Чому самому видавати книжки в радянські часи було небезпечно?

Здавалося б, що в цьому такого - просто надрукувати свої вірші на друкарській машинці і роздавати їх друзям? Ну за нормальних обставин це все цікаво і безпечно. Але в радянські часи було не так, тому що видати свою збірку віршів самостійно було зась. КДБ навіть контролювало всі друкарські машинки, які перебували у приватному користуванні. Доступ до цього небезпечного пристрою навіть обмежувався на робочому місці. І всьому причиною була ціла підпільна індустрія під назвою «Самвидав». У цій статті ми з вами розберемося, що це таке і яким чином це допомогло в розвитку української культури та політики? А також я розповім вам про найбільш вишукані способи конспірації та поширення заборонених творів. Тож читайте далі і знайдете дуже багато цікавого.

З чого все починалося?

Історія самвидаву має глибоке коріння. Ще в давні часи графіті на стінах Софіївського собору були таким собі архаїчним самвидавом. Проте вкрай необхідним для багатьох він став у 50-60-х роках минулого століття. Так як уся мережа видавництв в СРСР знаходилася в руках держави, видати ідеологічно неправильний твір, що висловлює альтернативні думки, було просто неможливо. Перед кожним випуском фільму, друком книжки зміст ретельно цензурувався. Тому свої особливі твори багато українських, білоруських, казахських та російських авторів почали самостійно переписувати й роздавати своїм довіреним друзям і знайомим. Так з’явилася підпільна видавнича мережа, що не контролювалася державою.

На початку 1950-х років після смерті диктатора Сталіна в радянському союзі послабився ідеологічний тиск. Багато митців отримали трохи більше творчої свободи. Вже не доводилося боятися жорстоких репресій. Особливо пом’якшила ситуацію оголошена реабілітація сталінських в’язнів. Незважаючи на її половинчастість, багато хто думав, що все налагоджується.

Тим часом за ціле десятиліття формується нова генерація українських митців. Це були вже ті молоді люди, котрі виростали після завершення сталінського терору та відчували дещо більшу свободу.

Послаблення ідеологічного й поліцейського тиску спряло активному розвитку різноманітних клубів за інтересами та організацій. До прикладу 1959 року утворюється політична організація Українська Робітничо-Селянська спілка. На її чолі обирають Левка Лук’яненка. Далі видають нові збірки молодих поетів та письменників. Однак до кінця 1950-х років стало зрозумілим, що від тоталітаризму СРСР відмовився лише частково. І вже за 2 роки УРСС була ліквідована. Суд над її учасниками відбувся у Львові. Очільника організації Левка Лук’яненка засудили до страти. Але незабаром замінили покарання ув’язненням. Такі випадки якраз давали розуміння, що з державою домовитися неможливо і вона досі лишається тоталітарною.

Вже після приходу до влади в СРСР Леоніда Брежнєва почалося знову закручування гайок. Людей, котрі висловлювали альтернативні погляди, взялися переслідувати, чинити тиск, погрожувати. Багато представників нової генерації української інтелігенції мали вибір або здатися й працювати на ідеологічну машинку, або змінити професійний напрямок, піти у тінь. З цього всього найбільш небезпечним варіантом було вступити в пряме протистояння. Для багатьох це завершилося печально. До прикладу для Василя Стуса, який загинув у в’язниці 1985 року. В цих умовах багато письменників, публіцистів, художніх критиків, обрали самвидав як підпільний спосіб висловити свої думки й здобути творчу свободу.

Походження назви

Слово «самвидав» було антонімом до «держвидав». Такою була назва одного з найбільш поширених державних видавництв в СРСР. Тому багато дослідників схиляються до думки, що автори підпільної літератури вирішили так підписувати на своїх творах назву видавництва, що надрукувало книжку. Була свого часу історія, пов’язана з відомим письменником Іваном Багряним. Ще у 1920-х роках він домовився з однією державною друкарнею про друк своєї книжки поза цензурою. Замість назви видавництва він вказав слово «САМ». Що також могло стати першопочатком для назви «Самвидав».

