історії особливо відомі Реймське Є. (Анна Ярославна привезла до Франції), Остромирове Є. (перша датована книга, яка збереглася), Пересопницьке Є. (на ньому приймають присягу Президенти України).

Житія — розповіді про життя та подвиги святих.

Закони — приписи, обов’язкові до виконання всіма людьми або певною групою. Князь Володимир був першим упорядником руських з. Ярослав Мудрий уклав писаний зб. з. — «Правда Ярослава».

Закупи — категорія напіввільних селян у Київській державі ХІ-ХІІ ст. і в Україні XIV-XVI ст.; у Київській Русі так називалися люди, які брали у землевласника позику («купу») і за це були змушені виконувати феод. повинності. З. дозволялося піти від феодала, щоб заробити гроші для сплати боргу. Він отримував від землевласника знаряддя праці та коня і був зобов’язаний працювати на його полі. Сплата боргу робила з. вільним, хоча умови виплати залишалися невідомими.

Знамення — знаки князівської власності, що ними позначали держ. володіння. Встановлені за часів правління княгині Ольги.

Ідол (від гр. «зображення, образ, подоба») — об’єкт культу, предмет, який начебто уособлює божество, зображує його або є ним. Як пережиток тотемізму зберігся у всіх релігіях (у православ’ї — ікони, в католицизмі — статуї). Переносно — предмет безрозсудного сліпого поклоніння. Наприклад, Збруцький і.

«Ізборники» — зб. різних творів гр. авторів богословського та повчального змісту, більшість яких розтлумачує складні місця з Біблії, своєрідні енциклопедичні довідники. Особливо відомі «Ізборники Святослава» 1073 і 1076.

Ізгої — категорія неповноправних людей у Київській державі ХІ-ХІІ ст., які вийшли зі свого звичайного середовища у зв’язку з різними обставинами. І. міг стати навіть князь, позбавлений уділу. У XIV ст. і. як окрема категорія людей перестали існувати.

Ікона (від гр. «зображення, образ») — живописне, мозаїчне або рельєфне зображення Ісуса Христа, Богородиці, святих і подій Святого Письма. Виникли у II ст. н. е. Культ і. був офіційно прийнятий 787. Перші з них в Україні були візантійського походження. Найстарші і., які збереглися до нашого часу, датуються ХІ-ХІІ ст. Найвідоміші з особливо шанованих і.: Вишгородська («Володимирська», XI ст., пограбована князем Андрієм Боголюбським і вивезена у Владимир-на-Клязьмі), Чернігівська (XII ст.), Печерська (XIV ст.), Холмська (XII ст., знайдена у 2000 р. на Волині), Зарваницька, Покрови з Січової церкви на Запоріжжі та ін.

Капище — місце поклоніння язичницьким богам, споруда з дахом над ідолами; святилище. Мали вигляд камінної вимостки або заглиблення у землі. Більшість з них існувала просто неба, у центрі були жертовники та масивний стовп, на якому стояв ідол.

Києво-Печерська лавра — один з найдавніших і найбільших чоловічих монастирів на укр. землях. Заснований 1051 в с. Берестове, побл. Києва (нині у складі міста). Засновником вважається Антоній Печерський. Першим відомим ігуменом був чернець Варлаам (1061), після нього Феодосій Печерський. З XII ст. монастир отримав назву лаври. Вона відігравала вел. роль у духовному житті Київської держави. У перші століття існування лавру кілька разів руйнували, але щоразу вона відновлювалася. 1598 офіційно одержала статус лаври та права ставропігії від Константинопольського Патріарха.

Києво-Печерський патерик (від укр. «Києво-Печерський» і гр. «батько») — видатна рукописна церк.-літ. пам’ятка, зб. творів про історію Києво-Печерської лаври та перших її подвижників. Створений між 1215 і 1230. Уперше надрукований 1635. Патерик — один з найвизначніших творів давньоукраїнської л-ри, цінне іст. джерело для вивчення подій історії України XI—XIII ст.

