Довгий час більшості людей в Україні було зовсім нічого невідомо про діяльність своїх земляків в далеких краях. І лише поодинокі постаті, такі як Квітка Цісик чи Петро Яцик пробивалися у світогляд українців. Але в часи СРСР, коли українська культура розвивалася виключно в контексті радянської, українці далеко за океаном видавали книжки, досліджували національну історію та навіть зберігали автентичний фольклор. Я вирішив поглянути разом з вами у цій статті на те, що зробили українці на чужині. А й чи справді саме вони зберегли ту саму автентичну українську культуру?
Українці в еміграції
--
Українські емігранти в Канаді наприкінці ХІХ століття
Наразі відомо про 15-20 млн українців, котрі живуть за кордоном. А це як половина сучасного населення в Україні. Кожний обирав свій шлях після еміграції. Комусь важливо було зберегти своє коріння, а хтось розчинявся в іншій культурі та втрачав ідентичність.
Явище масової еміграції українців розпочалося ще наприкінці ХІХ століття. Тоді розпочалася перша хвиля еміграції. Головними її мотивам були: пошук кращої роботи, земель для фермерства чи просто прагнення збагатитися. Багато хто сподівався знайти щастя в далекій Канаді, Аргентині, Бразилії, Мексиці, Сполучених Штатах і навіть в Австралії.
Приїжджаючи на нові землі, люди об’єднувалися в невеличкі громади. Саме з них формувалася діаспора. Знаходячись у своєму національному оточенні люди зберігали національну мову, культуру, традиції.
Якщо перша хвиля еміграції була переважно соціальною, то вже в роки Першої світової та Національно-визвольних змагань значна частина українців прямувала далеко за океан, тікаючи від комуністичного режиму та Другої Речі Посполитої. Емігранти другої хвилі тікали через свої політичні погляди. Вони не готові були миритися з комунізмом або ж з нав’язуванням польської культури на Західноукраїнських землях. Національно свідомі українці, представники інтелігенції привозили в діаспору нові політичні ідеї. Вони активізували культурне та політичне життя українців поза межами батьківщини.
Третя хвиля еміграції теж була більшою мірою політичною. Багато людей виїжджало до Нового світу, для того, аби втекти від німецького та радянського тоталітарних режимів. У 1939 році Західноукраїнські землі потрапили під владу СРСР. Побачивши всі «блага комунізму» на власні очі, люди зустрічали німецьких солдатів хлібом-сіллю, а після того, як поверталася Червона армія, масово тікали з власних домівок.
До інших країн тоді емігрувало багато представників української інтелігенції: письменники, політики, науковці. Всі вони продовжили свою діяльність в далеких країнах, підсиливши діаспору.
Четверта хвиля еміграції була соціально-економічною. Багато людей так само як і наприкінці ХІХ століття, шукали для себе краще життя за кордоном. Хронологічні межі четвертої хвилі еміграції доволі суперечливі, адже до неї з одного боку можна віднести й наші дні.
Тож наразі українська діаспора за кордоном складається з нащадків людей, які емігрували з різних мотивів. Когось цікавили виключно матеріальні аспекти, а для когось втеча за кордон стала шансом продовжити свою професійну діяльність в діаспорі та підсилити там розгортання української громади.
Як українці організовувалися за кордоном?
--
Українські емігранти в Аргентині
Ще наприкінці ХІХ століття українські громади за кордоном формувалися поодиноко і стихійно. Оселяючись поряд, українські родини ходили в одну церкву, спілкувалися між собою. Будували поряд ферми. Але протягом XX століття українське громадське життя за кордоном ставало глобальним. Люди, котрих єднала національність намагалися об’єднатися в одну-єдину організацію. Вже повоєнні роки стали тим періодом, коли з багатьох спроб таки утворився Світовий конгрес Українців.
--
Український вільний університет у Мюнхені. Сучасний вигляд
Після Першої світової війни та Національно-визвольних змагань з території України емігрувало багато науковців, письменників, викладачів, журналістів. Всі вони почали організовувати українські інтелектуальні осередки у Відні, Празі, Мюнхені. Так у 1921 році в Австрійській столиці відкрився Вільний Український університет. Це був чи не єдиний вищий навчальний заклад, де українські студенти могли здобути якісну освіту рідною мовою. Після першого семестру у Відні університет перебрався до Праги – столиці Чехословаччини. У міжвоєнний період законодавство цієї країни було доволі ліберальним стосовно національних меншин. Ба більше навчальний заклад навіть отримував урядову фінансову підтримку. Протягом 1920-1930-х років до Чехословаччини входили землі Закарпаття. Також ця країна виступила в ролі надійного і безпечного прихистку для багатьох відомих інтелектуалів. Зокрема Степана Рудницького, Дмитра Левицького, Дмитра Дорошенка. Всі вони викладали у вільному університеті. Так формується інтелектуальна українська діаспора, що допомагає організувати український національний рух за кордоном. Деякі, такі як Степан Рудницький чи Михайло Грушевський вирішують повернутися до СРСР. Однак на них чекає доля репресованих.
Тим часом над Європою знову згущаються хмари. У 1939 році Угорщина захоплює собі Закарпаття, повністю припиняє існувати Чехословаччина, Радянський союз разом з Німеччиною роздирають Польщу. Так на Західноукраїнські землі приходять комуністи. Це знову змушує людей емігрувати та шукати собі нового притулку. У Прагу переїжджає Августин Волошин. На період II світової війни він стає ректором Українського вільного університету. Але коли до столиці Чехословаччини приходить радянська армія діяч вирішує залишитися та домовитися з комуністами. Але його заарештовують та відправляють до СРСР.