Конспірація перш за все

Ще з кінця 1950-х років держава не особливо зважала на поширення самвидаву. І цьому, звісно, є цілком логічне пояснення. Перш за все самостійне видання творів не завжди було на політичну тематику. Багато хто міг таким чином поширювати жарти, звичайні вірші чи навіть пісні на магнітофонній стрічці. Але на це заплющували очі доти, поки у самвидаві не стали з’являтися небезпечні для влади твори.

--
 Обкладинка передруку "Українського вісника" - найвідомішого періодичного видання українського самвидаву

Поряд з віршами стали друкуватися такі праці як: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби або й взагалі «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола, що потрапила за межі СРСР. А ще вишенькою на торті стало започаткування підпільного періодичного видання «Український вісник». В ньому розміщувалися статті з інформацією про переслідування дисидентів, репресії радянської влади проти представників інтелігенції. Також в Українському віснику знаходили собі місце твори, де жорстко критикувалася радянська влада та неможливість УРСР вийти зі складу союзу.

--
Обкладенка передруку книги Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"

З посиленням переслідувань, самвидав ставав все більше законспірованим. Люди, котрі видавали й поширювали твори намагалися давати примірники найбільш довіреним своїм знайомим. Процес друку був в той час доволі складним і винахідливим.

Невеликі та незначні твори писали від руки, а от цілі книги потрібно було передруковувати. Для такого процесу використовували різноманітні інструменти. Найбільш поширеним з них була друкарська машинка.

 

Про історію друкарської машинки читайте в цій публікації:  Друкарська машинка колись змінила світ! Як їй це вдалося?

Проте всі друкарські машинки повинні були пройти реєстрацію в тогочасній міліції. Пригадую, як знайома, котра в ті часи опановувала професію друкарки-машиністки розповідала про похід до дільничного і реєстрацію своєї машинки.

Зрозуміло, що на зареєстрованій друкарській машинці друкувати крамольні тексти було небезпечно. А придбати найпоширеніший друкарський пристрій без уваги органі держбезпеки було просто неможливо. Тому вигадували безліч цікавих схем. Про які я розповім далі.

Як створювали самвидав?

Від руки

Найбільш поширений спосіб. З його допомогою писали невеличкі прозові чи поетичні твори, а також офіційні звернення та листи. Головною перевагою такого способу поширення результатів інтелектуальної праці була простота створення. Головним же недоліком міг виступати почерк того, хто створював текст.

На друкарській машинці

От тут існувало безліч цікавих способів і схем створення цілих періодичних видань, наукових праць та художніх творів. Друкарську машинку в радянському союзі було приховати не так просто. І якщо праця випливе десь серед органів держбезпеки, то власника пристрою, на якому це було надруковано, знайти не склало б проблеми. Тому для створення крамольних творів друкарську машинку збирали з деталей. Кожну з цих деталей діставали в абсолютно різних місцях. Приміром корпус могли завезти із-за кордону, молоточки з літерами придбати на барахолці, а каретку відшукати ще в якомусь місці. Також могли провозити цілі друкарські машинки із-за кордону контрабандою, що було доволі ризикованим. Для приховування від «всевидячого ока» КДБ регулярно змінювали шрифти.

Бували й особливо вишукані способи створення самвидаву. До прикладу свого часу у Львівській області відбувся скандал. З’ясувалося, що на друкарській машинці, яка стояла в приймальні голови обкому партії, передруковували твори самвидаву. Після проведення розслідування з’ясувалося, що друком самвидаву займалася секретарка у вільний від роботи час.

Перевагою такого способу створення творів була більша доступність читання через друкований текст. На друкарській машинці можна було виготовити кілька примірників за один раз. Проте серед мінусів такого способу поширення самвидаву був непростий процес пошуку механічних елементів.

Була свого часу історія, пов’язана із активним учасником самвидаву Лесем Танюком. Він розповідав, що мав у власності три друкарські машинки. Одна використовувалася спеціально для перевірок. Дві інші – для самвидаву.