Київська держава (Русь-Україна) — назва давньоукраїнської держави з центром у Києві, яка виникла на рубежі VIII-IX ст. внаслідок тривалого процесу екон., політ. та етнокультурної консолідації східнослов’янських племінних князівств і у різних формах існувала до середини XIII ст. У її історії можна виділити три періоди: встановлення та розвитку держ. структур (кінець VIII-X ст., князі Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, Святослав); 2) період найбільшого піднесення і розвитку К. д. (кінець Х-ХІ ст., князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий); 3) період політ. роздробленості К. д. (кінець XI - середина XIII ст., найвидатніші князі Володимир Мономах і Мстислав Вел.). Провідне місце в економіці держави посідало сільське господарство, важливе місце займало ремесло, розвивалася торгівля. Політ. й адмін. система К. д. базувалися на князівсько-дружинному устрої при тривалому збереженні органів самоуправління міських і сільських громад. Більшість сучасних істориків, етнографів, мовознавців доводять, що це була давньоукраїнська держава. Високого рівня досягла к-ра К. д. Прямим спадкоємцем політ. та культ. традиції К. д. стало Галицько-Волинське князівство, яке продовжило ранній період укр. державності.

Київський літопис — одна з найдавніших іст. і літ. пам’яток княжої доби, продовження «Повісті минулих літ». Охоплює події з 1111-1117 до 1200. Переклад К. л. увійшов до «Літопису руського» (1989).

Київські повстання — 1) повстання київських міщан і частини населення Київської землі 1068-1069 проти князя Ізяслава Ярославича. Повсталі вимагали роздати зброю для б-би з половцями, які перемогли у битві на Альті восени 1068. Було звільнено і проголошено вел. князем полоцького князя Всеслава Брячиславича. Ізяслав з допомогою польських військ у квітні 1069 придушив повстання. 2) Повстання міщан і, можливо, сільського населення відразу після смерті князя Святополка Ізяславича через підвищення цін на хліб, голод, зловживання влади (1113). Налякані виступом бояри запросили на київський стіл переяславського князя Володимира Мономаха, який видав «Статут», що містив деякі поступки повстанцям.

Кирилиця — слов’янська писемність на основі гр. абетки.

Книжкова мініатюра (від фр. «кіновар або сурик, фарба») — невеличкий кольоровий малюнок у старовинному рукописі чи книзі. Переносно «мініатюра» — будь-що невеликого розміру.

Княжі з’їзди — з’їзди удільних князів Київської держави, які визнавали васальну залежність від Вел. князя Київського. На них вирішувалися найважливіші військ. справи, погоджувалися міжусобні суперечки, уточнювалися правові документи тощо. Найбільш відомий Любецький з’їзд 1097, на якому було домовлено про припинення усобиць і схвалено право князів на успадковану землю.

Князівство — держ. утворення або територія на чолі з князем. У Київській державі перші к. виникли у IX - на поч. X ст., називалися землями, іменувалися за назвою гол. міста, поділялися на уділи. Для означення деяких вел. монархічних держав у X-XVI ст. вживася термін «вел. к.». 1471 перестало існувати останнє укр. держ. утворення періоду середньовіччя — Київське к.

Князь — глава держави-князівства або окремого політ. об’єднання у багатьох слов’янських народів. До IX ст. к. називали воєначальників племен чи союзу племен, які виконували деякі судові й адмін. функції. У середині IX ст. суть влади к. змінилася, набрала монархічного характеру і поступово стала спадковою. К., що очолював Київську державу, мав титул вел. к. Князівська влада мала свої особливості в різних князівствах. Наприклад, у Галицько-Волинському князівстві владу к. обмежувала боярська рада. Укр. князі у Вел. князівстві Литовському втратили держ. владу і претворилися в XV ст. на впливових земельних магнатів.