Частина викладачів втікають з охопленого комунізмом міста та разом зі студентами відроджують університет вже у Мюнхені. Наразі навчальний заклад, попри матеріальні труднощі, продовжує існувати та навіть має можливість видавати дипломи та наукові ступені німецького зразка.
У політичній площині діаспори діяв цілий уряд УНР в екзилі (у вигнанні). Він складався з повноцінної Ради Міністрів, мав президента, Законодавчий орган – Українську національну раду. Учасники уряду УНР в екзилі були розкидані світом, але час від часу збиралися на засідання та ухвалювали важливі державні рішення. Вони намагалися налагоджувати дипломатичні відносини, активно взаємодіяли з ОУН-УПА в період німецько-радянської війни, прагнучи звільнити територію України від радянського панування. На початку 1920-х років уряд УНР мав навіть офіційні представництва в деяких європейських країнах. Однак через те, що територія України знаходилася у складі СРСР, уряд в екзилі ніхто особливо не поспішав визнавати. У 1992 році організація припинила своє існування, останній президент УНР подав у відставку, адже 24 серпня 1994 року Україна проголосила незалежність. Уряд у вигнанні офіційно визнав Україну правонаступницею УНР та передав всі свої владні повноваження.
Організовувалися тоді українці не тільки в політичній, а й в соціальній та мистецькій площині. Ще на межі ХІХ і XX століть був утворений Український народний союз, який об’єднував тих, хто емігрував до США.
Серед організацій, які діють у наш час наразі є Український конгресовий комітет Америки, а також Світовий конгрес українців. Ці об’єднання створені для того, аби представляти та відстоювати інтереси української діаспори.
Втікачі від комуністичного «раю»
--
Українці в DP. Повоєнний період
1944 рік. Поступово закінчується Друга світова війна. Радянська армія наступає на Західну Волинь та Східну Галичину. Розуміючи, чим завершиться повернення комуністів, багато людей вирушають світ за очі, аби врятувати своє майбутнє. Багато проукраїнських діячів, котрі шукали порятунку в Східній Європі та на території Третього Райху, тікали якомога далі на Захід. На території, які контролювали війська Великої Британії, Франції та США. Більшість емігрантів опинялися в таборах для інтернованих, які мали абревіатуру DP (Displaced Persons). Там утримували як колишніх остарбайтерів, котрих примусово вивезли до Німеччини, так і звичайних біженців, що опинялися на території захоплених союзниками: Німеччини, Австрії чи Італії.
Прикро, та багатьох людей з тих таборів примусово повертали до Радянського союзу. Там на них чекали ГУЛАГи, в яких вони повинні були «відпрацьовувати гріхи перед комуністичною батьківщиною». Мешкаючи в жахливих умовах, люди найбільше боялися повернутися додому. Тому що там чекав той самий пекельний «рай». Особливо жахало повернення до СРСР активних українських діячів. Тому що радянська влада мала цілеспрямований намір з ними розправитись. Зокрема Іван Багряний навіть написав статтю «Чому я не хочу вертатися в СРСР?». Там він згадував, що на випадок примусового повернення, тримав із собою отруту, аби покінчити з життям. Його історія закінчилася більш-менш позитивно. Він залишився на території ФРН, започаткував свою політичну партію та навіть став заступником президентом УНР у вигнанні.
Попри тяжкі умови проживання, злидні та загрозу повернення на «родіну», українська інтелігенція почала потроху налагоджувати культурне, політичне та громадське життя. Вони організовували аматорські ансамблі, театри, а також імпровізовані школи, студії, власне видавництво. Там же у далекій Німеччині серед таборів репатріантів народився Мистецький Український рух, що друкував книги й видавали журнали. Можливості для якісного друку були вкрай обмеженими. Оскільки повоєнна Німеччина зіткнулася з величезними матеріальними труднощами, дістати папір для книг було завданням із зірочкою. Складно було добути критичні матеріали навіть на чорному ринку. Тому друкували газетному та сигаретному папері.
З часом багатьох українців стали визнавати біженцями/емігрантами й надавати притулок у ФРН, США, Канаді, Франції.
Як емігранти розвивали позацензурну українську культуру?
Представники інтелігенції, котрим вдалося втекти від «родіни» продовжили розвивати українську культуру, писати художні твори та наукові праці, а ще друкувати й поширювати самвидавничі твори українських дисидентів за кордоном.
Детальніше про те, що таке «самвидав» читайте у цій статті: Чому самому видавати книжки в радянські часи було небезпечно?
У 1967 році у США започаткували повноцінне українське видавництво «Смолоскип». Його штаб-квартира розмістилася в Балтиморі. Роль «Смолоскипа» у культурній дипломатії, була визначною. У той час як УРСР розповідала про «щасливе життя» в комунізмі, працівники видавництва перекладали та видавали англійською книги українських дисидентів. Крім того, у великих містах США і Канади вони проводили культурні вечори, присвячені репресованим у 1930-х роках українським письменникам-неокласикам.
Серед усього «Смолоскип» підтримував молодих українських авторів в еміграції, друкуючи та поширюючи їхні твори.
Окрім видавництв українці також розвивали україномовні студії на Радіо Свобода та Голос Америки. Серед маловідомих фактів є також українське телебачення в Канаді. Записи з його етерів можна навіть відшукати на просторах інтернету.
Загалом українська діаспора формувалася понад століття. Хтось їхав у далекі краї шукати кращого життя, комусь доводилося тікати від радянської влади, а хтось прагнув свободи, якої не було на батьківщині. Однак люди з різними мотивами, прагненням об’єдналися навколо своєї національної спадщини. І продовжують це робити зараз, у часи, коли Україна таки здобула та продовжує виборювати свою незалежність.
Українська діаспора. Хто її формував?