Фотокопіювання

Це вже був спосіб не створення, а поширення самвидаву, замість того, щоб передруковувати чи переписувати твори, їх фотографували на плівку. Після цього проявляли і пускали в розповсюдження.

Серед переваг цього способу розмноження був швидший процес. Однак як недолік варто визначити подекуди низьку якість зображення.

Ксерокопіювальні машини

Це був найбільш складний і технологічний процес розмноження накладу самвидавничих творів. Серед переваг такого способу копіювання була швидкість. Тобто копіювальний апарат міг зробити за один раз величезну кількість копій. Серед мінусів була малодоступність таких апаратів. Дістати його було надзвичайно складно. Бувало, що учасники самвидаву робили копії на робочому місці. Тому, згодом доступ в установах до ксерокопіювальних апаратів обмежили.

Що таке «тамвидав» і як він відрізняється від «самвидаву»?

Ще одним способом поширити свій «антирадянський» твір був тамвидав. За кордоном існували явно більші можливості для друку й поширення літератури. Тому часто самвидавничі збірки віршів, публіцистичні статті передавали за кордон. І там вони отримували своє повноцінне життя, втілившись у вигляді радіопередачі або повноцінної книжки. Проте перевезти рукописи через кордон було надзвичайно складно. Більшість громадян тюрми народів так і не могло виїхати з СРСР. Серед таких щасливчиків були представники партноменклатури, спортсмени, артисти. Тому часто саме їх втягували в схеми з передачі й поширення підпільної літератури. Ще одним способом передати крамольні твори за кордон були знайомства з громадянами країн так званого соцтабору. Зокрема Чехословаччини, Польщі, Югославії. Міграційне законодавство там було не настільки жорстким як в СРСР. До прикладу деякі громадяни Польщі або Югославії могли подорожувати до СРСР і дорогою забирати й перевозити рукописи через кордон. Таким шляхом теж потрапляло на Захід багато творів українських публіцистів.

Тамвидав поширювали представники української діаспори в західних країнах. Також книги, надруковані за кордоном намагалися завести та розповсюдити в СРСР. Провезення тамвидаву було заняттям небезпечним. Радянські митники ретельно перевіряли всі книги, платівки чи касети. Вони шукали антирадянський зміст та порнографію. Найлегше, як згадували сучасники, перевезти заборонені речі можна було через Брестський контрольно-пропускний пункт.

Іншим способом передавати тамвидав на територію СРСР було радіо. Найчастіше транслювали українські твори на Радіо Свобода. Радянська влада всіляко намагалася глушити іноземні радіостанції, але багатьом, особливо в прикордонних регіонах, вдавалося сяк-так вловити хвилю Голосу Америки чи Радіо Свобода. Правда, якщо дізнавалися в трудовому колективі про це, то могли влаштувати добрячі розбірки на зборах.

Інші способи самвидаву й тамвидаву

До цих двох явища відносили не лише писемні твори, а й аудіо. Зокрема пісні, усні перекази чи навіть анекдоти. Їй поширювали або на магнітофонній стрічці, або на платівках. Найвідомішим твором тамвидаву, який потрапив на територію України, був перший альбом Квітки Цісик. Її творчість в СРСР була заборонена, адже серед репертуару співачки були повстанські пісні.

Самвидав і тамвидав в аудіоформаті був теж надзвичайно поширеним на території України у 60-70-х рр. минулого століття.

 

Радянський період досі лишив по собі багато колективних травм у суспільстві. Ще чимало часу має пройти для того, щоб покоління за поколінням наше суспільство реабілітувалися від червоної чуми. Однак ще в ті тоталітарні 60-70-ті багато українців, що становили меншість, зберігали українську культуру та будували модерний політикум. Серед таких постатей можемо визначити Івана Дзюбу, В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка та багатьох інших, кому не пощастило вийти живими з радянської репресивної машини. Самвидав і тамвидав стали для них основним способом поширення революційних ідей, які стали вагомим чинником у процесі державотворення 1990-2000х років.