Літописи — іст. твори в Київській державі, а згодом на укр., білоруських і рос. землях, у яких розповідь велася по роках. За своєю формою і змістом подібні до анналів і хронік. Історик М. Брайчевський припускає, що літописання на Русі почалося в часи князя Аскольда (IX ст.). Перше літописне зведення, що дійшло до нас, славетна «Повіть минулих літ», укладена і відредагована на початку XII ст. ченцем Нестором, згодом ігуменом Сильвестром і ще одним невідомим автором. Літописи Русі є визначними пам’ятками іст. л-ри, гол. джерелом для вивчення цього періоду укр. історії. У XII—XIII ст. відомими літописами були Київський і Галицько-Волинський. У XIV ст. складалися літописні зведення Лаврентіївський та Іпатіївський (поч. XV ст.).

Любецький з’їзд — з’їзд князів Київської держави 1097 у Любечі. Були присутні 6 князів (серед них — Святополк Ізяславич, Олег Святославич, Володимир Мономах), які вирішили припинити міжусобні війни і проголосили, що кожен князь повинен володіти тими землями, які успадкував від батька. Учасники зібрання вирішили для налагодження спільних справ скликати княжі з’їзди, а також організувати спільний похід проти половців. Однак з’їзд не зміг припинити князівські усобиці.

Міжусобиці (усобиці) — війни, суперечки, чвари між феодалами в часи роздробленості.

Мозаїка (від гр. «святилище муз») — сюжетні або орнаментальні композиції, зроблені з окремих, щільно припасованих один до одного шматочків смальти, мармуру, камінчиків тощо; мистецтво складати такі композиції. Переносно — строката суміш різнорідних елементів.

Монета (від лат. «монета») — карбований злиток металу певної форми, ваги та проби, що є узаконеним засобом обігу і платежу. Перші м. в Україні почали карбувати за часів князя Володимира — срібники та златники.

Наймит — особисто вільна людина, яка працювала в умовах найму. Відомі з часів Київської держави.

Натуральне господарство (від лат. «природа» і укр. «господарство») — господарство, продукти якого призначалися не на продаж, а тільки для власного споживання.

Огнищанин — гол. управитель княжого двору в Київській державі Х-ХІІ ст., боярин. Відповідав за ведення вотчинного господарства і збереження князівського майна.

Остромирове Євангеліє — найдавніший датований східнослов’янський рукопис. Містить євангельські читання для вихідних і святкових днів. Написане 1056-1057 для новгородського посадника Остромира дяком Григорієм, правдоподібно у Києві. Написане уставом на 294 аркушах пергаменту. Зберігається у Публічній бібліотеці Петербурга. Написане церковнослов’янською мовою з мовними особливостями, характерними для укр. мови.

Печеніги (від тюркського «беченеги») — об’єднання тюркських та ін. племен у заволзьких степах (VIII—IX ст.). У 90-х рр. IX ст. переселилися у Пн. Причорномор’я. Кількість п. в укр. степах відчутно збільшилася після падіння Хозарського каганату. 968 вперше напали на Київ. 972 розбили біля дніпровських порогів нечисленну дружину князя Святослава (з його черепа нібито була зроблена чаша, з якої пив хан Куря). Наприкінці X - на поч. XI ст. посилили натиск на Русь. Князь Володимир для б-би з ними наказав збудувати ряд укріплених замків. Останній похід відбувся 1036, коли п. зазнали нищівної поразки від військ Ярослава Мудрого. Після цього про них майже не згадується в літописах. Осн. видом госп. діяльності п. було кочове скотарство, в деяких місцях переходили до напівосілого способу життя. Останній раз згадуються 1168 у складі Чорних клобуків.

Племінні союзи — об’єднання племен, які склалися у VII-X ст. На території України мешкали сім племінних об’єднань: поляни, древляни, волиняни (дуліби, бужани), сіверяни, уличі, тиверці, хорвати (білі хорвати). Згадуються в «Повісті минулих літ», назви перестають вживатися в XI ст.

