Завичайнісінькі собі люди, котрі побачили, що в Радянському союзі щось пішло не так і почали про це говорити - саме так можна описати зародження дисидентського руху. Але він мав своє коріння та шлях до набуття організованих форм і структури. До нього люди йшли заради ідеї, розуміючи, що вступ, приміром, до Української Гельсінської спілки вартує 15 років в’язниці. В цій публікації я розповім вам чому та як формувався дисидентський рух в Україні радянських часів та як він вплинув на нас сьогодні.
Вперше слово «дисидент» багато хто дізнається в 11 класі на уроках історії України. Саме тоді вивчається період загострення кризи радянської системи коли народжується організований опозиційний рух.
Але для початку давайте поглянемо на контекст епохи, де народилося українське дисидентство.
Епоха, що народила дисидентів
--
Київ 1960-х років - центр Українського дисидентського руху
Це були 1950-1960-ті роки. У 1953 році, в березні помирає диктатор Й. Сталін. Після цього настає такий собі період затишшя в масових репресіях та ідеологічному тиску. Поступово народжуються нові ідеї, погляди. В мистецтві нова генерація митців відходить від канонів, нав’язаного соцреалізму.
1956 відбувається промова Микити Хрущова на закритому засіданні, яка потайки розходиться Радянським союзом. Всі ці зміни вилилися в цілий період, який в СРСР, прозвали «Відлигою».
Культурна свобода, яка з’явилася, сприяє розвитку не лише нових віянь в мистецтві, а й появі нових політичних ідей. Вони, зрештою, й змусять радянську владу прикрити тимчасову лібералізацію і повернутися до репресій. Правда от наступна, брежнєвська версія, буде більш винахідливою на терор.
Відлига дала надію та віру людям у кращі часи. Вони сподівалися, що період переслідувань минув і з’явився шанс на нормальне життя. Стали вимальовуватися розмови на радянських кухнях про різні гострі соціальні й економічні проблеми: дефіцит, соціальну несправедливість, попри декларовану рівність. Не те, щоб раніше таким не цікавилися. Але за часів Сталіна говорити про своє незадоволення було небезпечно. Тому що посеред ночі могли повантажити в авто й відвезти у невідомому напрямку.
Ще більше навколо цього всього постає питання про права людини, які досі залишалися декларативними. І бачачи хоч невеличку часточку свободи деякі люди намагаються писати листи до вищого державного керівництва. Таким чином вони хотіли привернути увагу до гострих суспільних проблем. Але чим більше радянська влада надавала свободи, тим більше можливостей для викриття її пороків отримували «радянські» люди.
Командно-адміністративна система, лицемірство, видання фантастики за дійсність – так можна охарактеризувати повсякденне життя українців 60-70х років. З одного боку кажуть про щасливе майбутнє та от-от вже побудований комунізм, а з іншого – непроглядні злидні, дефіцит товарів широкого вжитку і служіння зажерливим партійним чиновникам. Звісно, такі фрази тоді казати було небезпечно. Тому що в кращому випадку могли вигнати з роботи. Потрібно було стати неабияким сміливцем, для того, щоб відверто все це заявити.
Українська Робітничо-Селянська спілка, або юристи яких кинули за ґрати
--
Левко Лук'яненко та Іван Кандиба - засновники Української Робітничо-Селянської спілки.
1959 рік. Вже триває та сама відлига. Життя стало не таким страшним і Левко Лук’яненко разом зі своїми найближчими друзями юристами впевнені, що можуть створити організацію, яка не суперечить радянським законам, але висловлює альтернативні погляди на дійсність. З’являється так звана група юристів. Їх можна вважати першопроходцями в дисидентському русі. Незважаючи на відлигу, їх таки прикривають та арештовують. Учасникам дають суворі терміни, а самого Лук’яненка засуджують до смертної кари. Згодом, замінюють вирок ув’язненням.
Історія, насправді, була дуже показовою. Тому що перша громадська організація, що фактично не суперечить радянському законодавству, була жорстко ліквідована, а її учасників охрестили зрадниками. Стало зрозуміло, що радянська влада, попри декларовану свободу, демократичність і засудження диктатури Сталіна, намагається уникнути появи легальної опозиції.
Шістдесятники та м’яка культурна революція
--
Українські шістдесятники на спільній світлині. У центрі фото знаходиться Ліна Костенко
Дуже тісно поєднується із дисидентством шістдесятництво. Це явище в українській та радянській культурі кінця 50х – початку 60х років. Його започаткувало нове, молоде покоління митців, котре отримало змогу відійти від нав’язаних канонів соцреалізму.
Тобто соцреалізм це був такий пропагандистський і вдаваний жанр в мистецтві СРСР. Відлига дала змогу відійти від нього й шукати нові форми й стилі в мистецтві, чим скористалася творча молодь. З’являлися надзвичайно чуттєві вірші Василя Симоненка про власні романтичні переживання, унікальні поетичні твори Ліни Костенко й дивовижні картини Алли Горської.
Детальніше про шістдесятництво можна прочитати у цій статті: Хто такі шістдесятники?
У контексті дисидентства, шістдесятництво відіграло ключову стартову роль, адже більшість вихідців з нього стали опозиціонерами.