«Повість минулих літ» — найвидатніша пам’ятка літописання Київської держави. Відомо три редакції. Перша укладена близько 1113 ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором, друга — 1116 ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, третя — 1118 невідомим автором у Києво-Печерському монастирі. «Повість» — зведення з попередніх літописів, різних іст. і літ. творів, пам’яток права. Осн. увага в творі приділяється політ., воєнним і династичним подіям. Містяться відомості про походження і розселення сх. слов’ян, утворення Київської держави та її сусідів. Виклад матеріалу подається нерівномірно. Уперше повний переклад укр. мовою і ґрунтовний аналіз «П. м. л.» здійснив 1990 Л. Махновець, запропонувавши називати її «Літописом руським за Іпатським списком».

Повоз — держ. повинність у Київській державі, що полягала в обов’язку доставляти продукцію сільського господарства за розпорядженням князя чи феодала на княжий двір, погост, ринок або в похід. П. поступово був замінений грошовим податком — «повозними грішми».

«Повчання» Володимира Мономаха («Повчання Володимира Мономаха дітям») — видатна пам’ятка л-ри Київської держави. Збереглося у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» у кількох неповних частинах. Написано, правдоподібно, 1117. Це перша спроба життєписної розповіді в давній укр. л-рі. Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політ. та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси держави, боротися з усобицями, учитися і поширювати освіту, власною поведінкою давати приклад ін. Свої настанови він підкріплює прикладами з власного життя.

Погост — у первісному значенні, гостинний двір, на якому зупинявся князь, духовні особи, а також купці (гості). З середини X ст. стали адмін.-терит. одиницями. На чолі п. стояла посадова особа, що відповідала за регулярну сплату населенням податків. В XI-XIV ст. їх було кілька десятків чи сотень. Очевидно, у них зупинявся князь з дружиною під час полюддя, а також у разі розгляду судових справ.

Полюддя (від «ходіння по людях») — щорічний об’їзд у Київській державі князем з його дружиною власних володінь і підлеглих племен з метою збирання данини у Х-ХІІІ ст. Збирали п. натурою (хутрами, медом, воском) або грішми. Розмір не був визначений, що вело до зловживань. Після повстання древлян 945 княгиня Ольга упорядкувала стягнення данини та визначила пункти для її збирання.

Православ’я (православна церква) — т. зв. грецька або сх. церква. Остаточно утворилася 1054 після розколу християнства на католицизм і православ’я. Особливість — віра в те, що Святий Дух йде лише від Бога. Відзначається особливою обрядовістю.

Роздробленість (політ. або феод. роздробленість) — розпад вел. середньовічних держав на окремі незалежні держави. З єдиної Київської держави на території сучасної України виникли Волинське, Галицьке, Київське, Переяславське та Чернігівське князівства.

Рукописна книга — кодекс, що містить твір або зб. творів, написаних вручну. Найдавніші з’явилися в Україні після запровадження християнства. У першій половині XI ст. Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій. Саме звідси вийшли найдавніші рукописні пам’ятки: Остромирове Євангеліє (1056-1057), Ізборники Святослава (1073 і 1076). До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам’ятка рукописного мистецтва ранньої доби — Київський Псалтир (1397), оздоблений 302 високохудожніми мініатюрами.

«Руська правда» — зб. норм давньоруського права, складені переважно в ХI-ХІІ ст., найважливіше джерело для вивчення сусп. відносин, історії та правової системи Київської держави. Деякі дослідники відносять її навіть до VII ст., більшість — пов’язують з Ярославом Мудрим («Найдавніша правда»). Початковий текст до нас не дійшов. Сини князя доповнили і змінили її, створивши т. зв. «Правду Ярославичів». Відомо 106 списків «Р. п.» (XIII-XVII ст.), їх прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Коротка редакція (43 статті) є найдавнішою — «Правда Ярослава» або «Найдавніша правда», «Правда Ярославичів» або «Статут Ярославичів», «Покон вірний» і «Урок мостникам». Норми «Найдавнішої правди» відбивають відносини ранньосередньовічного періоду. «Правда Ярославичів» спрямована на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. Система покарань була досить проста і м’яка, найпоширеніші покарання — грошові: вира і продаж. Смертна кара не записана у «Р. п.», але літописи свідчать про її застосування за виступи проти князівської влади і зраду князя. У Київській державі не було окремих судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації, включаючи самого князя.

Рядовині — категорія залежних людей у Київській державі, згадуються в ХІ-ХІІ ст. Були змушені укладати на певних умовах договір («ряд») із землевласником. Р. відбували повинності у вотчині або сплачували данину, виконували дрібні госп. доручення. Входили до складу челяді, були близькі до закупів за соціальним та юрид. становищем.

Скоморохи — митці часів Київської держави; танцюристи, фокусники, актори, музиканти, дресирувальники. Артисти різнобічних жанрів, які виступали на святах і торгах. Деякі із с. постійно жили при дворах князів чи бояр.

Скрипторій (від лат. «переписувач, писар») — за середньовіччя майстерня в монастирях, у якій переписували книги. Ярослав Мудрий створив у Києві при Софійському соборі с., де було переписано чимало книг.

«Слово о полку Ігоревім» — видатна пам’ятка л-ри Київської держави, присвячена невдалому походові новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185. Написане, очевидно, не пізніше 1187. Учений Л. Махновець доводить, що автором твору є Володимир Ярославич, брат Ярославни, швагро головного героя, син галицького князя Ярослава Осмомисла, а згодом і сам — галицький князь. Нині багато дослідників погоджуються з цим. Автор «Слова» у високохудожній формі закликав руських князів об’єднати свої зусилля для відсічі ворогові. Твір перекладено багатьма мовами народів світу.

Смальта (від іт. «емаль») — сплав свинцю та скла; кольорове непрозоре (заглушене) скло у вигляді невеликих кубиків або пластинок, застосовуване для виготовлення мозаїк.

Смерди — особисто вільні члени сільської громади у Київській державі, мали власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.

Снем — з’їзд князів.

Собор — 1) гол. міська чи монастирська церква (храм); 2) збори, з’їзд, наприклад, собор церк. — зібрання християнського духовенства.

Срібник (срібляник) — наук. назва перших срібних монет, що карбувалися у Київській державі наприкінці X - на поч. XI ст. Для виробництва використовувалося срібло арабських монет. Гол. причиною карбування власних монет було намагання київських князів зміцнити міжнародний авторитет Русі. Випускалися князями Володимиром Вел., Святополком Володимировичем (Окаянним), Ярославом Мудрим. Перші випуски нагадували візантійські монети, в XI ст. зображення Ісуса Христа було замінено тризубом — вел. родовим знаком Рюриковичів, який також був гербом Київської держави. С. не відігравали помітної ролі у грошовому обігу Київської держави.

Становища — місця для тимчасової зупинки княжої дружини під час полюддя, що передбачалися для збору не звичайної данини, а лише тієї, яка призначалася для продажу Візантії. Закладалися княгинею Ольгою у Древлянській землі.

Статут Володимира Мономаха (Устав Володимира Мономаха) — закони вел. князя київського, ухвалені на нараді у с. Берестові (поблизу Києва) князем Володимиром Мономахом, тисяцькими кількох міст після Київського повстання 1113. С. В. М. складався з 69 статей, регулював правове становище залежних селян і визначав порядок стягнення лихварських резів (відсотків) з боржників (допускав одержання не більше 100% річних). У статуті сформульовані права і обов’язки закупів, визначалися джерела холопства, заборонялося перетворення на раба купця-боржника. Статут вміщений у розширеній редакції «Руської правди».

Удільні князівства (від укр. «уділ — частка члена князівської сім’ї у родовому володінні) — князівські володіння, що утворилися внаслідок розпаду Київської держави. Перші у. к. з’явилися в XI ст. Після смерті Ярослава Мудрого фактично виникли Київська, Чернігівська і Переяславська землі. Князі Ростиславичі на заході утворили Звенигородську, Перемиську і Теребовельську землі, які згодом об’єдналися у Галицьке князівство. Любецький з’їзд узаконив поділ на уділи і тим самим юридично закріпив політ. роздроблення Київської держави. Процес поділу був призупинений у часи правління Володимира Мономаха і його сина Мстислава Вел., проте згодом набув невідворотного характеру. У. к. утворювалися внаслідок зем. перерозподілів, захоплень, передачі у спадок різних земель членами князівських династій. У XII ст. на укр. землях існували Волинське, Галицьке, Київське, Переяславське і Чернігівське князівства. Вони були майже самостійними державами на кшталт західноєвропейських королівств.