Щиро вірячи в смерть сталінізму й лібералізацію, творча молодь так само вважає, що варто окреслювати гострі суспільні проблеми, повертати історичну пам’ять народу, а ще розвивати українську культуру. Тому в тому ж таки 1959 році, вони започатковують Клуб Творчої Молоді «Сучасник». На відміну від УРСС, радянська влада на початку не бачить в цьому нічого небезпечного. Такий же клуб створюють у Львові. Там він має назву «Пролісок». Все було добре, доки молоді митці займалися творчими поїздками, збиралися і читали власні вірші. Однак останньою межею для радянської влади стало криваве відкриття невеличкої групи учасників клубу. Вони віднайшли поховання в Биківнянському лісі. Там були закопані жертви сталінського терору. Так само наївно, як і група львівських юристів, компанія молодих людей подає офіційний лист до Міської ради з проханням про створення меморіалу жертвам сталінських репресій. У результаті цього шістдесятники почали зазнавати переслідувань.
Зміна влади і повернення сталіністів
Початок шістдесятих років зустрів молодих новаторів «заморзками». 1964 року стається переворот у Кремлі. Хрущова, який був непередбачуваним генсеком, скидає група сталіністів. На чолі величезної імперії вони обирають тихого інтригана Брежнєва. І його каденція починається із серії переслідувань української інтелігенції.
1965 року Україною прокотилася перша хвиля масових арештів. В рядах творчої молоді напружилися і запідозрили повернення до сталінізму. Тоді ж, скориставшись прем’єрою легендарного фільму «Тіні забутих предків», Сергія Параджанова, Іван Дзюба з кількома своїми друзями затіяли акцію. Вони закликали всіх присутніх встати на знак протесту проти початку репресій. Певно, навіть в той момент, вони не підозрювали, що той вечір для них завершиться печально.
--
Кінотеатр "Україна", в якому трапився інцидент
Більшість учасників події зазнали адміністративного тиску. До прикладу, Василя Стуса відрахували з аспірантури літературного інституту.
Ці події і сприяли розвитку дисидентства. Після того, як творчий рух шістдесятників під тиском влади розпався, значна частина колишніх митців стали в ряди політичної опозиції, яку й охрестили «дисидентством».
Із легальності в підпілля
Зрозумівши, що радянська влада з ними «цяцькатися» не збирається, багато колишніх «порядних», за радянськими мірками, інтелігентів, пішло в підпілля або відкритий опір. Так народжується основний інструмент протестного руху української інтелігенції – самвидав, а пізніше і тамвидав.
Про це ви можете віднайти на сторінці в Instagram – так що підписуйтеся: Підписатися
З метою поширити інформацію про репресії, українська опозиція створює підпільний журнал під назвою «Український вісник». Він проіснував з 1970 до 1972 року і його головним редактором був В’ячеслав Чорновіл. Крім цього він ще й створив збірник біографій ув’язнених митців, публіцистів та науковців і назвав її «Лихо з розуму». Книга потрапила за кордон і там була передрукована.
--
"Лихо з розуму" В'ячеслава Чорновола
--
Самвидавничий журнал "Український вісник" 1970-1972 рр.
В період з 1965 до 1972 підпільна мережа дисидентів розгорнулася на повну. Самвидав поширювався шаленими темпами. І це прекрасно розуміла партійна верхівка.
1972 року з’явився вдалий привід. В новорічну ніч подружжя Калинців та Горинів разом зі своїми друзями вирішують організувати коляду. Вони заздалегідь домовляються про це зі своїми знайомими, створюють вертеп та йдуть колядувати. Задавалося б, що тут такого? Але якщо мова йде про нормальну, адекватну країну, а не про совок. Атеїстичним комуністам таке дуже не сподобалося, тому що колядки вони вважали націоналістичними обрядами. Одразу ж після Нового року в квартирах всіх учасників святкового дійства синхронно провели обшуки. Вони познаходили дуже багато самвидавничої літератури вдома і розпочали судові процеси й фабрикацію справ. Це була Друга хвиля арештів, або, як її охрестили «Великий погром».
Але це не зупинило радянську опозицію. Цілком законним приводом для її відродження стало укладення Радянським союзом Гельсінських угод у 1975 році. В них підписанти зобов’язувалися дотримуватися прав людини та захищати їх. Так спершу в Москві, а потім і в Києві з’являється гельсінська група, яка мала наглядати за виконанням цих угод. Проте на права людини СРСР хотів класти великий болт, а «договір підписаний з Росією, не вартий паперу, на якому він підписаний», як казав колись німецький канцлер Отто фон Бісмарк. Тому організаторів цієї спілки одразу ж за замовчуванням, чекало від 15 років ув’язнення.
Потужні репресії зупинили дисидентський рух аж до кінця 1980х років. Тому що будь-яку опозицію Радянський союз вважав смертельною небезпекою. І в чомусь він мав рацію. Після лібералізації та відновлення численних правозахисних рухів, совок цілковито завалився, а в 1991 році Україна проголосила незалежність.
Хто такі дисиденти і чому радянська влада вважала їх небезпечними?