Умовне землеволодіння — земельна власність, яка надавалася за військову службу чи послуги при дворі, яку не можна було продавати, заповідати і т. п.

Федеративна монархія (від лат. «союз» і гр. «сам, один» і «влада») — прийнята істориками назва Київської держави часів феод. роздробленості.

Феодалізм (від франкського «худоба як майно») — сусп. лад, який характеризується власністю панівних верств на землю та чіткою ієрархічністю (системою залежністю).

Фольклор (від англійського «нар. мудрість, народне знання») — усна нар. творчість.

Фреска (від іт. «свіжий») — живопис фарбами (водяними або на вапняному молоці) по свіжій вогкій штукатурці (тиньку); твір, виконаний у цій техніці.

Холопи — 1) у Київській державі та пізніше у Москвії (до XVIII ст.) категорія залежного населення, яка за своїм правовим становищем була бл. до рабів. X. ставали внаслідок полону, одруження з х. чи холопкою, самопродажу, продажу за борги та народження від холопів-батьків. Згідно з законом, х. не мали жодних юрид. прав. Господарі могли ними необмежено розпоряджатися. За часів Київської держави з х. складалася челядь. Частина їх використовувалася на військ. і адмін. службі. У XV-XVI ст. х. були поступово перетворені на кріпаків. 2) У Речі Посполитій х. (хлопи) — загальна назва залежного селянства.

Християнство (від імені Христа) — одна з трьох світ. релігій, яка виникла в І ст. у Палестині. Віра в Бога-отця, Бога-сина, Бога-духа в одній особі, пришестя Спасителя. Християнами були князі Аскольд та Ольга. Як держ. релігія прийнята в Київській державі за часів князя Володимира 988.

Челядь — назва залежного населення у Київській державі. До IX ст. назва вживалася щодо рабів у стані патріархального рабства, ІХ-Х ст. — щодо рабів, які стали об’єктами купівлі-продажу. З XI ст. — збірна назва населення феод. вотчини, яке перебувало у різних формах залежності від землевласника (холопи, закупи, смерди та ін.). В Україні у XV-XIX ст. ч. називали слуг у господарстві.

Червенські міста — міста Червоної Русі (Белз, Волинь, Перемишль, Червень тощо), за які в Х-ХІ ст. велася боротьба з Польщею.

Шлюбна дипломатія — політика укладення міждинастичних шлюбів для вирішення зовнішньополітичних питань, відома з давніх часів, особливо успішно використовувалася Володимиром Великим і Ярославом Мудрим.

«Шлях з варягів у греки» («Гр. шлях») — назва осн. водного торгового шляху Київської держави, що зв’язував пн. p-ни країни з пд. руськими землями і Скандинавію з Візантійською імперією. Виник наприкінці IX - на поч. X ст. Руські купці долали шлях з Києва до Константинополя за 30-40 днів. Вони возили у Візантію хліб, ремісничі вироби, рабів, хутро, мед, віск, а також товари зі Скандинавії та Прибалтики, назад привозили вина, прянощі, фрукти, тканини, ювелірні вироби, скляний посуд. «Шлях» мав велике значення для розвитку і внутр. торгівлі, сприяв об’єднанню племен навколо Києва. Найбільше значення мав у X - першій третині XI ст. Був зв’язаний з ін. водними шляхами Київської держави. В ХІ-ХІІ ст. унаслідок хрестових походів, які встановили зв’язки зі Сходом через Середземне море, цей шлях втратив своє значення.

Язичництво (поганство) — релігії, для яких характерними є віра в багатьох богів, поклоніння явищам природи, предметам тощо.